— Після нахабного повідомлення від невістки я зареклася допомагати синові, але доля вирішила інакше.

— Після нахабного повідомлення від невістки я зареклася допомагати синові, але доля вирішила інакше.

Повідомлення прийшло о пів на дев’яту ранку. Я тільки налила собі кави, сіла за стіл із телефоном. «Під обідком унітазу теж сфоткати?» Я перечитала. Потім ще раз. Не зрозуміла. Це хто? Номер незнайомий. Відкрила листування вище — ах так, це вона. Невістка майбутня. Валерія.

Я попросила її прислати фото кімнати. Просто фото. Щоб диван вибрати в подарунок на весілля. Хотіла, щоб за кольором підійшов, за розміром. А вона мені це. Я зателефонувала синові.

— Гришо, ти з нареченою своєю поговори.

— Мамо, що сталося? — запитав син.

— Запитай у неї, що вона мені написала.

Гриша замовк. Потім зітхнув.

— Мамо, ну вона просто пожартувала…

— Пожартувала? Це жарт?

— Вона не хотіла тебе образити. Просто… Ну ти ж попросила фото кімнати. А вона подумала, що ти хочеш перевірити, яка вона господиня.

Я видихнула.

— Гришо, передай своїй нареченій. Мені байдуже на її чистоту. Я просто хотіла диван підібрати, щоб до шпалер підходив. Все. Ви самі просили. Але раз вона так вважає, хай диван собі сама купує.

Я скинула дзвінок. Вимкнула телефон. Допила каву. Холодну вже.

З весілля я приїхала без настрою. Валерія всю церемонію стояла з кам’яним обличчям. Усміхалася тільки коли фотографували. Після того випадку з повідомленням ми не розмовляли. Гриша намагався помирити, я відмовлялася.

— Мамо, ну вона вибачилася…

— Вибачилася через тебе. По телефону. Це не вибачення.

— Вона соромиться…

— Хай вчиться не соромитися. Вона доросла жінка.

На весіллі Валерія підійшла до мене один раз. Коли всі танцювали.

— Ніно Павлівно, дякую, що прийшли.

— Нема за що.

Ми стояли поряд, дивилися на тих, хто танцює. Мовчали. Потім вона пішла. Я зрозуміла тоді — дружби з невісткою не буде. Але сина я люблю. Тому вирішила просто тримати дистанцію. Не лізти, не нав’язуватися. Нехай живуть своїм життям.

Перші три місяці після весілля ми майже не бачилися. Гриша заїжджав раз на тиждень, сам. Казав, що Лера працює, втомлюється. Я не питала. Не хотіла знати. Потім він зателефонував.

— Мамо, можна до тебе зайти? Поговорити треба.

Я насторожилася. Коли Гриша просить поговорити, це завжди погано. Він прийшов увечері. Сів на кухні, дивився в стіл.

— Ми квартиру Лєрину продали.

— Навіщо?

— Хочемо нову купити. Більшу. Думаємо про майбутню дитину.

Я кивнула. Молодці. Правильно.

— Але поки нову шукаємо, нам жити ніде. Рієлтор каже, місяців два-три шукатимемо. Мамо, можна ми в тебе поживемо? Тимчасово.

Я поставила чашку на стіл.

— З Валерією?

— Ну так…

— Гришо, ти пам’ятаєш, як вона зі мною востаннє розмовляла?

— Мамо, ну це ж було давно! Вона змінилася!

— Змінилася, — повторила я. — Добре. Але за однієї умови. Нехай твоя… правдорубка язика прикусить. Я добра, але недовго. Зрозумів?

Він кивнув.

— Зрозумів. Обіцяю, вона буде тихіше за воду.

— Побачимо.

Вони переїхали за тиждень. Привезли речі й коробку з посудом. Валерія увійшла в квартиру, озирнулася.

— Здрастуйте, Ніно Павлівно.

— Здрастуй.

Ми стояли в передпокої, дивилися одна на одну. Гриша метушився, тягав речі.

— Ми вам заважати не будемо, — сказала Валерія. — Обіцяю.

— Добре.

Вона кивнула, пройшла в кімнату. Гриша за нею. Я залишилася на кухні. Заварила чай. Подумала — ну ось, почалося.

Перші два тижні було терпимо. Валерія йшла на роботу рано, приходила пізно. Ми майже не перетиналися. Іноді вона готувала вечерю, залишала мені на плиті. Я дякувала. Вона кивала. Гриша був щасливий. Казав, що все налагодилося. Але я бачила. Бачила, як Валерія дивиться на мої речі. Як морщиться, коли я смажу бекон на сніданок. Як підтискає губи, коли я вмикаю телевізор.

Одного разу вона не витримала.

— Ніно Павлівно, а вам цей колір не личить. Він вас додає віку.

Я подивилася на свою кофту. Бордову, улюблену.

— Дякую, візьму до відома.

— Просто я модою цікавлюся. Можу порадити, що вам більше підійде.

— Не треба. Мені й так нормально.

Вона знизала плечима. Пішла в кімнату.

Я зняла кофту. Повісила в шафу. Більше не вдягала. Потім був бекон.

— Ніно Павлівно, а ви знаєте, що жир зранку шкідливо? Особливо у вашому віці. Холестерин підвищується.

— Знаю.

— То навіщо їсте?

— Тому що хочу.

Вона зітхнула.

— Ну як хочете. Я просто за ваше здоров’я переживаю.

Я мовчала. Доїла сніданок. Прибрала тарілку. Гриша сидів поруч, дивився в телефон. Нічого не говорив. 

Мій день народження був у суботу. Я готувалася з четверга. Запросила подруг, двоюрідну сестру, сусідку. У п’ятницю ввечері я пекла пироги. Гриша допомагав, різав ковбасу, сир. Валерія мала прийти після роботи. Затримувалася. Прийшла о десятій.

— Добрий вечір! — протягнула вона голосно. — Дівчата з роботи відправили з дівич-вечора! Весело було!

Я подивилася на неї. Очі червоні, макіяж розмазаний. Явно напідпитку.

— Лєро, іди спати, — тихо сказав Гриша.

— Нє-а! Я з мамою поговорю! — вона підійшла до мене, обняла за плечі. — Дорога мамо!

Від неї тхнуло якимось напоєм.

— Валеріє, відпусти.

— Та годі! Ми ж сім’я! — вона засміялася. — До речі, а це все на завтра? — вона показала на стіл, заставлений їжею.

— Так.

— Ого як багато! Кому все це? Таким самим людям у віці, як ви?

Я завмерла. Гриша зблід.

— Лєро, рота закрий.

— Що закрий? Я правду кажу! — вона тицьнула пальцем у пиріг. — Вам же це навіть нюхати шкідливо! Вам би кашку вівсяну, а не всю цю ковбаску!

Я поклала ніж на стіл. Повільно. Акуратно.

— Гришо, відведи її в кімнату.

— Зараз, мамо…

— Ні, зачекайте! — Валерія хіхікнула. — Вам би взагалі на дієті сидіти! Може, хоч талія з’явиться!

Вона спробувала вщипнути мене за бік.

— Гришо, — сказала я тихо, не дивлячись на нього, — на мій день народження будеш сам. А до неділі щоб вас у квартирі не було. Обох.

Тиша.

— Мамо…

— Обох, — повторила я.

Валерія засміялася.

— Ой, та годі! Дуже я на ваше свято хотіла! Правду ніхто не любить!

Я розвернулася, пішла в спальню. Зачинила двері. Сіла на ліжко. Руки тремтіли. Всередині все кипіло. За дверима чула голоси. Гриша сварився, Валерія обурювалася. Потім тиша. Я лягла, не роздягаючись. Дивилася в стелю. Думала — все. Більше не буду терпіти. Нехай з’їжджають. 

Мені байдуже, куди. Вранці я прокинулася о сьомій. Вийшла на кухню. Гриша сидів за столом, блідий.

— Мамо, вибач…

— Збирайтеся.

— Мам, ну куди ми тепер? Квартиру знімемо, збирати не зможемо…

— Не моя проблема.

— Мам, ну вона ти знаєш в якому стані Лєра була! Не тямила!

— Та мені все одно. Збирайтеся.

Він мовчав. Потім тихо сказав:

— Лера чекає дитину.

Я завмерла. Повернулася до нього.

— Що?

— Два місяці. Ми нещодавно дізналися. Хотіли на дні народження сказати.

Я сіла на стілець. При надії. От ще щастя.

— І що тепер?

— Не знаю. Мамо, ну не можна ж нам зараз з’їжджати! Де ми житимемо?

Я мовчала. Думала.

— Та як же вона по барах у такому стані ходить? Де її розум? А ти як її відпускаєш?! — я дивилася на сина впритул і не відводила погляду. Він винувато мовчав.

— Гаразд, — сказала я нарешті. — Залишайтеся. Але за однієї умови. Вона вибачиться. Нормально. І язика прикусить. Назавжди.

Гриша кивнув.

— Домовилися.

Валерія вийшла з кімнати за годину. Бліда, з опухлими очима. Сіла за стіл, не дивлячись на мене.

— Ніно Павлівно, — сказала вона тихо, — вибачте. Я була не права.

Я дивилася на неї. Чекала.

— Я не повинна була так говорити. Це було грубо й неповажно. Перепрошую.

Тиша.

— Добре, — сказала я. — Прийнято. Але щоб більше такого не було. Зрозуміло?

— Зрозуміло.

Ми сиділи за столом утрьох. Мовчали. Снідали.

— Мені треба з’їздити за тортом, — сказав Гриша. — Замовляв, забув.

Він встав, узяв куртку, пішов. Валерія прибирала на кухні. Я дивилася у вікно.

— Ніно Павлівно, — вона підійшла, стала поряд, — я справді не хотіла вас образити. Ні тоді, в повідомленні, ні вчора.

— Добре.

— Просто я… Я не вмію нормально говорити. У мене завжди так було. Спочатку скажу, потім думаю. Я подивилася на неї.

— Тоді навчися думати спочатку.

Вона кивнула.

— Постараюся.

Ми помовчали.

— Вітаю, — сказала я. — З дитиною. Тільки по барах у такому стані тягатися не додає тобі розуму.

— Дякую. Розумію.

Вона пішла в кімнату. Я залишилася біля вікна. 

День народження пройшов тихо. Гості прийшли, привітали, посиділи. Валерія весь вечір мовчала, допомагала розносити їжу. Я бачила, як подруги на неї дивляться, перешіптуються. Гриша намагався бути веселим, жартував, наливав. Але відчувалася — напруга.

Коли гості розійшлися, ми втрьох прибирали зі столу. Мовчки. Швидко.

— Добре, що залишилися, — сказала я Валерії.

Вона кивнула. Не відповіла.

Відтоді минуло два місяці. Валерія старалася. Мовчала, коли я смажила бекон. Не коментувала мій одяг. Готувала вечерю, питала, що я хочу. Ми знайшли баланс. Хиткий, дивний. Але баланс. Іноді вона зривалася. Говорила щось різке, потім вибачалася. Я мовчала. Терпіла.

Гриша знайшов квартиру. За місяць вони з’їжджали. В останній вечір ми сиділи на кухні втрьох. Пили чай.

— Дякую, мамо, — сказав Гриша. — За все.

— Нема за що.

Валерія мовчала. Потім тихо:

— Ніно Павлівно, а можна я до вас іноді приїжджати буду? З дитиною?

Я подивилася на неї.

— Можна.

Вона кивнула. Усміхнулася.

— Дякую.

Наступного дня вони поїхали. Я залишилася сама в квартирі. Тихо. Спокійно.

Увечері зателефонував Гриша.

— Мамо, ми приїхали. Все нормально. Лєра передає привіт.

— Передавай теж.

Я повісила слухавку. Сіла біля вікна. Дивилася на вулицю. Думала про те, як все почалося. З одного нахабного повідомлення. «Під обідком унітазу теж сфоткати?» Через це мало сім’ю не зруйнували. Але тепер все позаду. Тепер у нас хитке перемир’я. Може, з часом стане краще. Може, ні. Час покаже. Головне — ми спробували. І це вже щось.

Нову квартиру вони купили несподівано швидко. Гриша подзвонив одного вечора, голос збуджений:

— Мамо, ми знайшли варіант! Маленька студія в новобудові. Світла, з великим вікном. І дешевше, ніж думали.

— Студія? — перепитала я. — А як же «більшу» хотіли?

— Це тимчасово. Вигідна ціна. Район хороший, будинок новий. Зробимо ремонт, поживемо рік-два, підзбираємо ще — і продамо дорожче. Тоді візьмемо двокімнатну. Нам на перший час вистачить.

Я мовчала кілька секунд. Розумно мислить. Вперше — по-дорослому.

— Іпотека?
— Ні. Частину з продажу Лєриної, частину з наших заощаджень. Трошки доведеться затягнути паски.

Я ледь усміхнулася.
Через тиждень він повіз мене подивитися. У під’їзді — нові ліфти, світлі стіни. Студія маленька, але затишна. Одне велике вікно, балкон, санвузол компактний, кухня відгороджена перегородкою.

— Тут буде ліжко, — показував Гриша. — А тут дитяче ліжечко поставимо.

Я уявила. Можна. Справді можна. Валерія стояла біля вікна, гладила живіт.

— Світла багато, — тихо сказала вона. — І сусіди молоді. Я вже з однією познайомилася, теж при надії.

Я дивилася на неї й вперше не відчувала напруги. Вона ніби подорослішала за ці місяці. Голос м’якший. Очі спокійніші.

— Ремонт самі робитимете? — спитала я.

— Частково, — відповів Гриша. — Стелю й підлогу майстри, а стіни — самі. Зекономимо.

— Шпалери я допоможу поклеїти, — сказала я, перш ніж встигла подумати.

Валерія здивовано глянула на мене.
— Ви?

— А що? Думаєш, не вмію?

Вона вперше за довгий час щиро засміялася.
— Вмієте. Я вже зрозуміла.

Ремонт затягнувся на місяць. Я їздила до них через день. То фарбу привезти, то порадити, то просто подивитися, як просувається.

Одного разу ми з Валерією удвох клеїли шпалери. Гриша поїхав за ламінатом.

— Ніно Павлівно, — раптом сказала вона, не відриваючись від роботи, — я тоді багато дурниць наробила.

— Наробила, — погодилася я спокійно.

— Я боялася, що ви мене не приймете. Що будете контролювати. От і нападала першою.

Я розгладила полотно шпалер.

— Я й не збиралася тебе контролювати. Я просто хотіла диван підібрати.

Вона усміхнулася.

— Знаю. Тепер знаю.

Ми більше нічого не сказали. Але щось у повітрі змінилося. Не перемир’я вже. Щось тепліше. Коли вони остаточно переїхали, студія виявилася кращою, ніж та квартира, яку продали. Світліша. Новіша. Без старих труб і скрипучих підлог.

— Мамо, уявляєш, — радів Гриша, — якщо ціни піднімуться, ми її через пару років вигідно продамо. І внесок на двокімнатну буде солідний.

— Головне — не поспішайте, — сказала я. — З дитиною вам і тут спершу вистачить.

— Вистачить, — кивнула Валерія. — Нам багато не треба.

І я повірила. Бо тепер у її голосі не було зверхності. Лише надія. Коли народився онук, вони подзвонили мені з пологового.

— Мамо, у нас син! — сказав Гриша так, ніби виграв чемпіонат світу.

Я приїхала до них у ту маленьку студію через тиждень. Ліжечко стояло саме там, де він показував. Біля вікна. Сонце падало на білу ковдру.

— Бачите, вистачає місця, — тихо сказала Валерія.

Я взяла малого на руки. Маленький, сопе.

— Вистачає, — погодилася я.

І подумала: як дивно все повернулося. Почалося з одного дурного повідомлення. З образи, гордості, впертості. Я зареклася допомагати. Сказала собі — все, досить. А тепер стою в їхній новій квартирі, тримаю онука й думаю, які штори сюди краще підійдуть. Життя, мабуть, любить сміятися з наших обіцянок. Головне — щоб вистачило мудрості не впиратися в образу довше, ніж потрібно.

А маленької студії їм справді вистачило. На перший час. А далі — буде більше.