Селом поповзли чутки, що молодий хлопець, щойно з армії, живе під одним дахом із удовою, старшою за нього на чотирнадцять років. І сдухати їх було навіть цікавіше за телевізор

Повернувся зі служби до батьківського дому, а там живуть чужі. Дав їм добу на збори, але вранці сам перегородив дорогу до хвіртки. Селом поповзли чутки, що молодий хлопець, щойно з армії, живе під одним дахом із удовою, старшою за нього на чотирнадцять років. І сдухати їх було навіть цікавіше за телевізор

Рейсовий автобус, натужно чхнувши гальмами, висадив Максима на зупинці біля самого в’їзду в село. Стояв кінець жовтня — та сама непривітна, пронизлива пора, коли ліс уже скинув листя, а земля почорніла й завмерла в очікуванні великого снігу. Вітер гнав дорогою колючий крижаний пил, але Максим холоду не відчував.

Він повернувся.

Два важкі роки служби залишився позаду. У кишені лежав військовий квиток, а за плечима погойдувалася чорна дорожня сумка.

Йому був двадцять один рік. Дорослий, міцний, широкоплечий хлопець. Та всередині, під цією армійською загартованістю, билося серце осиротілого хлопчини.

Батьки Максима пішли з життя один за одним три роки тому. Будинок, великий, добротний, зрублений батьком із вікової сосни, спорожнів. Перед від’їздом Максим забив вікна літньої веранди, перекрив воду, а ключі залишив сусідці, тітці Валі, попросивши час від часу протоплювати піч, щоб будинок не відсирів.

Усю службу він жив думками про цей дім. Це було його єдине місце сили. Там пахло маминими пирогами. На одвірку залишилися зарубки, якими відзначали його зріст. У гаражі стояли батькові інструменти.

Максим ішов знайомою вулицею, жадібно вдихаючи запах диму з печей, і серце його билося дедалі швидше. Ось і рідний паркан. Ось береза біля воріт. Він підійшов до хвіртки й раптом завмер.

Хвіртка була незамкнена. На тонкому шарі свіжого снігу чорніли сліди. Стежку до ґанку хтось дбайливо розчистив.

А біля самого ґанку, прихилений до дерев’яних поручнів, стояв маленький триколісний велосипед із червоним сидінням.

З димаря над дахом здіймався густий, рівний димок. Він не розумів, що відбувається, але перша думка була злою, обпікала зсередини: Пустили квартирантів!

Тітка Валя, мабуть, вирішила підзаробити на порожньому будинку сироти. Гнів, що накопичився від утоми після дороги, спалахнув миттєво. Це його дім! Його пам’ять! Яке право мали чужі люди топтати ці підлоги?

Він смикнув на себе вхідні двері — вони виявилися незамкненими. Улетів до сіней і ступив у кімнату. У будинку було тепло. На плиті булькала каструля, пахло смаженою картоплею. На вікнах висіли чужі, яскраві фіранки.

За столом сидів худорлявий темноволосий хлопчик років десяти й робив уроки, а на килимі гралася кубиками маленька дівчинка років п’яти. Побачивши здоровенного хлопця в куртці, діти перелякано завмерли. З кухні, витираючи руки рушником, вийшла жінка. Років тридцяти п’яти, худорлява, у старенькому сірому светрі та джинсах. Темне волосся заплетене в тугу косу. Жінка зблідла так, ніби побачила привида, і випустила рушник із рук.

— Ви хто такий? — тремтячим голосом запитала вона, інстинктивно зробивши крок до дітей, наче намагаючись прикрити їх собою від непроханого гостя.

— Я, значить? — Максим зло примружився, скидаючи важку сумку. — Я господар цього будинку. А от ви хто такі й що тут робите?

Хлопчик за столом втиснувся у стілець, маленька дівчинка схлипнула й заховалася за мамині ноги. Жінка тихо зойкнула й притиснула худі руки до грудей.

— Максиме? — прошепотіла вона зблідлими губами. — А нам сказали… що ви повернетеся лише в листопаді.

— Не дочекалися, — процідив він крізь зуби, роблячи крок до кімнати.

Усередині все клекотіло від люті й гіркої образи. На столі, де батько колись лагодив рибальські снасті, лежали чужі зошити. На гачку, де висіла мамина хустка, тепер погойдувалася чужа дитяча курточка.

— Збирайте речі. Щоб за годину і духу не було! — відчеканив Максим.

Тієї ж миті вхідні двері з гуркотом розчинилися, і до будинку, захекавшись, влетіла тітка Валя — сусідка.

Побачила Максима, ахнула й схопилася за щоки.

— Максимчику! Рідненький! Повернувся! — кинулася вона до нього, але, наткнувшись на його крижаний погляд, зупинилася.

— Добрий день, тітко Валю, — глухо промовив Максим. — Гарно ви за будинком доглядали. З квартирантами, значить? І скільки ж коштує моя пам’ять?

— Отямся, Максиме! — сплеснула руками сусідка, і очі її відразу наповнилися слізьми. — Які гроші?! Ти спочатку вислухай, не рубай з плеча! Це Олена… У неї у вересні будинок у сусідньому селі згорів. Дотла! Чоловіка нестало три роки тому, родичів немає.

Тітка Валя витерла сльози краєм хустинки й заговорила швидше, боячись, що Максим її переб’є:

— Адміністрація запропонувала їм кімнату в бараці, у найвіддаленішому селищі, де ні нормальної школи, ні фельдшера. Та й дах там протікає так, що відрами доводиться воду збирати. Або, кажуть, віддавай дітей до дитбудинку, поки на ноги не станеш. Куди їй із малими посеред зими? А твій будинок холоне, піч не топиться, відсиріє за зиму, почне руйнуватися! От я й пустила їх. Олена жінка охайна, роботяща, на нашу ферму влаштувалася дояркою, двір твій доглядає. Думала, ти повернешся, ми все по-людськи пояснимо, може, дозволиш їм до весни пожити в літній прибудові…

Максим слухав, а на щелепах у нього ходили жовна. Слова сусідки доходили до свідомості, але образа за своє, рідне, поки що була сильнішою за голос розуму. Він цілий рік чекав на це повернення. Мріяв, як зайде до тихого порожнього будинку, сяде на батьківський стілець, згадає минуле, поплаче, побуде наодинці зі своєю пам’яттю.

А тут — чужий суп на плиті, чужі діти, чуже життя, яке безцеремонно увірвалося на його територію.

— Це будинок моїх батьків, — жорстко, вимовляючи кожне слово, сказав Максим. — Я не благодійний фонд. І не притулок. Мені самому тут жити.

— Максиме, побійся Бога! — ахнула сусідка. — Надворі майже листопад! Сніг уже лягає! Куди вони підуть?

— Максиме… — Олена зробила крок уперед.

Обличчя її було білим, мов крейда, але голос не тремтів. У ньому звучала лише глуха, нескінченна втома людини, яку життя надто часто й надто боляче било.

— Не сваріть тітку Валю. Вона від щирого серця допомогти хотіла. Ми підемо. Звісно, підемо. Ви тільки… дозвольте залишитися до ранку. Уже темніє, автобуси не ходять. А вранці, першим рейсом, поїдемо. Я вам за дрова заплачу і за електрику.

Максим подивився на її натруджені, почервонілі від води руки, на хлопчика, який дивився на нього спідлоба, наче загнане вовченя, готове захищати матір.

— До ранку, — сухо кинув Максим. — Щоб о восьмій годині вас тут не було.

Він розвернувся, підхопив сумку й вийшов надвір, грюкнувши дверима. Ночувати пішов до старої лазні. Розтопив залізну грубку, кинув на скрипучий лежак армійський бушлат.

У лазні пахло березовими віниками й сирістю. Максим лежав у темряві, дивився на червонувате світло, що пробивалося крізь щілину дверцят грубки, і не міг заснути. На душі було кепсько.

Початкова злість кудись зникла, залишивши по собі порожнечу — холодну й болісну. Він заплющив очі й раптом чітко згадав маму. Пригадав, як одного зимового дня на трасі заглухла чужа машина. Батько тоді дотягнув на буксирі замерзлу родину з маленькою дитиною, а мама до півночі напувала їх гарячим чаєм із малиною, поклала спати на своє ліжко, а сама з батьком постелилася на підлозі.

«У біді, сину, люди для людей мають бути стіною, а не вовками», — сказала вона тоді маленькому Максимові, вкриваючи його ковдрою.

А що зробив він? Вигнав на мороз жінку з двома дітьми, яка втратила все. Оце так захистив батьківський дім. Як собака на сіні. Кому потрібен цей будинок порожній і холодний? Батькам на тому світі не стане радісніше від того, що їхній син виявився черствим, як колода, і пошкодував тепла для людей, які й так залишилися самі.

Максим перевернувся на інший бік, зарившись обличчям у жорсткий комір бушлата. Перед очима стояв переляканий погляд маленької дівчинки й тихий голос Олени:

«Ми підемо…»

Сором. Важкий, липкий, пекучий сором накрив його, притиснувши до лежака. Ранок видався сірим і морозним. Максим підвівся ще вдосвіта. Умився крижаною водою з рукомийника у дворі, розтер почервоніле обличчя рушником.

У будинку скрипнули двері. На ґанок вийшла Олена. Вона вже була одягнена в стареньку куртку. Винесла й насилу спустила сходами велику картату сумку — усе їхнє майно, яке вдалося врятувати з пожежі. Слідом вийшли діти. Хлопчик тягнув рюкзак, а дівчинка, закутана в пуховик так, що назовні визирали самі очі, притискала до грудей кубик.

Максим стояв біля лазні й дивився, як вони спускаються з ґанку. Олена взяла дівчинку за руку, а вільною рукою підхопила важку сумку.

— Ключі на столі, Максиме, — тихо сказала вона, не підводячи на нього очей. — Дякую, що дозволили переночувати. Піч я загасила, воду злила, щоб труби не полопалися. Ми підемо. До автобуса ще треба дійти.

Вона зробила крок до хвіртки. Хлопчик зло зиркнув на Максима спідлоба й потягнув сестричку за собою. Вітер жбурнув їм в обличчя колючий сніг. Маленька дівчинка спіткнулася, кубик випав із її рукавички й покотився крижаною стежкою.

Олена зупинилася, важко опустила картату сумку на сніг, щоб підняти іграшку.

У її згорбленій постаті, у цьому покірному русі було стільки відчаю й безвиході, що Максимові перехопило горло.

«Люди для людей мають бути стіною, а не вовками», — знову пролунав у вухах мамин голос.

Максим зірвався з місця. За кілька широких кроків перетнув подвір’я, підняв червоний пластмасовий кубик і вклав його в рукавичку дівчинки. Потім випростався й став посеред стежки, перегородивши їм дорогу до хвіртки своїми широкими плечима.

Олена перелякано відсахнулася.

— Куди зібралися? — трохи грубувато запитав Максим, насупивши брови.

— На автобус… до райцентру, — пробелькотіла вона, притискаючи дітей до себе. — Поїду в адміністрацію, може, дадуть ту кімнату в бараці…

— Дадуть, — похмуро сказав Максим. — З відрами під дірявим дахом. Тітка Валя розповідала.

Уночі в лазні все здавалося простим: він вийде, скаже потрібні слова, і все стане на свої місця. А зараз, на вітрі, слова застрягали десь у грудях, і замість них виривалося щось грубе й незграбне. Він нахилився й узявся за ручки картатої сумки. Олена не відпускала її. Секунд десять вони мовчки тягнули сумку кожен до себе, наче двоє впертих хлопчаків на перерві.

— Відпустіть, — буркнув Максим. — Не вкраду.

— Я не розумію…

— Та що тут розуміти. Зима на носі. Живіть до весни. — Він відвів очі й втупився в березу біля воріт. — Ви — в будинку, я — у прибудові. Мені одному багато не треба.

— Учора ви сказали…

— Учора я з дороги був.

Більшого вибачення він із себе витиснути не зміг, але Олена, здається, зрозуміла. Вона стояла й дивилася на нього так, ніби чекала підступу. Так дивляться люди, яким уже не раз щось обіцяли.

— Нам не потрібна ваша прибудова, — раптом сказав хлопчик, ступив уперед і став між матір’ю та Максимом. — Ми не жебраки.

— Дім, — тихо зупинила його Олена.

— А чого він? Учора виганяв, сьогодні…

— Дімка!

Хлопчик замовк, але з місця не зрушив. Головою він ледве сягав Максимові грудей, а дивився так, ніби був готовий битися.

— Тоді я платитиму, — сказала Олена. — За електрику, за дрова. І готуватиму на всіх. Інакше ми поїдемо.

— Не треба мені нічого платити.

— Тоді поїдемо.

— Мамо, — пискнула дівчинка з пуховика, — у мене ніжка замерзла. У чобітку.

На цьому все й вирішилося. Сперечатися на морозі, поки в дитини мерзнуть ноги, було вже зовсім нерозумно. Максим мовчки закинув сумку на плече й пішов до ґанку. Позаду рипів сніг: спочатку нерішучі кроки, потім швидкі, маленькі. Дівчинка побігла попереду всіх — до тепла. Піч Олена справді загасила, а воду злила.

У будинку вже відчувалося холодне повітря, і перше, чим вони зайнялися вдвох, не сказавши одне одному жодного слова, було розпалювання печі. Максим колов тріски, Олена відкривала заслінку.

І тут, наче за сигналом, до сіней увалилася тітка Валя, накинувши пальто просто на нічну сорочку.

— Я ж знала! — вигукнула вона й розплакалася. — Я всю ніч Олені казала: Максимчик не такий! Він увесь у батька!

Олена, роздмухуючи вогонь, нічого не відповіла, лише її плечі ледь здригнулися. Максим зрозумів, що всю ніч сусідка, найімовірніше, говорила зовсім інше, і чомусь від цієї думки йому стало легше.

Літня прибудова біля будинку була великою та світлою. Батько облаштовував її під майстерню й місце для чаювань із сусідами, але так і не встиг утеплити: усе відкладав на потім, усе було ніколи.

Максим зняв дошки, якими сам забивав вікна рік тому, вимів мишачий послід, сухе листя й мух. Усередині стояв такий холод, як надворі. Він пішов до гаража по інструменти й під брезентом у кутку натрапив на рулони утеплювача, перев’язані мотузкою.

На верхньому батьковим розмашистим почерком було написано олівцем: «Веранда. Навесні». Максим постояв над ними, потім сів просто на рулон і хвилину просидів нерухомо.

Тиждень він обшивав стіни. Гроші в нього були свої — трохи, зароблені на пилорамі за два роки до армії й так і не витрачені. Вистачило на плівку, вагонку та масляний радіатор із райцентру. Діма приходив подивитися. Ставав у дверях, тримав руки в кишенях і мовчки спостерігав, як Максим ріже утеплювач батьковим ножем і прибиває його будівельним степлером. Допомогти не пропонував, а коли Максим якось простягнув йому молоток, сказав:

— Сам тримай.

І пішов. Але наступного дня знову стояв у дверях. Їсти Максим ходив до будинку. Це була умова Олени, і порушувати її виявилося собі дорожче.

Першого вечора він вирішив повечеряти в прибудові хлібом із консервами. Але за десять хвилин до нього прийшла Варя з тарілкою, яку несла обома руками, висолопивши язика від старання.

— Мама сказала принести. А якщо ви не їстимете, мама плакатиме.

Мама, звісно, плакати не збиралася. Але після цього Максим сам ходив вечеряти до будинку. Уже першого такого вечора він помітив, що гачок біля дверей порожній. Мамина хустка — тепла, сіра, з торочками, яку вона накидала на плечі, коли виходила до курей, — зникла.

Він нічого не сказав, але Олена, мабуть, помітила його погляд. Після вечері вона мовчки покликала його до спальні й відчинила стару скриню. Там усе лежало акуратно складене: хустка, батьків светр, коробка з блешнями та мормишками, фотоальбом, мамині намистини в жерстяній коробочці з-під цукерок.

— Я нічого не викидала, — сказала Олена. — Дітям заборонила чіпати. Думала, якщо ви повернетеся, самі вирішите, що куди покласти.

— Гаразд, — сказав Максим.

Він хотів попросити: «Повісьте назад», але не став. Мамина хустка на чужому гачку, поруч із Варчиною курточкою, здавалася б йому ще недоречнішою, ніж хустка у скрині. Він зачинив кришку й вийшов.

Зарубки на одвірку залишилися недоторканими. Їх знайшла Варя. Вона взагалі знаходила в будинку все.

— А це хто такий маленький? — запитала вона, показуючи пальчиком на найнижчу зарубку.

— Я.

Варя оглянула його знизу вгору — від черевик до стелі — й глибоко замислилася.

— Ти був маленьким? — недовірливо запитала вона.

— Був.

— А потім що?

— Потім виріс.

— Ну-у… — розчаровано протягнула Варя, ніби сподівалася почути щось набагато цікавіше.

У середині листопада Максим влаштувався до лісництва в райцентрі майстром лісу. Начальник, Петро Іванович, був знайомим його батька.

Він довго тиснув Максимові руку, розповідав, що пам’ятає, як той ще хлопчиськом їздив із батьком на лісові ділянки, а потім назвав зарплату, і Максим зрозумів, що ліс у цих краях і досі більше люблять на словах.

Автобус відходив о шостій сорок. Олена на той час уже була на фермі: ранкове доїння починалося о п’ятій. Дітей до школи й садочка збирала тітка Валя. Виходило так, що всі дорослі в будинку бачилися лише вечорами, і довгий час ці вечори нагадували вечерю в чужому купе потяга: чемно, тісно й незручно.

У грудні на холодильнику, під магнітиком у вигляді полуниці, з’явилася квитанція за електроенергію. Максим подивився на суму, потім на квитанцію за минулий місяць — і все зрозумів. Радіатор у прибудові гудів із ранку до ночі.

— Чому ти не сказала? — запитав він, знявши квитанцію.

— А що говорити? Я вже оплатила.

— Це ж мій радіатор стільки накрутив.

— Ми домовлялися: електрика й дрова — за мій рахунок.

— Ми домовлялися, коли я ще не знав, що ця зараза стільки споживає.

Олена витерла руки, дістала з полиці клітинчастий зошит Дімки, із зайчиком на обкладинці, й розгорнула.

Там акуратними стовпчиками було записано все:

«Дрова, машина, вересень».

«Світло, жовтень».

«Світло, листопад».

Навіть «Сіль, сірники».

— Ти що, бухгалтерію ведеш? — здивувався Максим.

— Веду, — спокійно відповіла Олена. — Я живу в чужому будинку. Хочу знати, скільки винна.

— Ти нічого не винна.

— От і подивимося.

Зрештою домовилися, що електрику оплачуватимуть навпіл, а дрова — вона, адже купувала їх сама.

Олена взяла ручку й провела в зошиті нову риску. Максим дивився, як вона пише, і думав, що сперечатися з цією жінкою — однаково що рубати сиру осику: сокира застрягає, а користі мало.

Про пожежу Олена розповідала небагато. Якось за вечерею Максим запитав, що залишилося в Заріччі. Олена знизала плечима.

— Фундамент. Піч стоїть, труба стирчить. Наче пам’ятник.

— Земля чия?

— Наша. Моя й дітей, після чоловіка. Страхування не було, якщо ви про це. Сільрада надала одноразову допомогу. Вистачило на одяг і взуття дітям. У чергу на житло поставили. Сказали, років за десять, може, раніше, якщо пощастить.

— Ліс для власних потреб можна оформити, — сказав Максим. — На будівництво. Тим, хто постраждав від пожежі, позачергово дають, та й плата там символічна.

— Я знаю, — відповіла Олена, і Максим навіть трохи образився, що вона знає. — Ще у вересні цікавилася. Ліс дадуть. На корені. А далі що? Хто його рубатиме? Вивозитиме? Обтісуватиме? Будуватиме? Мені його на собі тягати? У мене ферма й двоє дітей.

— Я на практиці рубав. У батька пилка в гаражі є.

Олена відклала ложку.

— А навіщо вам це?

Максим і сам не знав, як відповісти. Точніше, знав, але такими словами, яких за столом не вимовляють. Про маму, про стіни й вовків. Про батьків рулон із написом «Навесні».

— Щоб ви швидше з’їхали, — сказав він.

Діма пирхнув у тарілку. Олена подивилася на Максима довгим поглядом.

— Хоч чесно, — сказала вона.

Заяву вона подала за тиждень. Довідку про пожежу їй видали ще восени, документи на землю дивом збереглися: вони лежали у свекрухи покійного чоловіка, якої нестало ще до пожежі. Документи згодом передали до сільради.

Максим у лісництві до її паперів не торкався, лісову ділянку відводив інший майстер, але Петро Іванович, побачивши прізвище Максима в графі «контактна особа», хмикнув і запитав, чи не одружився той часом.

Максим відповів, що ні. Петро Іванович хмикнув ще раз. Він був не єдиним, хто хмикав. Село взагалі маленьке, а зима довга, і людям потрібно про щось говорити.

Те, що молодий хлопець, щойно з армії, живе під одним дахом із удовою, старшою за нього на чотирнадцять років, було навіть цікавіше за телевізор.

На те, що Максим живе в прибудові з окремим входом, ніхто уваги не звертав. У сільських плітках прибудова нікому не була потрібна.

Перед Новим роком Олену викликали до школи. Діма розбив губу Колі Шестакову.

Коля сказав на перерві, при всьому класі, що Дімчина мама «із солдатом живе». І сказав це, звісно, не сам придумав: його мати, Шестакова, працювала на тій самій фермі бригадиркою й за язиком не стежила.

Наступного дня Шестакова написала скаргу. Шкільна соціальна педагогиня, молода й дуже старанна, зателефонувала до служби у справах дітей, щоб «перевірити умови проживання неповнолітніх».

Працівниця служби приїхала в четвер увечері. Немолода жінка в пуховику, з папкою в руках, втомлена не менше за Олену. Вона походила будинком, зазирнула до холодильника, помацала батарею, якої не було, і піч, яка була.

Запитала, де сплять діти. Запитала, де спить мати. Запитала, де спить «громадянин». Максим саме повернувся з роботи й стояв у сінях, навіть не знявши куртки.

— Будинок ваш? — запитала вона.

— Мій.

— Згода власника на проживання є? Письмова?

Олена зблідла. Про жоден документ ніхто ніколи не думав. Тітка Валя пустила їх на словах, Максим залишив їх на словах, але слова до папки не підшиєш.

— Зараз напишу, — сказав Максим.

— Краще укласти договір безоплатного користування, — сказала жінка, і голос її раптом став не чиновницьким, а просто діловим. — Із датою. Щоб їй було що показати, якщо хтось іще напише. А напишуть.

Максим сів за стіл, за яким Діма робив уроки, відсунув зошити, узяв чистий аркуш і під диктування написав, що він, такий-то, надає такій-то з дітьми житловий будинок за такою-то адресою в безоплатне користування до першого жовтня.

Подумавши, дату він поставив сам. До жовтня, якщо все піде як треба, зруб уже мав би вистоятися. Працівниця служби сфотографувала договір, записала щось у папку й поїхала. Олена провела її до хвіртки, повернулася, сіла навпроти Максима й довго мовчала.

— Ти розумієш, що підписав? — нарешті запитала вона.

Вона вперше сказала йому «ти» і, здається, сама цього не помітила.

— Тепер ти нас до жовтня не виженеш.

— А я збирався?

— У жовтні збирався.

Заперечити було нічого. Максим пішов до кімнати Діми. Хлопчик сидів на ліжку, згорбившись, і чекав, що зараз його сваритимуть: у школі сварили, мама сварила, тепер і цей.

— Ніс йому не зламав? — запитав Максим.

— Ні. Тільки губу.

— Ну й досить із нього.

Увечері Олена влаштувала Максимові прочухана на кухні пошепки, але так люто, що навіть Варя прокинулася. Говорила, що він дозволяє дитині битися, що їй потім працювати на фермі із Шестаковою, що в нього самого дітей немає, а він уже лізе виховувати чужих.

Максим слухав, кивав і не сперечався. Але наступного ранку Діма вперше сам сказав йому:

— Доброго ранку.

Роковини були в середині січня. Максим нікому про них не говорив. Увесь тиждень ходив похмурий, на роботі мовчав, удома майже не розмовляв.

У суботу вранці Олена зібрала дітей і сказала, що вони йдуть до тітки Валі до вечора, що там є телевізор і що Варі давно обіцяли напекти млинців.

— Суп на плиті, — сказала вона вже біля дверей. — Пироги під рушником. Із капустою. Валя казала, ваша мама такі пекла.

І пішла, забравши дітей. Максим довго стояв посеред кімнати. Потім побачив, що на гачку біля дверей висить мамина хустка. Не у скрині. На своєму місці. Він сів на батьківський стілець. Той самий, про який думав увесь рік служби.

У будинку було тихо й тепло. Пахло пирогами, цокав годинник із маятником, потріскувала піч. Усе було так, як він мріяв. Саме так. Тільки мріяв він про це в жовтні, а отримав у січні. І отримав не власними силами, а завдяки чужим людям.

І тут його прорвало. Він плакав уперше від похорону. Некрасиво, по-дитячому, задихаючись, уткнувшись чолом у батьківський стіл.

Плакав за мамою, яка вже ніколи не скаже «синочку», за батьком, який так і не встиг утеплити веранду, за трасою, за ожеледицею, за тим дурнем, який ще вчора — ні, три місяці тому — стояв у цій кімнаті й кричав на жінку з двома дітьми.

Двері в сінях скрипнули. Максим підвів голову й поспіхом почав витирати обличчя рукавом. На порозі стояв Діма. У руках він тримав банку з варенням.

— Тітка Валя веліла віднести, — сказав він і завмер, дивлячись на Максима.

Максим відвернувся до вікна. Діма поставив банку на стіл, але не пішов. Потупцяв на місці, зняв шапку й сів на лаву біля печі.

— Мій тато теж у січні помер, — сказав він, дивлячись у підлогу. — Серце. Просто на роботі.

Вони замовкли. Годинник цокав.

— Мама каже, що плакати не соромно, — промовив Діма. — А я не плачу.

— І я не плачу, — сказав Максим.

— Ага.

Ще трохи помовчали. Потім Діма, не підводячи очей, запитав:

— А яка в тебе пилка?

— Батькова. Уже стара.

— А покажеш?

Наступної суботи Максим узяв його із собою на лісову ділянку.

Олена довго не хотіла відпускати, разів п’ять перепитала, де саме стоятиме Діма, і взяла з Максима слово, що хлопчик не підійде до працюючої пилки ближче ніж на двадцять метрів.

Діма й не підходив. Він сидів біля багаття на колоді, у двох куртках, одна поверх іншої, і з поважним виглядом рахував у зошиті колоди, які трактором тягнув до дороги Сергій Ляпін.

Із Сергієм Максим учився ще в школі. Сергій працював у приватника на лісозаготівлі, а на вихідних підробляв на старенькому тракторі, який господар дозволяв брати за солярку й за умови «щоб без дурниць».

Лісовоз знайшовся у його дядька. Ні Сергій, ні його дядько безкоштовно працювати не збиралися, і Максим їх розумів: у Сергія двоє дітей та іпотека в райцентрі. З якого дива йому безплатно возити чужий ліс?

Домовилися по-людськи, але навіть по-людськи виходило більше, ніж Максим мав.

Він віддав залишок грошей із пилорами, віддав частину першої зарплати, а на решту попросив почекати. У Олениному зошиті із зайчиком цих сум не було. Максим вирішив, що так буде простіше. Але простіше не стало.

Наприкінці лютого, на лісовій ділянці, Сергій, прикурюючи біля багаття, сказав:

— Максе, дядько питає, коли решту віддаси. Ти ще п’ятнадцять тисяч за КамАЗ винен.

Діма сидів поруч із зошитом. Максим помітив, як хлопчик підвів голову, подивився на Сергія, потім на нього, а тоді щось записав. Максим сподівався, що це кількість колод.

Увечері, коли діти заснули, Олена постукала в двері прибудови. Постукала, хоча двері були відчинені. У руках вона тримала конверт.

— Скільки? — запитала вона з порога.

— Що скільки?

— Не вдавай. Скільки ти Ляпіним заплатив? І скільки ще винен?

— Діма сказав?

— Діма записав. Він у тебе бухгалтер, — вона поклала конверт на верстак. — Тут двадцять сім тисяч. Я відкладала на вікна. Для будинку. Бери.

— Не візьму.

— Візьмеш, — сказала Олена, і голос її зірвався.

Вона не кричала. Взагалі ніколи не кричала. Але говорила так, ніби довго тримала все це в собі.

— Я тебе просила? Я хоч раз про щось тебе просила? Мені тридцять п’ять років, Максиме. Я й за чоловіка так не жила, щоб мені все приносили. А тепер живу в чужому будинку, їм на чужій кухні, син робить уроки за чужим столом, а мені ще й будинок будують за чужі гроші. Знаєш, що Шестакова на фермі говорить? Що я тебе причарувала. Що обібрала довірливого сироту. Я дивлюся їй в очі й нічого не можу відповісти, бо виходить… а раптом це правда? Виходить, справді обібрала.

— Нічого ти не обібрала.

— А як це називається?

Максим не знав, як це назвати. Він дивився на конверт і розумів: якщо зараз віддасть його назад, Олена більше не візьме. І піде. Не сьогодні, то навесні.

І матиме рацію, бо в людини можна відібрати дім, але гордість не забереш. Вона залишається останнім, що маєш. Він узяв конверт.

Дістав з-під верстака її зошит, який сам попросив у неї ще в січні, щоб рахувати колоди, розгорнув на чистій сторінці.

— Пиши, — сказав він. — Ляпіни, трелювання. Ляпіни, КамАЗ. Скільки сплачено, скільки залишилося. Це твоє. Це я від тебе отримав.

Олена взяла ручку й записала. Її губи тремтіли.

— А пилка? — запитала вона. — Бензин? Ланцюги? Ти ж два ланцюги змінив, я бачила.

— Пилка моя.

— А руки?

— І руки мої.

— Руки теж записуй, — уперто сказала вона.

Максим узяв у неї ручку й вивів унизу: «Максим. Робота. 0 грн».

Олена подивилася на запис, потім на нього, хотіла щось сказати, але лише махнула рукою й пішла. Двері за собою вона не зачинила. Максим ще довго сидів, відчуваючи, як із сіней тягне холодом, і не вставав, щоб зачинити їх.

До середини березня ліс уже лежав на згарищі в Заріччі — понад тридцять кубометрів, складених у штабелі на прокладках, щоб колоди не гнили знизу. Поруч стирчала обвуглена пічна труба.

Дід Панас, зарічанський тесля, який колись допомагав батькові Максима ставити його будинок, обійшов штабелі, постукав кісточками пальців по колодах, сказав: «Зимовий ліс, добрий», — і погодився навесні рубати зруб, якщо Максим буде при ньому «подай-принеси, а заодно й навчиться, бо хто ж після мене».

Грошей запросив небагато, але й не символічно. Олена все записала. А потім їй зателефонували з адміністрації.

У райцентрі відремонтували будинок з міського фонжу Звільнилася кімната з кухнею, окремим входом і навіть ванною. Тимчасове житло, але до отримання постійного — хоч на п’ять років. За словами працівниці, служба у справах дітей «дуже рекомендувала» цей варіант. Олена розповіла про це ввечері за вечерею, дивлячись у тарілку.

— Треба погоджуватися, — сказала вона. — Скільки можна сидіти на чужій шиї?

— А ферма? — запитав Максим.

— У райцентрі теж є робота. До магазину візьмуть або в їдальню.

— А школа?

— Переведемося. Там школа краща.

— А зруб?

— Зруб нікуди не дінеться. Улітку приїжджатиму.

Максим промовчав. І йому було соромно перед самим собою за те, що він відчув. Разом із важкістю на душі прийшло й полегшення. Тихий будинок. Порожня кімната. Хустка на гачку, стілець, годинник із маятником. Ніхто не смикає, не потрібно відповідати, не треба ні перед ким тримати обличчя. Адже саме цього він хотів, коли повертався з армії. Тепер можна було отримати бажане чесно, нікого не виганяючи.

— Дивись сама, — сказав він.

Діма кинув ложку.

— Ти ж обіцяв! — закричав він. — Ти ж папір підписав! До жовтня!

— Папір був для того, щоб я вас не вигнав, — сказав Максим. — А не для того, щоб ви не могли поїхати.

— Значить, тобі байдуже!

Діма вискочив з-за столу, схопив куртку й побіг до тітки Валі. Варя заплакала, сама не розуміючи чому. Олена пішла вкладати її спати.

Максим залишився на кухні сам, перед тарілкою з картоплею, що вже охолола, і просидів так довго, що піч почала згасати й довелося підкидати дрова.

Уночі він не спав, як тоді, у жовтні, в лазні. Тільки тепер думав не про маму. Він думав, що від райцентру до Заріччя півтори години з пересадкою. Що дід Панас хоче починати в травні, поки немає спеки, і рубатиме щодня.

Що кожного дня потрібно буде вирішувати: який вінець, який паз, де двері, де вікно. І вирішувати має господиня будинку, а не майстер лісу, який стоїть поруч і подає інструменти. Що Олена працює на фермі вже майже рік і там її, окрім Шестакової, цінують. Що Діма в райцентрі стане «новеньким погорільцем із села» й поб’ється там уже першого тижня. Що ввечері, коли він повертається з автобуса, у вікнах горить світло.

І йому це, виявляється, подобається. Хоча він нікому, навіть самому собі, у цьому не зізнався б. Уранці Олена одягла ту саму стареньку куртку, що й у жовтні. До адміністрації на підписання документів потрібно було приїхати на десяту. Максим вийшов за нею на ґанок. Цього разу він не став поперек стежки. Досить. Одного разу вже було.

— Олено, — сказав він їй услід.

Вона обернулася.

— Ти можеш відмовитися від тимчасового житла й залишитися в черзі на постійне? Так можна?

— Можна, — повільно відповіла вона. — Я запитувала.

— От і відмовся. Дід Панас у травні починає. Із райцентру ти не наїздишся. Зруб без господині будувати — це як… — він не знайшов потрібних слів і розсердився. — Коротше, так не можна. Він тобі ще й вікна не там виріже.

— А люди?

— Нехай Валя з людьми розмовляє. У неї язик довший, ніж у Шестакової.

Олена стояла біля хвіртки й дивилася на нього.

Вітер уже був інший — березневий, сирий, із дахів капало.

— Це ж не через зруб, — сказала вона.

— Не тільки, — погодився Максим. — Я звик, що піч топиться, коли я приходжу. От і все.

Вона довго мовчала. Потім сказала:

— Із квітня я платитиму тобі за житло. Небагато. Скільки зможу. І не сперечайся, я все одно запишу.

— Пиши, — відповів Максим.

До адміністрації вона все-таки поїхала, але підписала не договір, а відмову. Увечері вписала в зошит із зайчиком новий рядок: «Оренда, квітень». І суму, на яку Максим, побачивши її, лише похитав головою.

Діма повернувся від тітки Валі до вечері, мовчки сів за стіл і мовчки з’їв дві тарілки. Наступного дня попросив Максима навчити його точити ланцюг.

Шестакова на фермі ще довго говорила своє, але Олена, за словами тітки Валі, одного разу поклала перед нею той самий зошит просто при всій бригаді й запропонувала підрахувати, хто кому й скільки винен.

Шестакова рахувати не стала. Говорити тихіше теж не стала, але слухати її почали значно менше. У травні, коли зійшов сніг і дороги підсохли, дід Панас призначив закладання першого вінця на суботу.

Напередодні Олена напекла пирогів у дорогу, а Діма весь вечір протирав батьків рівень, який Максим довірив йому нести. Варя запитала, чи будуть на будівництві кубики. Їй пояснили, що будуть, тільки дуже великі й дерев’яні. Вона пообіцяла взяти свій, червоний, щоб показати, якими бувають маленькі.

Перед сном Максим зазирнув до кімнати.

— Сергій із трактором заїде о пів на восьму, — сказав він. — Щоб о восьмій усі були біля хвіртки. Одягнені й із речами.

Олена підвела голову від зошита й раптом засміялася. Він уперше почув, як вона сміється.

— Це ми вже чули, — сказала вона.

You cannot copy content of this page