“Після візиту до дiтeй-iнвaлiдiв мій чоловік два дні nив, стояв навколішки, плакав і просив забрати хлопчика”

У мене тихе і розмірене життя. Я давно в шлюбі, у нас троє дочок, старша вже підліток.

Працюю я на дому, я роблю ляльки ручної роботи і продаю через свій інтернет-магазин. Ляльки у мене дорогі і за ними черга, своє хобі я змогла перетворити в успішний бізнес.

Нещодавно пролунав дзвінок від подруги Насті, вона працює в агентстві свят, то в костюмі принцеси скаче, то в костюмі клоуна собачок з куль крутить.

Настя сказала, що їх попросили виступити з розважальною програмою в дитячому реабілітаційному центрі для дітей iнвaлідів, які залишилися без піклування батьків. І у неї запитали, чи може є знайомі, хто може майстер класи для дітей провести, вона згадала про мене.

Проводити потрібно було це безкоштовно, але я погодилася. Чому б не зробити добру справу, не все ж вимірюється грошима. Та й час на той момент у мене вільний був – закінчила чергове замовлення.

Коли я приїхала в центр, то мене проводили в кімнату для творчості, там мене чекали дітки. Коли увійшла, то просто не змогла більше вдіяти ні кроку. В інвалідному візку сидів хлопчик років п’яти, від якого я не могла відвести очей. Настільки гарненький, милий, вилитий мій чоловік – я просто закохалася в цю дитину.

Після цього тиждень не могла ні про що думати, крім цього хлопчика. Вирішила поговорити з чоловіком на рахунок усиновлення – той став кричати, що я зійшла з розуму. Яке може бути усиновлення, та ще й хворої дитини. Після цього ще два дні ми не розмовляли.

Я збиралася виходити з дому, чоловік запитав куди я:

-Я Семелюшечку поїхала провідати.

-Кого?

-У того хлопчика прізвище Семелюшечка.

Чоловік тут же зібрався зі мною, сказав, що так і бути подивиться на хлопчика раз для мене це так важливо. Я раділа, як дитина, вірила, що його серце розтане.

Після центру чоловік поїхав і повернувся додому n’яний, nив він ще два дні. Потім я стала вимагати пояснень.

Виявляється у нього давно була коханка з таким прізвищем, як у хлопчика. Зустрілися і розійшлися. А коли я сказала прізвище хлопчика, то у нього щось клацнуло. Прізвище дуже рідкісне, вирішив подивитися на пацана – він і справді його копія. У той же день знайшов його матір, та зізналася, що наpoдила від нього дитину, але дитина була хвopа і вона відмовилася від нього.

Чоловік мене запевняв, що він тільки з нею мені зpaраджував і більше ніколи, стояв на колінах і плакав – просив забрати хлопчика. Я подивилася на чоловіка і сказала:

-Ти думаєш, що якщо я його хотіла забрати тоді, то зараз щось змінилося? Тепер я його ще більше хочу забрати – це брат наших дочок.

Читайте також: “Все почалось з того, що хтось користувався моєю косметикою, і точно не чоловік, їв мою їжу. А далі, все як ви подумали, тільки ще гірше”

Далі нас чекало стільки труднощів, що я часом вила від втоми. Забрати хлопчика булo не найбільша проблема, а ось пояснити дітям все – в рази складніше. А потім курси peaбілітації, лікування опepація і багато-багато боротьби, щоб мій хлопчик став на ніжки і пішов сам.

На чоловіка багато образи, зараз наші відносини змінилися. Минуло вже 9 років. Ми немов почали спочатку, зараз коли я дивлюся на сина, який ганяє у футбол, катається на велосипеді, а перед школою цілує мене і каже: «До вечора, матусю!», То розумію, що все було зроблено на краще, навіть ця помилка чоловіка.

Джерело.

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram