Після моєї новини про спадок рідня чоловіка миттєво принишкла… і раптом згадала про мене всі хороші слова.
— Це що?! — Жанна Єгорівна гидливо тицьнула пальцем у тарілку, де сиротливо розповзалася гірка чогось буряково-майонезного. «Правильна шуба» у виконанні Гліба нагадувала радше наслідки невдалого експерименту в хімічній лабораторії.
Алла ввійшла в квартиру рівно о п’ятій тридцять. Як і обіцяла. Свіжа, відпочила, з новою зачіскою та нігтями кольору «Бургунді». У квартирі стояв густий чад варених овочів, перемішаний із запахом… здається, підгорілої курки.
Гліб, у фартуху дружини (у горошок), із червоним, спітнілим обличчям, метнувся до неї від плити.
— А ось і вона! З’явилася! — прошипіла Зіна, яка сиділа за порожнім столом. — Ми тут із п’ятої без чверті сидимо!
— Добрий вечір, дорогі гості, — Алла променисто усміхнулася. — Жанно Єгорівно, чудово виглядаєте. Зінаїдо, нова сукня? Дуже… сміливо. Глібе, любий, а де ж «повітряний» олів’є?
Гліб тільки гикнув. На столі, окрім «шуби», стояла каструля з недовареною картоплею в мундирах, банка шпрот і Зінина «Зебра», суха, як степи.
— Ти! — Жанна Єгорівна підвелася, спираючись на стіл. Її обличчя пішло плямами. — Ти де була? Ми приїхали… ми з дороги… А вона по салонах вештається!
— Жанно Єгорівно, у мене день народження. Я відпочиваю, — Алла спокійно повісила плащ у шафу.
— Відпочиває вона! — зверескнула Зіна. — А мужик біля плити! Глібчик увесь день на ногах! Ти подивися, на кого він схожий!
— На кухаря? — припустила Алла.
— Ти совість маєш? — не вгавала свекруха. — Тратити гроші на свої… витребеньки! Гроші, які мій син заробляє!
Гліб цієї миті волів би бути в клітці з росомахою. Він мовчав, відчайдушно протираючи й без того чисту плиту.
— Гроші, які я заробляю, Жанно Єгорівно, — поправила Алла. — Нагадаю, я працюю офіціанткою. І чайові в мене, знаєте, непогані.
— Чайові! — пирхнула Зіна. — Обслуговує там… теж мені робота. А ми чули, ти чоловіка в ресторан кликала? Це ж які грошища!
— Он воно що! — підхопила свекруха, намацавши улюблену тему чужих трат. — Це ж просто… жадібність! Ні, щоб удома посидіти, по-сімейному! Заощадити! А вона — в кабак! Шикує! За рахунок Глібушки!
Алла втомлено прихилилася до одвірка. Вона очікувала цього. Це був їхній стандартний репертуар: «Алла-марнотратниця», «Алла-егоїстка», «Алла-погана-господиня».
— Жанно Єгорівно, Зіно. Присядьте. У мене новина. Я, власне, тому й затрималася.
Інтонація була такою, що навіть Гліб перестав терти плиту. Родичі машинально плюхнулися на стільці, очікуючи підступу.
— Я сьогодні не тільки в салоні була. Я ще до нотаріуса заїжджала, — буденно повідомила Алла, дістаючи з сумки пляшку гарного коньяку, купленого для себе. — У мене тітка Клава померла.
— Яка тітка? — не зрозумів Гліб.
— Яка тобі мед присилала. І масло. Та, до якої ти їхати не хотів, бо в неї «зручності надворі».
— А, ця… — простягнув Гліб.
— Царство їй небесне, — фальшиво зітхнула Жанна Єгорівна, не бачачи зв’язку між померлою тіткою й проваленим вечором.
— Так от, — Алла налила собі в келих. — Тітка Клава була самотня. І вона залишила мені спадок.
На кухні зависла така тиша, що було чути, як за вікном каркнула ворона.
— Який… спадок? — першою схаменулася Зіна, її очі загорілися нездоровим блиском.
— Будиночок у селі. Ну, старенький, звісно, — Алла відпила ковток. — І вклад. У Ощадбанку.
— Великий? — видихнула Жанна Єгорівна, забувши про «шубу».
— Достатній, — туманно відповіла Алла. — Достатній, щоб… звільнитися з роботи.
Гліб упустив ганчірку.
— Звільнитися? — він дивився на дружину так, наче бачив її вперше.
— А що? — Алла усміхнулася. — Ноги болять. Спина відвалюється. Досить. Попрацювала. Хочу, знаєте, пожити для себе. На свіжому повітрі.
— Правильно! — раптом закричала Жанна Єгорівна, змінюючи тон із прокурорського на медовий. — Аллочко! Та що ти! Звісно, звільняйся! Тобі відпочити треба! Ти вся звелася на цій роботі! Глібчику, що ж ти стоїш? Дружина втомилася!
— І будиночок… це ж добре! — підспівувала Зіна. — Дача! Ми будемо приїжджати… допомагати… Огірочки садити!
Алла подивилася на них. На ці раптово подобрілі обличчя. На цю жадібність, яка полізла з усіх щілин, витіснивши нещодавню зневагу.
— Так. Будиночок гарний. Тітка Клава, знаєте, травами захоплювалася. У неї там цілі плантації. Вона мене вчила. Говорила, що немає кращого засобу від хворих суглобів, ніж настоянка. Жанно Єгорівно, у вас же коліна вічно ниють?
— Ниють, Аллочко, ниють! — одразу запричитала свекруха, підсуваючись ближче. — Прямо рятунку нема!
— Отож. А ще вона знала, як білий налив правильно сушити, щоб компот узимку був ароматний. І помідори в неї росли — он! — Алла показала кулак. — «Волове серце». Цукристі.
Вона говорила, а на кухні пахло вже не горілою куркою, а травами, яблуками й парною землею.
— Я тут подумала, — Алла поставила келих. — Я їду.
— Куди? — хором спитали Гліб і Зіна.
— У будиночок. Прямо наступного тижня. Весна скоро, треба до сезону готуватися. Розсаду садити. Дах лагодити.
— А… а ми? — Гліб розгублено кліпав. — А я? Моя робота? Зоопарк?
— А що ти, Глібе? — Алла подивилася на нього впритул. Прямо й нещадно. — Ти залишаєшся. У тебе мама. Сестра. Вони про тебе подбають. Будуть «повітряний» олів’є робити. Щодня. Ти ж так любиш, як «у мами».
— У сенсі… залишаюся? — до Гліба почало доходити. — А… спадок? Будинок? Це ж… наше!
Обличчя Жанни Єгорівни знову почало кам’яніти.
— Глібе, — спокійно сказала Алла. — Спадок мій. Тітка моя. І ноги, які болять, — мої. Ти сам десять хвилин тому кричав, що я жадібна егоїстка, яка шикує за твій рахунок. Ну то ось. Я більше не буду. Я буду шикувати за свій.
— Та як ти смієш! — завила Зіна, зрозумівши, що «дача» з огірочками вислизає з рук. — Це ж… це ж підло! Кинути чоловіка!
— Підло, Зінаїдо, — відрізала Алла, — це приходити в чужий дім на день народження, на який тебе не кликали, і ображати господиню. Підло — це чужі гроші рахувати й заздрити чужій зачісці. А я… я просто йду туди, де на мене чекають. Навіть якщо це просто старий будинок і сад.
— Глібе! Скажи їй! — Жанна Єгорівна вчепилася в сина. — Ти чоловік чи ні?
Гліб подивився на Аллу. На її спокійне обличчя. На нову зачіску. Потім на матір. На Зіну. На зіпсований оселедець під шубою. Він уявив, як їде у село. Як лагодить дах. Як копає картоплю. Він, який звик, що його максимум — це насипати корму єнотам.
І він промовчав.
— Я так і думала, — кивнула Алла. — Ну, що ж. З днем народження мене. Глібе, я подаю на розлучення в понеділок. Квартира, до речі, моя, від батьків. Але я не жадібна. Розміняємо. Мені багато не треба. Мені на будиночок вистачить.
Вона взяла з холодильника яблуко, пройшла в кімнату й зачинила за собою двері.
На кухні залишилися троє. Жанна Єгорівна дивилася на сина з такою ненавистю, наче це він, а не Алла, щойно позбавив її дачі, безкоштовних настоянок й цукристих помідорів. Зіна мовчки доїдала суху «Зебру». А Гліб… Гліб раптом гостро відчув, що в зоопарку, поруч із мовчазними сурикатами, йому було набагато затишніше.
За пів року Алла й справді жила у іншому місті. Будиночок виявився міцним. Вона полагодила ґанок, завела курей і потоваришувала з місцевою листоношею. Ноги майже перестали боліти.
Гліб з’їхався з мамою. Жанна Єгорівна швидко взяла його бюджет під контроль, і тепер він ходив у старому светрі й щодня їв «правильні», але остогидлі котлети. Зіна телефонувала йому тільки коли потрібні були гроші.
Іноді Гліб, прибираючи клітку в лисиць, думав: а що, якби він тоді, в листопаді, просто відвіз дружину в ресторан? Але лисиці тільки хитро мружилися у відповідь.
