Вероніка сиділа за столиком у маленькому кафе в центрі Львова, попиваючи каву і переглядаючи новини на телефоні. Було сонячне весняне післяобіддя, і вона не поспішала додому.
Раптом до неї підійшов високий чоловік з теплим усмішкою. “Вибачте, чи вільне це місце? Всі столики зайняті,” – сказав він, тримаючи в руках чашку еспресо.
Вероніка підвела погляд і посміхнулася. “Звичайно, сідайте. Я одна.”
Він сів навпроти. “Мене звати Сергій. А вас?”
“Вероніка,” – відповіла вона. “Приємно познайомитися.”
Вони розговорилися. Сергій виявився інженером на заводі, любив подорожі і футбол. Вероніка працювала бухгалтеркою в невеликій фірмі, обожнювала читати і готувати.
“Я завжди мріяв про жінку, яка вміє варити борщ,” – пожартував Сергій.
Вероніка засміялася. “Борщ – це просто. А от вареники – то мистецтво.”
З того дня вони зустрічалися часто. Сергій був уважним: дарував квіти, водив у кіно, розповідав анекдоти. “Вероніко, ти найкраща дівчина, яку я зустрічав,” – казав він, тримаючи її за руку.
Але подруги Вероніки, Оксана і Наталя, були стурбовані. Одного вечора, коли дівчата зібралися на каву, Оксана сказала:
“Вероніко, ти впевнена в Сергієві? Він здається таким… контролюючим. Пам’ятаєш, як на вечірці він не відпускав тебе танцювати з іншими?”
Наталя додала: “Так, і його погляд… ревнивий. Ну Вероніко, ти ще зрозумієш, що таке мати ревнивого чоловіка, а твій Сергій саме такий.”
Вероніка відмахнулася. “Дівчата, ви перебільшуєте. Він просто турботливий. Любить мене.”
“Добре, але будь обережна,” – попередила Оксана. “Ревнощі – це не жарт.”
Через півроку Сергій освідчився. На мосту над річкою, з кільцем у руках. “Вероніко, вийдеш за мене? Я не уявляю життя без тебе.”
Вона заплакала від щастя. “Так, Сергію! Звичайно!”
Весілля було скромним, але веселим. Гості танцювали, тости лунали. Подруги підійшли до Вероніки. “Вітаємо, подруго,” – сказала Наталя. “Але пам’ятай наші слова.”
“Дівчата, все буде добре,” – запевнила Вероніка, обіймаючи їх.
Початок спільного життя
Після весілля вони оселилися в двокімнатній квартирі на околиці міста. Сергій працював допізна, Вероніка – з дому. “Кохана, я так радий, що ти моя,” – казав Сергій щоранку, цілуючи її.
Але перші ознаки з’явилися швидко. Одного разу Вероніка пішла на зустріч з подругами. “Я повернуся о десятій,” – сказала вона.
Сергій нахмурився. “З ким ти йдеш? Тільки дівчата? Ніхто з хлопців?”
“Звичайно, тільки Оксана і Наталя,” – відповіла Вероніка, здивована.
Коли вона повернулася, Сергій чекав. “Де ти була так довго? Я дзвонив, ти не відповідала.”
“Телефон сів. Ми просто говорили,” – пояснила вона.
Він обійняв її. “Вибач, я хвилювався. Не хочу тебе втратити.”
Вероніка подумала: “Він просто любить мене сильно.”
Але епізоди повторювалися. На роботі Вероніка розмовляла з колегою-чоловіком. Сергій побачив повідомлення. “Хто цей Ігор? Чому він пише тобі?”
“Сергію, це по роботі. Бухгалтерія,” – сказала вона.
“Добре, але будь обережна. Чоловіки – вони такі,” – відповів він.
Вероніка не звертала уваги. Вона любила готувати. “Сьогодні зварю твої улюблені вареники з картоплею,” – казала вона.
Сергій усміхався. “Ти найкраща дружина.”
Одного холодного осіннього дня Вероніка йшла з магазину. Біля під’їзду сидів безхатченко – старий чоловік у рваному пальто, з тремтячими руками. “Будь ласка, пані, копієчку на хліб,” – прошепотів він.
Вероніка зупинилася. Серце стиснулося від жалості. “Зачекайте, дядьку. Я принесу вам поїсти.”
Вдома вона швидко зварила вареники – велику порцію з сиром і картоплею, додала сметани. “Це йому допоможе,” – подумала вона.
Запакувала в контейнер і понесла вниз. “Ось, дядьку, їжте на здоров’я. Гарячі вареники.”
Чоловік розплакався. “Дякую, пані. Ви ангел. Нехай Бог вас благословить.”
Вероніка посміхнулася. “Нічого, дядьку. Бережіть себе.”
Коли вона повернулася, Сергій вже був удома. “Де ти була? Я бачив, як ти з кимось говорила внизу.”
Вероніка розповіла. “Просто безхатченку вареники віднесла. Жаль його стало.”
Сергій спалахнув. “Що? Ти варила вареники для чужого чоловіка? І відносила йому? А якщо він щось тобі зробить?”
“Сергію, він старий і нещасний. Я просто пошкодувала,” – здивувалася Вероніка.
“Пошкодувала? Ти моя дружина! Чому ти думаєш про інших чоловіків? Навіть безхатченків?” – кричав він.
Вероніка остовпіла. “Сергію, це ревнощі? До безхатченка?”
“Так, ревнощі! Ти повинна думати тільки про мене!” – відповів він.
Вона сіла на диван, згадуючи слова подруг: “Ну Вероніко, ти ще зрозумієш, що таке мати ревнивого чоловіка, а твій Сергій саме такий.”
“Ви праві, дівчата,” – прошепотіла вона собі.
Того вечора вони посварилися. “Сергію, це безглуздо! Я ж не зраджую тобі. Просто допомогла людині,” – сказала Вероніка.
“Допомогла? А чому не мені вареники зварила спочатку?” – запитував він.
“Я варю тобі щодня! Ти що, збожеволів?” – вигукнула вона.
Сергій походив по кімнаті. “Вибач, кохана. Але я боюся. Ти така красива, всі на тебе дивляться.”
Вероніка зітхнула. “Сергію, я люблю тільки тебе. Але твої ревнощі… це занадто.”
Він обійняв її. “Обіцяю, більше не буду. Просто люблю тебе сильно.”
Але Вероніка не вірила. Вона подзвонила Оксані. “Подруго, ти мала рацію. Сергій приревнував мене навіть до безхатченка.”
Оксана засміялася. “Бачиш? Ми ж казали. Ну Вероніко, ти ще зрозумієш…”
“Вже зрозуміла,” – відповіла Вероніка.
Наступного дня Наталя прийшла в гості. “Розповідай, що сталося.”
Вероніка все виклала. “Він кричав, ніби я зрадила.”
Наталя похитала головою. “Типовий ревнивець. Треба з ним поговорити серйозно.”
“Спробую,” – сказала Вероніка.
Але ревнощі не зникли. Через тиждень Вероніка пішла в перукарню. “Сергію, я підстрижуся,” – сказала вона.
Він кивнув, але коли вона повернулася з новою зачіскою, запитав: “Хто тебе стрижив? Чоловік чи жінка?”
“Чоловік, але що з того?” – здивувалася вона.
“Він торкався твого волосся? Розмовляв з тобою?” – допитувався Сергій.
“Звичайно, це його робота!” – вигукнула Вероніка.
Іншого разу на корпоративі. “Я не хочу, щоб ти йшла. Там чоловіки,” – сказав Сергій.
“Але це моя робота!” – заперечила вона.
Він поїхав з нею. “Я буду поруч.”
Вероніка злилася. “Сергію, ти мене контролюєш!”
“Ні, захищаю,” – відповів він.
Вона згадувала слова подруг щоразу. “Ну Вероніко…”
Одного вечора Вероніка вирішила поговорити. “Сергію, твої ревнощі руйнують нас. Пам’ятаєш безхатченка? Це було абсурдно.”
Він зітхнув. “Я знаю. Але в дитинстві мати пішла до іншого. Боюся повторення.”
Вероніка зрозуміла. “Тоді давай до психолога.”
“Добре, спробуємо,” – погодився він.
Вони пішли до психолога. “Розкажіть, що турбує,” – сказав лікар.
Сергій розповів про дитинство. “Боюся втратити Вероніку.”
Вероніка додала: “Його ревнощі до всього. Навіть до безхатченка.”
Психолог кивнув. “Це потрібно працювати. Сергій, довіряйте.”
Сесії допомагали. Сергій старався. “Кохана, йди з подругами. Я не заперечую.”
Вероніка посміхнулася. “Дякую.”
Але одного разу Вероніка розмовляла з сусідом. “Добрий день, пане Іване. Як справи?”
Сергій побачив. “Чому ти з ним говориш?”
“Він сусід!” – сказала вона.
Він вибачився. “Вибач. Стара звичка.”
Вероніка подзвонила подругам. “Дівчата, він змінюється. Але повільно.”
Оксана сказала: “Молодець. Але стеж.”
Через місяці Вероніка знову побачила безхатченка. “Сергію, давай разом йому допоможемо.”
Він завагався, але погодився. “Добре. Звари вареники.”
Вони віднесли разом. “Дякую, люди добрі,” – сказав чоловік.
Сергій усміхнувся. “Бачиш, нічого страшного.”
Вероніка обійняла його. “Ти змінюєшся.”
Подруги були раді. “Ну Вероніко, бачиш? Ти зрозуміла, але впоралася.”
“Так, дівчата. Дякую за попередження,” – сказала вона.
Їхнє життя налагодилося. Ревнощі відступили, а любов залишилася. Вероніка зрозуміла: шлюб – це робота.
Олеся Срібна
