– Здоров, Василівно!
– І тобі не хворіти, Данилівно.
– Що, гості приїхали?
– Ага, приїхали, – приречено сказала Василівна, обговорювати своїх гостей вона не хотіла, та й взагалі не мала такої звички, як то кажуть “виносити сміття з хати».
Але Данилівна була баба цікава, від неї нічого не сховаєш. Та й ображати сусідку Василівна не хотіла, гості-то поїдуть, а їй ні з ким буде і словом перемовитися.
Ні, є у неї звичайно, безмовні слухачі коза Машка, кіт Васька, та собака Пальма, всі троє вже поважного віку, як і вона, Василівна.
– А що, ніби як незадоволена, гостями? Чи що вже?
– Від чого ж? – каже Василівна, – дуже навіть задоволена, чому це не задоволена, скажеш теж.
Каже, а у самої кішки на душі шкребу, не може вона невістку з дитям прийняти, ось хоч лусни, а не може. Олексій її привів Ніну коли вона при надії вже була і строго-настрого наказав навіть не торкатися цієї теми.
– Моє дитя, – сказав, як відрізав, – і більше розмов щоб не було ніяких.
Коли народився внучок, Василівна швидко зібралася в дорогу, аж надто хотілося їй переконатися в своїй правоті. І що ж? У білолицьої і блакитноокої Ніни і білявого, синьоокого Олексія, народився смаглявий, з чорним, як смола волоссям і чорними ж оченятами, хлопчина.
Лежить, соває своїми ніжками і не знає нічого на світі, зате вона, Василівна знає, і чуже дитя до серця не підпустить.
А молодший син, Олексій, радіє, як той Іванко з казки, ніби ніхто не бачить, що не його це пацан.
А він знай нахвалює, мовляв на брата старшого, на Вітюша, схожий синочок, вилитий мовляв, дядечко. Як змовчала тоді Василівна, бог його знає. Приїхала додому, впала на подушку і плаче.
Олексій з дитинства простодушний і довірчивий, останню сорочку віддасть, і тут обвели колом пальця. Горює Василівна, плаче, ні з ким лишеньком поділитися.
Синочку старший, улюблений Вітюшенька, далеко, приїжджає раз на рік, матері різної смакоти навезе, та їй не навіщо, надивитися не може на первістка свого, надихатися не може. Красень, розумник, жодна не може встояти красуня, скільки сліз пролито дівочих.
Знає Василівна про слабкість старшенького до жінок, знає і нічого не говорить, любить свого первістка, шаленою материнською любов’ю.
Перенесла ту любов на сина, так любила батька його. Кохала, та все одно не втримала, все одно пішла любов його, як пісок крізь пальці, та й чи була вона, невідомо.
Пішов, обіцяв повернутися, обіцяв допомагати тому, хто на світ з’явиться. Так і не побачив сина, потім Василівна тільки дізналася, що не одна така була, в кожному селі по кумоньці у нього було і точно троє, крім неї, Василівни, претендують на звання коханої жінки Якова, прозваного в народі Циганом.
Гарний був Яків, дикою красою своєю чарував жінок, не встояла і молода на той момент Василівна.
Що б гріх прикрити, засватали дівку за Григорія. При ньому і з’явився на світ старший син, а через п’ять років випадковим чином Олексій народився,
Байдуже зустріла народження другого сина Василівна, ніби повинність яку відбувала.
Не було радості, як при народженні Вітька, все робила як треба, та байдуже, без душі.
Зате Григорій, з тіткою Агрипиною, не повернувся язик назвати мамою свекруху у Василівни, обожнювали молодшенького.
Вітька теж не кривдили, але Олексія залюбили, он і зробили з нього панночку. Віктор би кулаком стукнув, не дав би себе обдурити, а цей … матрац, з гіркотою думала Василівна. Весь в Григорія, такий же м’якотілий.
Підростає хлопчик, Олексій з Ніною добре живуть, злагоджено, а Василівна ніяк прийняти не може внучка.
– А що я? Я по любові, любов у мене була … і Григорія не обманювала, знав що не сама. І взагалі, чого порівнювати.
Василівна так і не хотіла повірити, що Олексій добровільно чуже дитя виховує, не могла прийняти що він все знає, здається їй, що обманюють його. Так що не знала Василівна що відповісти сусідці.
– Баб, дивись, дивись це тобі, – біжить внучок, дивиться очима Смородинками, тягне їй листочок паперовий, з намальованим квіточкою, Та не може Василівна ставлення своє перебороти, намагається, та не може.
– А ти, мамо, ніби як не рада що ми приїхали.
– Та ти що, рідненький, ти що таке кажеш, синочку.
– Да ладно, мамо, думаєш не знаю, що не до душі тобі дружина моя з синочком, та й я сам не із улюбленців. Ну що ж поробиш …
– Та що ти, синочку, що таке говориш, Олексійку. Я ж вами тільки й живу.
– Добре, мамо, годі цирк влаштовувати, головне що я тебе люблю і дорожче тебе і сім’ї моєї, немає нікого для мене на світі. Радістю хотів поділитися, ми з Ніною дочку чекаємо, сестричку для Гришка. Так от мати, думаю ким же вона Гришку буде рідною сестрою або двоюрідною. По матері ніби як рідна, а по батькам якщо судити, то двоюрідна, ось так матінко. Що ж дивишся так? Як не крути, твій рідний онук-то, Гришка, – посміхаючись каже Олексій.
– Я ж, пам’ятаєш, окрилений тоді ходив, похвалився братові, що закохався, він саме у відпустку приїжджав … Що ж ти, мамо, відвертаєшся, але ж з того часу не приїжджає улюблений твій синок Вітько, боїться, накоїв справ.
А я що … я простив Ніну, ні разу не дала мені більше засумніватися в своїй вірності. І Гришка, як свого люблю, Ніну пробачив, бо сам не раз під чарівність братика потрапляв. Йому хоч би що, а мені потрапляло, та й добре.
Я що хотів сказати, писати будеш йому, напиши нехай не боїться, нехай приїде додому, знаю як сумуєш. Скажи йому, простив я його, і Ніна пробачила, за Гришка спасибі тільки говоримо.
Ось такі справи, матінко люб’язна. Так що даремно зуби стискаєш побачивши Гришка, рідний твій онучок.
Плаче Василівна безмовно, шкода їй старшого сина неприкаяного, що ж він такий-то, Матінка Цариця Небесна, що ж невдачливий такий, навіть сина, Гришеньку не може сам виховувати …
Ніна народила дівчинку Олечку, блакитнооку і світловолосу.
Вітя, синочок на лист материн відповів, що багато по білому світу у нього може бути синочків і дочок, і що радий за молодшого брата з дружиною, нехай ростуть здоровими дітлахи, написав.
Він поки приїхати не може, висилає їй, матері грошей, просить купити племіннику що небудь і ляльку племінниці Олі.
Інакше стала дивитися на внучка Василівна, бачить а ньому риси діда його, Якова, Цигана, як звали всі.
