Після похорону Славка троє дітей від трьох різних жінок залишилися біля батькової могили. Дарина приїхала на іномарці і сказала, що не засвітить свічку, бо тато її за доньку не признавав

Дарина приїхала на дорогій іномарці, подивилася на батькову могилу й холодно промовила:

— Я навіть свічки не поставлю. Він мене за доньку не визнавав, то чому я тепер маю вдавати, що була йому потрібна?

Старший брат здивовано глянув на неї:

— Дарино, але ж це все-таки наш батько…

— Ваш, може, й батько, а для мене він був чужою людиною, — відказала вона.

Наймолодша дитина стояла мовчки, тримаючи в руках свічку. Одинадцятирічна Соломійка підняла очі на сестру і сказала тихо, без жодного докору:

— Він щороку на твій день народження купував торт. Ставив на стіл, сидів над ним сам до вечора, а потім казав мамі, що це для сусідів.

Дарина відвела очі. Вітер ворушив стрічки на вінках, і на кладовищі стало чутно, як десь далеко гавкає собака.

— Брехня, — нарешті сказала вона, але голос її прозвучав не так упевнено, як хвилину тому.

— Соломіє, ходімо, — покликала дівчинку її мати Ганна, що стояла трохи осторонь у чорній хустині. — Не треба нікого переконувати.

— Я не переконую, — відповіла дівчинка. — Я розповідаю, як було.

Тарас потер перенісся. Йому було тридцять шість, він приїхав із Києва вночі й майже не спав.

— Поїхали до хати, — сказав він. — Люди чекають на поминальний обід, незручно.

Дарина вже тримала в руці ключі від машини.

— Я не залишаюся.

— Ти залишишся хоча б на нотаріуса, — Тарас говорив стомлено, але твердо. — Він телефонував мені вранці. Сказав, що Славко залишив заповіт і просив, щоб ми були присутні всі троє.

— Мені від нього нічого не треба.

— А мені треба, щоб ти не пошкодувала потім, — відповів він. — Зараз гнів, а завтра буде порожнеча. Я це знаю, бо в мене те саме було п’ять років тому, коли він перестав зі мною розмовляти.

Дарина вперше уважно подивилася на брата.

— Ти теж із ним сварився?

— Ми з ним не розмовляли п’ять років, — він знизав плечима. — Через дурницю. Він сказав, що я продався за міські гроші, а я сказав, що він живе минулим. Ось і всі наші слова.

Вона мовчки сіла в машину, але не завела мотор. Тарас обійшов її, постукав у шибку. Дарина опустила скло на долоню.

— Добре, — сказала вона. — Нотаріус, і я їду.

У Славковій хаті було тісно й гамірно. Сусідки носили миски з голубцями, чоловіки сиділи за довгим столом, пом’янули тихо, без зайвих слів. Ганна ходила між столами з червоними очима й намагалася всім усміхатися. Дарина стояла біля дверей і не сідала, ніби боялася, що хата її проковтне.

Нотаріус, сухорлявий чоловік у окулярах, приїхав о третій. Усіх сторонніх попросили вийти. Лишилися четверо дорослих і дівчинка, яку Ганна не наважилася відіслати.

— Отже, — нотаріус розклав папери. — Заповіт складено два роки тому. Будинок із земельною ділянкою Святослав Іванович залишає в рівних частках усім трьом дітям. Ще є рахунок у банку, невелика сума. Вона призначена Дарині Святославівні.

Запала тиша.

— Мені? — Дарина вперше за день розгубилася. — Чому мені?

— Це пояснено в листі, — нотаріус дістав конверт. — Я мушу його зачитати, так вимагав покійний. Якщо дозволите.

— Читайте, — сказав Тарас.

— Ні, — раптом різко мовила Дарина. — Не вголос. Я прочитаю сама.

— Чому це сама? — втрутилася Ганна, і в її голосі вперше з’явилася злість. — Він писав усім вам. І мені, до речі, теж. Ми тут ці роки жили поруч із ним, а ти приїхала на дві години.

— Ганно, — тихо сказав Тарас.

— Ні, нехай чує, — вона випросталася. — Славко з тієї вашої історії так і не оговтався. Він приїздив до твоєї матері, Дарино, вісім разів. Вісім. Вона не відчинила жодного разу.

— Це неправда, — відрізала Дарина. — Моя мати казала, що він сам нас кинув.

— Твоя мати казала те, що їй було вигідно казати, — Ганна стиснула кулаки. — Я не ображаю її, але факти є фактами.

— Ви не маєте права говорити про мою матір.

— А ви, Дарино, не маєте права говорити про мого чоловіка, якого не знали.

— Досить, — Тарас підвівся. — Обидві. Ми на похороні, а не на ринку.

— А що вона мені тут розповідає, — Дарина тремтіла. — Прийшла сюди з чорною хусткою, та ще й повчає.

— Тому що я його поховала, — відказала Ганна. — Сама. Ти навіть не подзвонила, коли він лежав у лікарні.

— Мені ніхто не казав.

— Тарасові казали.

— Мені, — Тарас потер обличчя. — Мені сказали, але я теж не подзвонив. Бо думав, що вона не захоче.

— Чудово, — Дарина гірко засміялася. — Тобто всі за мене вирішили.

— А ти за кого вирішила, коли вдалася в образу на двадцять років, — спокійно запитала Соломійка.

Усі повернулися до неї. Дівчинка сиділа на краєчку лави, склавши руки на колінах, і дивилася просто на сестру.

— Соломіє, — почала Ганна.

— Мамо, дай мені сказати. Я одна тут не маю чого ділити, мені одинадцять. Мені просто шкода тата, а ще шкода, що ми всі такі чужі.

Дарина підвелася з місця, взяла конверт і вийшла в сіни.

Вона читала довго, стоячи під вікном, де на підвіконні сохли пучки м’яти. Почерк був нерівний, чоловічий, трохи тремтячий.

«Дарино, доню. Не знаю, чи ти колись це прочитаєш. Я не прошу, щоб ти мене пробачила. Я прошу, щоб ти знала, що я намагався. Коли тобі було чотири роки, твоя мама виїхала до Львова й сказала, що ми з тобою більше не бачимося. Я був молодий і гордий, повірив, що так буде краще. Потім, коли отямився, було пізно. Я їздив до вас вісім разів. Останній раз тобі було шістнадцять. Ти вийшла на подвір’я, глянула на мене крізь хвіртку й сказала: ідіть геть, я вас не знаю. Я пішов. Це була моя найбільша помилка. Треба було стояти під тією хвірткою до ранку».

Дарина затулила рот рукою. Далі був абзац, написаний іншими чорнилами, певно, через кілька днів.

«На рахунку лежать гроші. Я відкладав їх щомісяця з того дня, як ти народилася. Це не відкуп. Це просто те, що я мав би дати тобі сам, якби вмів бути батьком. Робі з ними що хочеш. Можеш викинути. Але подивися ще в коробку під моїм ліжком».

Вона повернулася до кімнати. Очі в неї були сухі, але обличчя змінилося.

— Яка коробка? — запитала вона.

Ганна мовчки пішла до спальні й винесла картонну коробку з-під взуття. Поставила на стіл. Тарас зазирнув першим і присвиснув.

Усередині лежали листівки. Десятки листівок із днем народження, кожна підписана одним і тим самим почерком, кожна з датою. Поряд лежала стрічка від першого шкільного дзвінка, дитячий малюнок, який Дарина колись надіслала невідомо кому, і зошит у лінійку. Дарина розгорнула його. Там були записи про її шкільні перемоги: олімпіади, конкурси, навіть замітка з районної газети про випускницю з золотою медаллю.

— Звідки він знав? — прошепотіла вона.

— Твоя тітка Надія писала йому, — сказала Ганна. — Іноді. Він просив її розповідати, як ти.

— Тітка Надія, — Дарина опустилася на лаву. — Вона мені ніколи не казала.

— Мабуть, боялася твоєї мами.

— Мама знала про ці листи?

— Не знаю, — Ганна розвела руками. — Спитай її.

Дарина довго мовчала. Потім потягнулася за телефоном.

— Алло, мамо. Так, я на похороні. Ні, не перебивай мене. Скажи мені одне. Він приїздив до нас?

З телефона долинув різкий жіночий голос. Дарина слухала, і з кожним словом її плечі опускалися нижче.

— Вісім разів, так? — перепитала вона. — І ти сказала мені, що він ніколи не питав про мене. Мамо, я не кричу. Я просто хочу зрозуміти, чому ти мені збрехала.

Відповідь тривала хвилину. Дарина заплющила очі.

— Ти боялася, що я піду до нього, — повторила вона. — А тепер уже нікуди йти. Усе, мамо. Потім поговоримо.

Вона поклала телефон на стіл екраном донизу й довго дивилася на листівки.

— Вона сказала, що хотіла мене захистити, — промовила Дарина. — Від чого, не пояснила.

— Мабуть, від болю, — тихо озвалася Соломійка. — Тільки так нічого не захистиш.

— Розумна ти, — Дарина криво усміхнулася. — Не за віком.

— Я просто багато сиджу з дорослими.

Тарас коротко засміявся, і це розрядило повітря. Навіть Ганна вперше за день усміхнулася одним кутиком губ.

Але ненадовго. Поки нотаріус складав папери, Тарас помітно напружився.

— Слухайте, — сказав він. — Раз уже ми про все розмовляємо, давайте про будинок. Дарино, тобі він не потрібен. Мені, чесно кажучи, теж. Ганні з Соломією його тримати нема за що. Може, продамо й розділимо гроші?

— Продамо? — Ганна завмерла. — Ти хочеш продати хату, де народилися твої батьки?

— Я хочу тверезо дивитися на речі.

— Тверезо, — повторила вона. — Тарасе, ми з Соломією тут живемо. Нам нікуди йти.

— Я не кажу, що вас виженуть. Я кажу, що гроші можна використати розумніше.

— Для кого розумніше, для тебе?

— Не для мене, а для всіх нас.

— Для всіх, — вона підвелася, стискаючи край хустки. — Дев’ять років я доглядала за твоїм батьком, коли він хворів, і ні від кого не чула про розумність. Чотири операції, безсонні ночі, ліки, на які я продала власні сережки. А тепер ти приїхав із міста з калькулятором.

— Ганно, я не це мав на увазі.

— А що ти мав на увазі?

— Те, що є закон, — він теж підвищив голос. — Моя частка існує, і я маю право про неї говорити.

— Маєш, — Ганна кивнула. — Говори. Тільки спершу скажи, коли ти востаннє тут був.

— Ти знаєш, коли.

— Шість років тому, на мамин похорон. Шість років, Тарасе. Ти не бачив його хворим. Не бачив, як він ходив із паличкою до криниці, а потім не міг підняти відро.

— Я пропонував гроші.

— Гроші, — Ганна сумно похитала головою. — Гроші це зручно. Присилаєш, і совість спить.

Тарас зблід.

— Це несправедливо, — сказав він глухо.

— Але правдиво.

— Дорослі, — тихо мовила Соломійка. — Мені соромно за вас.

Усі замовкли.

— Тато казав, що хата тримається на людях, а не на стінах, — вона дивилася в підлогу. — Якщо ви її продасте, то мені буде байдуже, скільки вам дадуть, бо я просто втрачу кімнату, в якій він мене на ночі цілував.

Дарина підняла голову.

— Ніхто нічого не продаватиме, — сказала вона.

— Дарино, ти ж казала, що тобі нічого не треба, — здивувався Тарас.

— Мені й не треба, — вона зітхнула. — Тому віддаю свою частку Соломії. Ганна, ви ж були опікуном?

— Я її мама.

— Тоді все просто, — Дарина дістала з сумки ручку. — Нотаріусе, як це оформити?

— Дарино, ти не мусиш, — розгубилася Ганна.

— Я знаю, що не мушу. Я хочу.

— Чому?

Дарина довго мовчала.

— Бо двадцять років мене вчили ненавидіти людину, яка їздила до мене вісім разів, — сказала вона. — Я не зможу цього виправити. Але можу зробити хоч щось, щоб його доньці було де жити.

— Він і твій тато, — тихо додала Соломійка.

— Тепер так, — Дарина кивнула. — Тепер, мабуть, так.

Тарас мовчав довше за всіх. Потім усміхнувся трохи винувато.

— Гаразд. Я теж віддаю свою частку. Але з умовою.

— З якою? — насторожилася Ганна.

— Що я приїжджатиму сюди принаймні раз на місяць. Допомагати з господарством, ремонтувати дах, рубати дрова. І ніхто не скаже, що я чужий.

— А якщо скажу? — сухо запитала Ганна.

— Тоді я ображуся й однаково приїду.

Вона невпевнено засміялася. Уперше за цілий день сміх вийшов справжнім.

— Добре. Але пічку тобі доведеться перемурувати.

— Пічку, — повторив Тарас із прикрим усвідомленням. — Чудово.

— Ти сам обіцяв.

Нотаріус кашлянув, нагадуючи про себе. Папери підписали, печатки поставили. Коли всі вийшли надвір, уже сутеніло, і село занурювалося в прозору вечірню тишу.

Дарина зупинилася біля воріт.

— Я поїду, — сказала вона. — Але повернуся.

— Коли? — запитала Соломійка.

— На сороковини.

— Обіцяєш?

— Обіцяю, — Дарина посміхнулася. — І привезу торт.

Дівчинка зніяковіла.

— Тільки не шоколадний. Тато казав, що ти любиш із маком.

Дарина завмерла.

— Звідки він це знав?

— Тітка Надія писала, — просто відповіла Соломійка.

Дарина відвернулася, і Тарас побачив, як вона швидко витирає щоку тильним боком долоні. Вона не обернулася, коли йшла назад на кладовище. Зупинилася біля свіжої могили, де вже стояла свічка, яку принесла Соломійка. Дарина дістала з кишені запальничку, нахилилася й підпалила ґніт. Полум’я здригнулося, але не згасло.

— Вибач, тату, — сказала вона тихо. — Я могла би приїхати раніше.

Вітер ворушив хвою на сусідніх хрестах. Зі спини підійшов Тарас, став поруч. Потім підійшла Соломійка й узяла сестру за руку. Дарина здригнулася, але не відсторонилась.

— А ти подзвониш мені? — запитала дівчинка.

— Подзвоню.

— Не забудеш?

— Не забуду.

— Бо я вже записала твій номер у зошиті.

— У якому зошиті?

— У тому, де тато писав про тебе. Там ще лишилося кілька чистих сторінок.

Дарина закусила губу, а потім раптом обняла дівчинку, міцно, як обіймають людину, яку довго не бачили. Тарас відвернувся, щоб не заважати.

За хвірткою на них чекала Ганна з тацею гарячих пиріжків.

— Їжте, — сказала вона. — Бо поминки поминками, а ви ж зранку нічого не їли.

— Ми не голодні, — відповів Тарас.

— Їжте, я сказала, — Ганна тримала тацю уперто. — Нехай хоч сьогодні в цій хаті буде тепло.

Вони сіли на ґанку втрьох, і Ганна присіла поруч на сходинку. Пиріжки були з капустою, трохи пересмажені, але гарячі. Дарина відкусила й зажмурилася.

— Дуже смачно, — сказала вона.

— Ще б пак, — Ганна всміхнулася. — Це Славкова улюблена начинка.

Над селом повільно сходив місяць. Десь на кладовищі ще мерехтіла одна маленька свічка, і її світло було видно навіть із ґанку.

Валентина Довга

You cannot copy content of this page