Дозволила родичам безкоштовно жити у квартирі, що дісталася мені у спадок, а через пів року вони почали диктувати умови й вимагати гроші на ремонт.
Анна готувала обід, коли її чоловік Дмитро зайшов на кухню з винуватим виглядом. Вона відразу зрозуміла: зараз буде якесь прохання.
— Слухай, Аню, — почав він, чухаючи потилицю. — Тут така справа. Олег із Катею шукають житло.
— І що? — запитала жінка, не обертаючись.
— Ну, вони молоді, грошей особливо немає, брат підробляє вантажником у магазині — яка там зарплата? А в тебе ж однокімнатна квартира після батька порожня стоїть.
Анна відклала лопатку і повернулася до чоловіка.
— Дімо, я ж іще не вирішила, що робити з квартирою, — сказала вона. — Чи то ремонт там зробити й здавати в оренду, чи то продати й погасити нашу іпотеку.
— Ну, то поки вирішуєш, нехай поживуть, — запропонував чоловік. — Комунальні послуги оплачуватимуть.
Анна зітхнула. Квартира дісталася їй у спадок від батька три місяці тому. Це була стара однокімнатна квартира радянських часів у жахливому стані. Шпалери відклеювалися, підлога скрипіла, сантехніка була старезна. Але все ж це була її власність, її спадщина.
— А надовго вони просяться? — поцікавилася жінка.
— Місяці на два-три, не більше, — запевнив Дмитро. — Поки брат не знайде нормальну роботу.
— Гаразд, — погодилася вона. — Але за умови, що це тимчасово.
Чоловік зрадів.
— Звісно, тимчасово. Олег буде тобі дуже вдячний.
Брат чоловіка зі своєю дівчиною переїхали через два дні. Олег привіз дві сумки з речами, Катя тягнула валізу й пакети з продуктами. Анна зустріла їх біля під’їзду, щоб показати квартиру.
— Ого, тут усе справді дуже погано, — сказала Катя, оглядаючи передпокій. — А ми думали, просто стареньке житло.
— Зате безкоштовне, — нагадала Анна.
— Так-так, звісно, — схаменулася дівчина. — Ми дуже раді.
Олег мовчки оглядав кухню, де фарба на батареї облущилася, а лінолеум подекуди порвався.
— Холодильник працює? — запитав він.
— Працює, але старий, — відповіла господиня.
— Зрозуміло, — кивнув чоловік. — А що у ванній?
— Ванна є, але душової лійки немає. Тільки кран.
Катя скривилася, але промовчала. Вони розклали свої речі, а Анна пішла додому. У неї вистачало власних турбот: потрібно було зустріти сина Артема зі школи, нагодувати його й відвезти на карате.
Перший місяць минув спокійно. Олег із Катею жили тихо, комунальні платежі переказали. Анна навіть забувала про них, заклопотана власними справами. То машина зламалася — довелося везти її до сервісу, то син підхопив вітрянку, і вона два тижні просиділа з ним удома.
— Як там наші квартиранти? — якось запитав чоловік Діма.
— Начебто нормально, — відповіла дружина. — Живуть тихо.
— Олег написав, що вони з Катею одружилися, — повідомив чоловік. — Минулого тижня розписалися в РАЦСі. Фото надіслав.
Анна дуже здивувалася. Отже, тепер це вже не просто співмешканці, а офіційна сім’я.
Минуло ще три місяці. Анна й досі не вирішила, що робити зі спадщиною: то часу не було займатися квартирою, то грошей на ремонт бракувало. Іпотека поглинала половину сімейного бюджету, а того, що залишалося, ледь вистачало на життя.
Одного вечора зателефонував Олег.
— Аню, привіт, — сказав він. — Тут така справа. У нас новини.
— Які новини? — насторожено запитала жінка.
— Ми чекаємо на дитину, — радісно оголосив молодий чоловік. — Взимку поповнення буде.
— Вітаю, — машинально сказала Анна. — І що далі?
— Ну, нам тепер треба підготуватися, сама розумієш. Є проблема з твоєю квартирою — узимку з дитиною там буде дуже холодно.
Анна насторожилася ще більше.
— У якому сенсі холодно?
— Та рами зовсім погані, звідусіль дме. Треба б вікна замінити. І підлогу теж, добре було б поміняти. Та й холодильник уже вдруге за місяць ламається, продукти псуються.
Жінка мовчала, намагаючись осмислити почуте.
— Тобто ви хочете, щоб я зробила ремонт? — уточнила вона.
— Ну, не весь ремонт, — поспішив заспокоїти Олег. — Тільки вікна, підлогу й холодильник. Найнеобхідніше.
— Зрозуміло, — сухо сказала Анна. — Я подумаю.
Після розмови вона сиділа на кухні, намагаючись збагнути, що відбувається. Пів року тому брат чоловіка попросився пожити на пару місяців. А тепер вони одружені, чекають на дитину й вимагають ремонту.
— Дімо, твій брат зовсім знахабнів, — сказала Анна чоловікові, коли той повернувся з роботи.
— А що сталося? — здивувався він.
— Вони хочуть, щоб я зробила їм ремонт. Вікна, підлогу, холодильник.
Дмитро почухав бороду.
— Ну, з дитиною справді потрібні нормальні умови, — обережно зауважив він.
— Дімо, це моя квартира! — обурилася дружина. — Вони вже пів року живуть там безкоштовно, а тепер ще й висувають вимоги.
— Не вимоги, а прохання, — поправив чоловік. — До того ж вікна справді погані, я сам бачив.
— Тоді нехай самі їх міняють, — запропонувала жінка. — Хочуть жити — нехай вкладають гроші.
— А якщо ти потім вирішиш продати квартиру? Вони залишаться і без грошей, і без житла.
Анна здивовано подивилася на чоловіка. Невже він не розуміє, наскільки абсурдна ця ситуація?
— Тобто я повинна витрачати власні гроші на чужих людей? — запитала вона.
— Вони не чужі, Олег — мій брат, — нагадав Дмитро.
— Мені від цього не легше.
Наступного дня зателефонувала Катя.
— Анечко, — улесливо почала вона. — Олег говорив із тобою щодо ремонту?
— Говорив, — коротко відповіла господиня квартири.
— Ми дуже сподіваємося на твоє розуміння. Адже буде дитина, потрібні хороші умови.
— Катю, а чому ви самі не можете зробити ремонт? — запитала Анна. — Якщо для вас це так важливо.
Дівчина зам’ялася.
— Ну як же, ми ж не знаємо, надовго тут залишимося чи ні. Раптом ти вирішиш продати квартиру, а ми витратимо гроші.
Анна поклала слухавку й розсміялася. Нахабство просто зашкалювало. Вони хочуть безкоштовно жити в її квартирі, але ремонт повинна робити вона. А щойно вона пропонує їм самим вкластися, вони відразу згадують про невизначеність майбутнього.
Увечері вона спробувала ще раз поговорити з чоловіком.
— Дім, ти розумієш, що відбувається? — запитала жінка. — Твій брат вважає, що я повинна облаштувати йому житло власним коштом.
— Ти ж однаково збиралася там робити ремонт, — заперечив він.
— Коли це я казала, що збиралася?
— Ну, ти ж говорила, що або відремонтуєш квартиру й здаватимеш її, або продаси.
— Це не означає, що я збиралася робити ремонт для них, — пояснила Анна. — Якщо здаватиму, то зроблю косметичний ремонт для квартирантів. Якщо продаватиму, то взагалі нічого робити не буду.
— А в чому різниця? — не зрозумів чоловік.
— У тому, що я витрачаю гроші заради власної вигоди, а не заради чужого комфорту.
Дмитро мовчав, явно не бажаючи сваритися з братом.
— Може, хоча б холодильник купимо? — попросив він. — Це ж не такі великі гроші.
— Ні, — твердо сказала дружина. — Або вони самі все роблять, або з’їжджають.
Наступного дня Олег приїхав до них додому. Сів за стіл і попросив чаю.
— Аню, я розумію, що багато прошу, — почав він. — Але ми в складній ситуації. Дитина скоро народиться, а жити ніде. Нормальну роботу знайти ніяк не виходить.
— Жити вам є де, — заперечила жінка. — У вас є дах над головою.
— Але умови погані.
— Тоді самі їх покращуйте.
— Ми не можемо витрачати гроші на чужу квартиру, — пояснив Олег. — А раптом ти потім скажеш нам з’їжджати?
— А якщо я скажу з’їжджати просто зараз? — поцікавилася Анна. — Що тоді?
Чоловік розгубився.
— Ну навіщо так? Ми ж родичі.
— Родичі могли б бути вдячнішими, а не нахабніти, — сказала господиня квартири.
Дмитро сидів мовчки. Анна зрозуміла, що підтримки від нього не дочекається.
— Олеже, я пропоную компроміс, — сказала вона. — Хочете покращити умови — робіть це власним коштом. Коли й якщо я вирішу продати квартиру, поверну вам витрачену суму.
— А якщо не повернеш? — недовірливо запитав він.
— Тоді не поверну, — знизала плечима жінка. — Життя непередбачуване.
— Ні, так не годиться, — похитав головою Олег. — Потрібні гарантії.
— Які гарантії? Хочеш розписку?
— Розписка не допоможе, якщо в тебе не буде грошей.
Анна підвелася з-за столу.
— Знаєш що, Олеже, — сказала вона. — Я бачу, що ти вважаєш мене несповна розуму. Сам живеш безкоштовно, а ремонт хочеш зробити моїм коштом.
— Та ні ж, — занепокоївся він. — Я просто хочу розуміти, на що розраховувати.
— Тут нема чого розуміти. Або приймаєш мої умови, або шукаєш інше житло.
— Аню, не гарячкуй, — нарешті втрутився Дмитро. — Давайте спокійно в усьому розберемося.
— Мені нема в чому розбиратися, — відповіла дружина. — Усе гранично ясно.
Після того як Олег пішов, подружжя посварилося. Діма звинувачував дружину в жорстокості, а вона його — у безхарактерності. Зрештою вони лягли спати, не промовивши одне до одного й слова.
Уранці зателефонувала Катя.
— Аню, ти зовсім засмутила Олега, — докірливо сказала вона. — Він пів ночі не спав.
— Мене це не стосується, — відповіла жінка.
Катя заплакала в слухавку.
— Ми ж чекаємо на дитину, а ти така жорстока!
— Жорстокість — це вимагати від інших людей витрачати гроші заради власного комфорту, — пояснила Анна й поклала слухавку.
Увесь день вона думала про цю розмову. Невже вона й справді жорстока? Чи просто не дозволяє собою користуватися?
Увечері чоловік повернувся додому похмурим.
— Олег ходить засмучений, — повідомив він. — Катя плаче.
— То нехай плачуть на здоров’я, — байдуже відповіла дружина.
— Аню, ну не можна ж так із родичами. Це ж мій брат.
— А як можна? Дозволити їм витирати об себе ноги?
Через тиждень Анна приїхала перевірити квартиру. Олег був на роботі, а вдома сиділа Катя з помітно округлим животом.
— Заходь, — мляво сказала вона.
Анна оглянула житло. У кутку кімнати стояв новий телевізор, а на кухні з’явилася мікрохвильова піч.
— Звідки техніка? — поцікавилася господиня.
— Купили, — відповіла Катя. — У кредит.
— Ага, — протягнула жінка. — На новий телевізор кредит узяти можете, а на вікна грошей немає.
Дівчина почервоніла.
— Телевізор недорогий був.
— А вікна дорогі, зрозуміло.
У цей момент прийшов Олег. Побачивши Анну, він насупився.
— Що, приїхала перевіряти? — запитав він.
— Перевіряти, — підтвердила жінка. — Усе-таки це моя квартира.
— Поки що твоя, — буркнув він.
— Що означає «поки що»?
— А те, що в житті все змінюється.
Анна відчула, як її охоплює гнів. Пів року безкоштовного проживання перетворили вдячних родичів на нахабних загарбників.
— Знаєш що, Олеже, — спокійно сказала вона. — У вас є місяць, щоб знайти нове житло.
— Як це — місяць? — ахнула Катя. — Мені ж за два місяці народжувати!
— Отже, встигнете знайти, — знизала плечима Анна. — Місяць — це багато.
Олег підвівся з дивана.
— Ти розумієш, що робиш? — запитав він. — Виганяєш жінку, яка чекає дитину!
— Я нікого не виганяю. Я просто не збираюся продовжувати безкоштовне проживання нахабних утриманців.
Вона вийшла з квартири. На сходах почула крики й плач, але не озирнулася.
Удома на неї вже чекав розлючений чоловік.
— Ти зовсім з глузду з’їхала? — накинувся він на дружину. — Вигнати невістку!
— Вигнала нахабних нахлібників, — поправила Анна. — А їхній сімейний стан мене не стосується.
Олег із Катею через тиждень переїхали до батьківської квартири Олега й Дмитра. Наступного дня Ані вже телефонувала свекруха з претензіями, а потім і зовиця почала дорікати їй.
Уся рідня чоловіка вважала її безсердечною.
Але Анна тепер почувалася спокійно — нарешті її квартира знову належала тільки їй.
