Усе почалося з того, що Галина вирішила: старі мальви біля паркану — це «минуле століття». Вона замовила три вантажівки декоративного каменю, а Віталій притяг бетономішалку.
— Віталіку! Ти куди ті глиби преш? — кричала Галина, вимахуючи рожевим садовим секатором. — Я казала — феншуй має бути! Камінь ліворуч, альпійська гірка праворуч! А ти мені тут будуєш укріпрайон «Лінія Мажино»!
— Мамо, ви нічого не тямите в сучасному мінімалізмі! — відбрикувався зять, витираючи піт з чола забрудненою в цементі рукою. — Це буде не просто гірка, це буде концептуальний водоспад з підсвіткою. Село ахне!
— Село вже ахнуло! — вигукнув з порога свекор Іван Степанович. — Сусіди через паркан заглядають, думають, ми тут бункер риємо. Ви ж пів городу бетоном залили! Де я картоплю садитиму, дизайнери ви недороблені?
До вечора конфлікт переріс у справжнє шоу. Галина вирішила, що водоспад має бути не з каменю, а з «натуральних черепашок», які вона збирала десять років у Кирилівці, а Віталій наполягав на «брутальному граніті».
— Які черепашки, мамо? Ми що, в дитячому садочку? — Віталій розмахував кельмою. — Це ж несмак! Ви ще гномів пластикових розставте!
— А чим тобі гноми не вгодили? — Галина вперла руки в боки. — Гноми — це символ достатку! У мене вже ціла коробка замовлення прийшла: сім штук, і один з ліхтариком! Якщо ти не поставиш гнома біля входу, я твій перфоратор у криницю викину!
— Викидайте! Тоді самі будете дірки в бетоні пальцем колупати! — ревів зять. — Я архітектор душі, а не вихователь керамічних карликів!
Невістка Олена, яка до цього намагалася зберігати нейтралітет, вийшла на ганок з тарілкою пиріжків, але одразу зрозуміла — переговори неможливі.
— Може, ви хоч вечеряти сядете? — тихо запитала вона.
— Яка вечеря, Олено! — вискнула Галина. — Твій чоловік хоче замурувати мій квітник! Він сказав, що мої півонії — це «візуальне сміття»! Ти чула? Сміття!
— Бо вони не вписуються в концепцію «Лофт на городі»! — додав Віталій.
Терпець Івана Степановича увірвався, коли Віталій випадково перекинув відро з вапном прямо на улюблені капці свекра.
— Знаєте що, «митці»… — Степанович подивився на дружину, потім на зятя. — Живіть у цьому цирку самі. Олено, збирай манатки. Ми з тобою перебираємося в літню кухню. Там тиша, там немає концепцій, і головне — там немає гномів з ліхтариками!
— Тату, ви куди? — розгублено мовив Віталій.
— У еміграцію! — відрізав свекор. — Олено, бери подушки. І радіоприймач не забудь. Будемо слухати прогноз погоди, а не цей ваш архітектурний лемент.
Пів села збиралося біля огорожі, наче на прем’єру в оперу. Люди сиділи на лавках, лузали насіння і спостерігали, як Іван Степанович гордо несе через подвір’я матрац, а за ним Олена тягне каструлі.
Тим часом у центрі двору Галина вже власноруч розставляла гномів навколо бетономішалки.
— Ось так! — тріумфально вигукнула вона. — Тепер це схоже на казку!
— Це схоже на виставку в божевільні, мамо! — буркнув Віталій, але все ж взявся за лопату. — Але добре, нехай будуть гноми. Тільки якщо вони будуть у касках!
Кульмінація настала в суботу, коли Галина Петрівна оголосила «День великої флористичної реформи». Поки Іван Степанович у літній кухні мирно доїдав свій борщ, на городі почалася операція «Лавандовий світанок».
— Віталіку, копай тут! — командувала Галина, вказуючи на грядку, де ще вчора боязко пробивалися перші паростки елітної картоплі «Адретта».
— Картопля — це проза життя, а лаванда — це поезія! Ми зробимо тут Прованс. Уяви: фіолетові хвилі, аромат, метелики…
— Мамо, Прованс у Вишневому — це як диско-куля в курнику, — бурчав Віталій, вивертаючи лопатою молоді кущі картоплі. — Тесть побачить — він нас обох у цій лаванді й поховає. Без підсвітки.
Коли сонце сіло за хату, Іван Степанович вийшов на «вечірній обхід». Побачивши на місці своєї картоплі кущики сизої трави, він на хвилину занімів.
Потім повільно розвернувся, зайшов до літньої кухні й виніс свій головний козир — стару дідівську сапку, вигострену до блиску бритви.
— Олено, дай мені ліхтарик, — глухо промовив він.
— Тату, тільки не кажіть, що ви збираєтеся…
— Я йду рятувати честь городу, доню. Лаванда — це добре, але деруни з лаванди ніхто ще не придумав!
Пів села, яке вже звикло до нічних вогнів у цьому дворі, затамувало подих. Через вікно хати Галина побачила силует свекра, що невідворотно насувався на «Прованс».
— Віталіку! Вставай! Агресор на полі! — закричала вона, вибігаючи на ганок у халаті з павичіними перами.
На городі зустрілися дві епохи. Галина затуляла собою кущики лаванди, Віталій стояв поруч із планом «зонування території», а Степанович грізно спирався на сапку.
— Іване, не підходь! — вищала Галина. — Це сучасний ландшафт! Це естетика!
— Це бур’ян дорогий, Галю! — гримнув свекор. — Ти подивись на себе: Прованс у неї! А що ти взимку їстимеш? Естетику в банку закатаєш? Віталіку, ти ж мужик! Ти навіщо картоплю винищив?
— Тату, ну це ж арт-об’єкт… — почав був Віталій, але під поглядом свекра заткнувся.
— Значить так, «дизайнери», — Степанович підняв сапку вгору, наче знамено. — Або ви зараз же пересаджуєте цей свій кріп за хату до туалету, або я завтра приганяю трактор і рівняю ваш «Лофт» разом з гномами і манговим парканом до самого фундаменту! Олено, неси кілочки! Міряти будемо!
Зрозумівши, що Степанович не жартує, а трактор у нього справжній, сторони пішли на компроміс.
Минуло два тижні. Тепер подвір’я Вишневого стало пам’яткою еклектики. Паркан так і залишився двоколірним: помаранчевим з боку хати і зеленим з боку літньої кухні, що здалеку нагадувало прапор якоїсь дуже веселої африканської країни.
Гноми, змирившись із долею, стояли в ряд уздовж стежки, але кожен з них тримав у руках не ліхтарик, а… табличку з назвою сорту картоплі, яку Степанович таки змусив посадити навколо водоспаду.
— Дивись, Галю, — посміхався свекор, сидячи на лавці біля літньої кухні. — Твій гном «Буркотун» тепер охороняє мою «Слов’янку». Це і є твій феншуй.
— Ой, ідіть уже, Степановичу, — відмахнулася Галина, але потайки все ж сфотографувала «композицію» для соцмереж. — Зате ні в кого в селі немає картоплі з альпійською підсвіткою!
Віталій зітхнув, сховав планшет і пішов у літню кухню — там Олена вже напекла дерунів. І нехай вони були без запаху лаванди, зате пахли справжнім, хай і трохи божевільним, сімейним щастям.
І ось, коли у дворі нарешті запав крихкий мир між «Провансом» та картоплею, біля мангового паркану загальмувало біле таксі.
З нього вийшла Елеонора Марківна — сваха з міста, жінка, чиї підбори стукали по бетону, як метроном неминучої катастрофи.
Вона поправила окуляри й окинула поглядом подвір’я.
— Це що… декоративний хаос? — процідила вона, дивлячись на гнома, що стирчав посеред кущів картоплі. — Галю, дитино, ти живеш у візуальному шумі! Тут терміново потрібен хай-тек: скло, метал і повна деструкція сільського побуту!
Елеонора Марківна не гаяла часу. Вже за годину вона розмахувала лазерною рулеткою, вимірюючи відстань від літньої кухні до туалету.
— Віталіку! — гукнула вона зятя. — Синку, слухай маму. Ми знесемо ці штахетники. Поставимо 3D-сітку. А замість твого «манго» зробимо стіну з габіонів. Це каміння в сітках, розумієш? Холодно, стильно, дорого!
— Свахо, ви що, здуріли? — Іван Степанович вилетів з літньої кухні, на ходу взуваючи калоші. — Які габіони? Ви мені тут концтабір для курей вирішили влаштувати?
— Це індустріальний стиль, Іване! — Елеонора підняла брову. — Ви відстали від трендів. Ваша літня кухня взагалі не вписується в концепцію «розумного дому». Її треба обшити сірим алюмінієм!
— Я тебе зараз самого обшию! — закричала Галина, яка спочатку зраділа підтримці, але вчасно зрозуміла, що «скло і метал» означають щоипропадуть її улюблені петунії. — Мої квіти в твій хай-тек не лізуть! Ти мені тут офіс вирішила побудувати?
Сварка розгорілася з новою силою. Тепер уже Галина, Віталій та Степанович виступили єдиним фронтом проти міської гості.
— Геть від мого гнома! — кричала Галина, притискаючи керамічного карлика. — Він, може, й не хай-тек, але в нього душа є! А в твоєму металі тільки іржа заведеться!
— Мамо, — Віталій спробував втрутитися, — Елеонора Марківна каже, що ми маємо зробити «відкритий простір»…
— Я тобі такий простір зроблю, що до самої залізничної станції бігтимеш! — тупнув ногою Степанович. — Чуєш, Марківно? Забирай свої габіони і йди будуй їх у себе на балконі! А тут — територія суверенного Вишневого!
Зрозумівши, що село — це не те місце, де цінують холодний алюміній, Елеонора Марківна гордо закинула сумочку на плече.
— Ви безнадійні! — кинула вона на прощання. — Живіть у своєму кольоровому вінегреті! Я їду туди, де цінують мінімалізм!
Коли таксі зникло за поворотом, у дворі запала тиша. Галина Петрівна мовчки підійшла до помаранчевого паркану, погладила його рукою і подивилася на свекра.
— Знаєте що, Степановичу… — тихо сказала вона. — Нехай він буде зелений. Весь. Колір «Весняний огірок» — це, виявляється, дуже навіть нічого. Головне, щоб не скло і не метал.
Іван Степанович хмикнув, дістав з кишені пачку насіння і простягнув Галині.
— От і добре, Галю. Бери, посій соняшники вздовж тину. Вони хоч і не лаванда, зате вищі за будь-який хай-тек.
Увечері все сімейство нарешті зібралося за великим столом у літній кухні. Олена винесла величезну макітру вареників, Віталій увімкнув підсвітку водоспаду, яка тепер освітлювала не «об’єкт», а просто щасливі обличчя.
Пів села, дивлячись на спокійні вогні в їхньому вікні, нарешті розійшлося по хатах — вистава закінчилася.
Це був справжній фінал: де кожен залишився при своєму, але всі — разом. А гном з ліхтариком тепер гордо тримав табличку:
«Обережно! Тут живе любов. І картопля».
Олеся Срібна
