Олена Іванівна була самотньою жінкою похилого віку. Ніхто з сусідів ніколи не бачив, щоб до неї хтось приходив. У свої 72 вона мала гарний вигляд, була бадьорою та товариською.
Роки взяли своє й Олена Іванівна відчула недуг. Після обстеження, лікар сказав, що жити їй залишилось пів року. Жінка швидко вгасала. Вона вже не могла себе обходити, але й не скаржилась.
Ольга з сусідньої квартири частенько до неї заходила. То хліба принесе, то підлогу підмете, то поїсти приготує. Вона ділилась останніми новинами та добре ставилась до сусідки.
У свої останні дні, коли Олена Іванівна не могла встати з ліжка, Ольга весь час була біля неї. То подушки поправить, то провітрить, то теплу ковдру принесе… Важко і нестерпно було для Ольги бачити, як згасає Олена Іванівна. Час минув і вона відійшла у вічність.
Після того, як Олена Іванівни не стало, до її квартири почали навідуватись якісь люди. Вже потім стало зрозумілим, що то були її родичі. Дочка з онуками, про яку жінка ніколи не розповідала, брат з дружиною та ще якісь бабусі.
Олена Іванівна встигла переписати квартиру на Ольгу, але родичів це не зупинило. Вони ні в що ставили сусідку, яка так багато зробила для Олени Іванівни й до останнього була поруч з нею. Сварилися не тільки з нею, але й між собою. Судові засідання затяглися на роки. І врешті решт, родичі квартиру відібрали.
Ольга довго плакала. Їй шкода було не стільки квартири, скільки Олену Іванівну, що в неї такі родичі, які скоро стануть новими сусідами.
