В маленькому селі, де поля золотяться пшеницею влітку, а взимку все ховається під білим покривалом снігу, жила сім’я Коваленків.
Валентина, жінка років сорока п’яти, з міцними руками, звиклими до тяжкої праці, і теплим серцем, завжди мріяла про кращий дім для своєї родини.
Її чоловік, Іван, був чоловіком простим: любив посидіти з друзями, посидіти за рибалкою, але коли справа доходила до роботи, то він міг гори звернути.
У них було двоє дітей: син Петро, двадцяти трьох років, який працював у місті механіком, і дочка Марія, дев’ятнадцятилітня студентка, яка навчалася на педагога в обласному центрі.
Життя в селі було нелегким. Старий дім Коваленків, побудований ще дідом Івана, тріщав по швах: дах протікав, стіни були тонкими, а взимку вітер свистів у щілинах, наче вовк у лісі.
“Треба новий будинок будувати, Іване,” – часто казала Валентина, сидячи ввечері за столом з чашкою чаю. “Діти виростуть, онуків приведуть, а де ж ми їх прийматимемо? У цій халупі?”
Іван кивав головою. “Правду кажеш, Валю. Але де гроші взяти? Заробітки в селі – копійки. Може, я поїду в Польщу на будівництво?”
“Ні, Іване, ти залишайся. Ти ж у нас майстер на всі руки. Я поїду. Чула від сусідки, що в Італії можна добре заробити на догляді за старенькими. Надсилатиму гроші, а ти тут почнеш будівництво. Фундамент залий, стіни підніми. Діти допоможуть, коли приїдуть.”
Так і вирішили. Валентина зібрала валізу, поплакала з дітьми, поцілувала Івана і поїхала. Автобусом до Києва, а звідти літаком до Риму.
“Бережи себе, мамо,” – сказав Петро, обіймаючи її на вокзалі. “І тата не пускай на самоплив.”
“Так, мамо, ми за ним приглянемо,” – додала Марія, витираючи сльози. “Надсилай новини, і гроші не жаліти, ми все зробимо.”
В Італії Валентина влаштувалася доглядальницею в родині літньої італійки. Робота була тяжкою: вставати о шостій, готувати, прибирати, гуляти з бабусею. Але платня була добра – тисяча євро на місяць.
Кожні два тижні вона надсилала гроші Івану: спочатку на матеріали для фундаменту, потім на цеглу, цемент. “Ось, Іване, п’ятсот євро. Купи все, що треба, і починай,” – писала вона в повідомленні.
Іван спочатку взявся за справу. Зібрав друзів, викопали котлован, залили фундамент.
“Хлопці, давайте швидше, Валя надсилає гроші, не підведемо,” – казав він, розмахуючи лопатою.
Але минув місяць, і ентузіазм згас. Друзі розійшлися по своїх справах, а Іван почав частіше заглядати в сільський бар.
“Ще один тиждень, і почну стіни,” – виправдовувався він сам перед собою.
Тим часом у селі сталася подія. Ганна, жінка років п’ятдесяти, хитра як лисиця і балакуча як сорока, раптово овдовіла.
Її чоловіка, дядька Миколи, не стало. Ганна, яка завжди любила пліткувати і влаштовувати чужі долі, залишилася сама в своєму великому будинку.
“Ой, люди добрі, як же я тепер одна? Хто мені допоможе?” – голосила вона на похороні, витираючи сухі очі хусткою.
Ганна мала славу хитруні. Вона зводила пари в селі, але завжди з вигодою для себе: то подарунки брала, то послуги. А тепер, овдовівши, вона шукала, як би влаштувати своє життя. І погляд її впав на Івана.
“Бідний Іванко, Валя поїхала, сам залишився. А я ось удова, теж самотня,” – подумала вона.
Одного вечора, коли Іван сидів у барі, Ганна “випадково” зайшла туди. “Іване, сусіде, привіт! Чула, ти будинок будуєш.
Молодець! А я ось сама, Миколи нема, хата розвалюється. Може, порадиш, як ремонт зробити?”
Іван, підігрітий чаркою, розговорився. “Та що там, Ганно, я майстер. Фундамент залив, скоро стіни підніму.”
“Ой, Іване, а може, подивишся на мою хату? Дах тече, стіни облуплені. Я б заплатила, звісно.”
Іван погодився. Наступного дня пішов до Ганни. “Ось тут треба латати, а там – фарбувати,” – сказав він, оглядаючи будинок.
“Іване, ти ж золоті руки маєш. Зроби мені ремонт, а я тобі добре заплачу. Валя надсилає гроші, ти ж не голодний,” – підморгнула Ганна.
Іван завагався. “Та в мене свій будинок…”
“Але ж ти один, діти в місті. Зроби спочатку в мене, а потім у себе. Я тобі допоможу, їсти варитиму, пратиму. Не самотньо буде.”
Так і почалося. Іван переїхав до Ганни “тимчасово”, щоб робити ремонт. Гроші, які надсилала Валентина, йшли не на їхній дім, а на матеріали для Ганниної хати: нова черепиця, фарба, вікна. “Ось, Іване, п’ятсот євро знову. Як справи з будівництвом?” – писала Валентина.
“Все добре, Валю. Купив цеглу, працюю,” – брехав Іван у відповідь.
Ганна тим часом кружляла навколо нього, як бджола навколо меду. “Іване, скуштуй мої вареники. Валя, певно, не так смачно варить.”
“Смачно, Ганно. Дякую,” – відповідав Іван, не підозрюючи, як глибоко загруз.
Минали місяці. Діти, Петро і Марія, приїжджали рідко, але одного разу Петро завітав несподівано. “Тату, де ти? Чому на нашому подвір’ї нічого не змінилося? Фундамент стоїть, як і був.”
Іван, зустрівши сина в Ганни, почервонів. “Сину, я… е-е… допомагаю сусідці. Вона удова, шкода.”
Петро нахмурився. “А наші гроші? Мама надсилає, а ти тут ремонтуєш чужу хату?”
“Та це тимчасово. Скоро повернуся.”
Петро поїхав, але розповів Марії. “Сестро, щось не те. Тато в Ганни живе, ремонтує їй дім, а наш стоїть.”
Марія зателефонувала матері. “Мамо, привіт. Як ти? А тато… е-е… він каже, що все добре, але ми перевіримо.”
Валентина, втомлена після зміни, зітхнула. “Діти, слідкуйте за ним. Я надсилаю кожні два тижні. Вже п’ять тисяч євро пішло.
Має бути прогрес.”
Діти вирішили розслідувати. Петро приїхав знову, цього разу з Марією. Вони пішли прямо до Ганниної хати.
“Тату, відкривай!” – гукнув Петро.
Іван відчинив, здивований. “Діти, що ви тут?”
“Ми приїхали перевірити, як йде будівництво,” – сказала Марія суворо. “А ти тут? З Ганною?”
Ганна вийшла з кухні, усміхаючись фальшиво. “Ой, діти, привіт! Ваш тато мені допомагає. Він такий добрий.”
Петро оглянув хату: нові вікна, свіжа фарба, відремонтований дах. “Тату, це за мамині гроші? Вона на заробітках гарує, а ти тут…”
Іван опустив очі. “Сину, я… Ганна заплатила… трохи.”
“Заплатила? Якими грошима? Вона ж удова, без роботи!” – вигукнула Марія.
Ганна втрутилася: “Діти, не кричіть. Ваш тато сам захотів. Ми… друзі.”
Петро розлютився. “Ти, Ганно, завжди хитра була. Переманила тата, щоб він тобі хату робив за наші гроші!”
“Які ваші гроші? Він свої витрачав,” – збрехала Ганна.
Але Марія знайшла чеки в кишені Івана. “Ось, чеки на матеріали. З банку, куди мама переказує. Тату, скільки ти витратив?”
Іван зізнався: “Чотири тисячі євро… Але я поверну!”
Діти були сильно вражені. “Тату, ти зрадив маму! Вона там працює день і ніч, а ти з цією… лисицею!” – кричала Марія.
Петро схопив батька за руку. “Ходімо додому. І гроші повернеш мамі. Всі до копійки.”
Ганна, почувши про гроші, змінилася в обличчі. “Які гроші? Іване, ти казав, що це твої заощадження! Якщо так, то забирайся! Я не хочу проблем з твоєю родиною.”
“Ганно, почекай, я поясню,” – благав Іван.
“Нічого пояснювати! Геть з моєї хати! І не повертайся!” – вигукнула Ганна, штовхаючи його до дверей.
Іван вийшов, згорблений. Діти повели його додому. “Тату, як ти міг?” – запитала Марія по дорозі.
“Діти, я наїврїний. Ганна мене обкрутила. Обіцяла, що допоможе, а сама…”
Вдома Петро сказав: “Тату, ти не залишишся тут. Мама приїде, побачить, що нічого не зроблено, серце розіб’ється. Ти поїдеш сам на заробітки і повернеш гроші.”
“Сину, куди я поїду? Я старий,” – скиглив Іван.
“Не старий, тату. В Польщу, як ти сам казав. Або в Чехію. Заробиш і повернеш. Ми мамі скажемо правду, але ти не будеш тут жити, поки не виправиш.”
Марія додала: “І не думай повертатися до Ганни. Вона тебе вигнала, як чула про гроші.”
Іван поїхав наступного дня. Зібрав речі, сів на автобус. “Діти, пробачте. Я виправлюся,” – сказав на прощання.
Тим часом Валентина, дізнавшись від дітей правду, була в розпачі. “Діти, як так? Іван… з Ганною? І гроші…”
“Мамо, не плач. Ми змусили його повернути. Він поїхав заробляти. А ми тобі допоможемо. Приїжджай додому,” – сказав Петро по телефону.
Валентина повернулася через місяць. Сльози, обійми. “Діти мої, дякую. Без вас я б не пережила.”
Вони взялися за ремонт разом. Петро привозив матеріали, Марія фарбувала, найняли робітників. “Ось, мамо, давай стіни піднімемо,” – казав Петро.
“Так, сину. А дах новий поставимо,” – відповідала Валентина.
Ганна, бачачи з вікна, як Коваленки будують, кусала лікті. “От хитруни! А Іван де?”
Але Іван надсилав гроші з Польщі. “Валю, пробач. Ось перші п’ятсот. Працюю на будівництві.”
З часом дім виріс: гарний, з великими вікнами, теплою піччю. “Мамо, це наш новий дім,” – сказала Марія на відкритті.
“Дякую, діти. А тато… нехай повертається, коли виправиться.”
Іван повернувся через рік, з грошима і каяттям. “Валю, я не правий був. Пробач.”
Валентина обійняла його. “Пробачу, Іване. Але більше не зраджуй. І Ганні скажи, щоб не лізла.”
Так і жили далі, в новому домі, де панувала любов і довіра. А Ганна залишилася сама, з відремонтованою хатою, але без друга.
Юлія Хмара
