Осіння позолота ледве торкнулася верхівок старих груш, коли на подвір’ї Оксани та Михайла знову заскиглили гальма старої, але вимитої до блиску «Дев’ятки».
Оксана, яка саме обтирала сапою землю біля кущів смородини, важко зітхнула і випрямила спину. Минув рік від весілля їхньої єдиної доньки Мар’яни з Іваном.
Рік від тієї першої, гостини сватів, після якої з майстерні Михайла дивним чином випарувався набір німецьких ключів, а з кухні — новенька чавунна пательня.
Тоді Оксана присягалася, що більше ніколи. Але Мар’янка так плакала в слухавку, благала «не робити ворогами дві сім’ї», що серце матері здригнулося.
І ось — свати приїхали знову. Офіційно — «подихати свіжим повітрям і привезти молодших дітей на вітаміни».
З машини першою граціозно випливла сватиця Любов Петрівна. У руках вона тримала товстий глянцевий журнал, наче щит від усього сільського бруду.
За нею вивалився сват Петро, від якого вже з дверей автомобіля тхнуло дешевим одеколоном.
Замикали процесію двоє молодших підлітків — дванадцятирічний Денис і десятирічна Віка, які одразу ж почали штовхати один одного ліктями.
— Оксаночко, дорогенька! А ми до вас! — тонким, майже ангельським голосом проспівала Любов Петрівна, навіть не думаючи випускати журнал із рук. — Ой, як у вас тут… зелено. Діти, дивіться, яка природа!
— Доброго дня, свати, — стримано відповіла Оксана, витираючи руки об фартух. — Проходьте до хати. Якраз обід на столі.
Михайло вийшов із гаража, похмуро кивнув Петрові й одразу ж демонстративно клацнув важким навісним замком на дверях своєї майстерні.
Петро помітив це, хитро примружив око й гучно реготнув:
— Що, Михайле, багатство ховаєш? Від своїх-то? Не по-християнськи це, ой не по-християнськи!
— Своє не пропаде, а чужого не треба, — відрізав Михайло, ховаючи ключ глибоко в кишеню комбінезона.
Обід почався відносно спокійно, але напруга в повітрі аж дзвеніла. На столі парували домашні пельмені, запікався бісквіт, стояла миска свіжих овочів.
Сватиця Любов сіла на краєчок стільця, розгорнула свій журнал і почала повільно, з розстановкою, жувати, не підводячи очей від сторінки про життя зірок.
Діти ж поводилися так, наче їх тримали в голодному краї. Денис, не чекаючи, поки матір чи господиня запропонують, потягнув до себе всю тарілку з пирогами.
— Денисе, май совість, залиш сестрі! — ліниво, не відриваючись від статті про дієти, промовила Любов Петрівна.
— Та чого вона, вона й так товста! — огризнувся Денис, набиваючи рота.
— Сама ти товста! — верескнула Віка й навмисно штовхнула брата під столом так, що той пролив узвар на чисту скатертину Оксани.
Оксана закрила очі, порахувала до десяти.
— Нічого, нічого, буває, — процідила вона крізь зуби, хоча всередині все закипало.
— Любове Петрівно, може, ви б дітям… ну, зробили зауваження? Скатертина ж щойно випрана.
Любов Петрівна повільно перегорнула сторінку, навіть не глянувши на пляму.
— Ой, Оксаночко, ви так усе близько до серця берете. Це ж діти, їм потрібен простір, свобода самовираження. Мені на роботі в поліклініці й так нерви псують, то хоч тут я хочу побути в тиші. Ви ж господарка, вам що, важко запрати?
У цей момент Михайло, який мовчки жував, підняв погляд на свата Петра. Той уже встиг без дозволу витягнути з буфета пляшку домашньої й налити собі повну склянку.
— Гарна річ! — крякнув Петро. — Михайле, а чого ти не п’єш? За здоров’я молодих треба!
— Я за кермо ввечері сідаю, — сухо відповів Михайло. — Та й роботи повно. Треба дрова дорубати.
— Ой, роботи у вас, роботяг, завжди повно, а життя минає! — філософськи замітив Петро, наливаючи другу. — От ми в місті вміємо відпочивати.
Справжній вибух стався за годину, коли гості перемістилися в сад. Оксана саме виносила з кухні порожній посуд, коли почула тріск. Серце її тьохнуло. Вона вибігла на ганок і застигла від шоку.
На її улюбленій, молодій яблуні сорту, яку вони з Михайлом доглядали кілька років, висів Денис. Гілка під його вагою загрозливо тріщала. Віка стояла знизу й ловила яблука.
Дівчинка брала великий, соковитий плід, кусала один раз, кривилася: «Ой, кисле!» — і швиряла його в траву. На землі вже лежало з десяток таких надкушених, знівечених яблук.
— Ану злізь із дерева негайно! — крикнула Оксана, підбігаючи до саду. — Що ви робите?! Михайле, іди сюди!
Денис з’їхав по стовбуру, обдираючи кору, і зухвало подивився на жінку:
— А що такого? Це просто яблука. У вас їх он скільки!
З альтанки, погойдуючись, вийшов Петро, тримаючи в руках напівпорожню пляшку.
— Свахо, ну чого ти кричиш на дитину? Що ти за кожне яблуко трусишся? Земля ж ваша, безкоштовно росте! Чи тобі для рідних племінників… чи як там вони тобі… яблучка шкода?
— Це не просто яблука, Петре! — на шум підійшов Михайло, і його голос звучав як гуркіт грому.
— Це праця моєї дружини! Вони дерево поламали! Нехай їдять, скільки влізе, але навіщо псувати і кидати під ноги?!
На ганок неспішно вийшла Любов Петрівна, закладаючи журнал пальцем. Вона підібгала губи й подивилася на Оксану з глибоким презирством.
— Знаєте що, свахо? Я думала, ви душевні люди, з села все-таки. А ви виявилися дріб’язковими і жадібними.
Приїхали діти на свіже повітря, з’їли по яблуку — і вже трагедія на все село! Ми вам, між іншим, сина виховали, золото, а не хлопця! А ви через якісь недогризки скандал влаштовуєте!
— Золото?! — не витримала Оксана, у якої перед очима постали її зниклі торік інструменти.
— Ваш син, може, й працьовитий, але яблука тут ні до чого! Це елементарна культура! Ваші діти не знають, що таке повага до чужої праці!
А ви сидите зі своїм журналом, наче королева на іменинах, і пальцем не поворухнете, щоб допомогти! Я з п’ятої ранку біля плити, щоб ваш «золотий» апетит задовольнити!
— Ой-ой-ой, подивіться на неї, перепрацювала! — верескнула Любов Петрівна, втрачаючи свій спокійний тон. — Та я в лікарні за день так наслухаюся, що ваші каструлі — це відпочинок! Петре, збирай речі! Ми в цьому домі більше ні хвилини не залишимося! Тут повітря отруєне жадібністю!
— І слава Богу! — вигукнув Михайло. — Тільки зачекайте, я зараз сам ваші сумки перевірю! А то минулого разу після вашого «дихання повітрям» у мене ключі зникли!
Петро одразу зблід, а наливка, здавалося, миттєво вивітрилася з його голови. Він замахав руками, ледь не впустивши пляшку.
— Що?! Що ти сказав?! Ти на кого наклеп зводиш?! Та твій хлам мені й задарма не потрібен! Любо, ти чула, ким він нас назвав?!
— Чула, Петре, чула! — закричала сватиця, підхоплюючи дітей за коміри. — Вони нас злодіями роблять! Мар’янці все розкажу! Вона дізнається, які в неї батьки! Скнари!
— Розказуйте кому хочете! — крикнула навздогін Оксана, коли сімейство з шумом потягло свої торби до машини. — Але щоб вашої ноги в цьому дворі більше не було! Їжте свої глянцеві журнали в місті!
Двері «Дев’ятки» захлопнулися з такою силою, що мало не вилетіло скло. Машина рвонула з місця, залишаючи за собою клуби куряви й шлейф обурення.
На подвір’ї запала тиша. Оксана сіла на лавку біля обдертої яблуні й закрила обличчя руками. Михайло підійшов, поклав свою важку, мозолисту руку їй на плече й тихо сказав:
— Ну все, Оксанко, тихо. Зате тепер усе чесно. Без натяків.
Оксана підняла голову, витерла сльозу, яка виступила від нервового перенапруження, і раптом полегшено посміхнулася.
— Знаєш, Михайлусю… А мені навіть полегшало. Тепер мені точно не доведеться придумувати причини, щоб їм відмовити.
Самим не захочеться.
Вона встала, підняла з трави одне ціле, але зірване яблуко, обтерла його об фартух і міцно вкусила. Воно було солодким.
Олеся Срібна
