Олена стояла перед дверима квартири доньки, тримаючи в руках важку сумку з домашніми пиріжками та варенням. Серце її калатало, як у молодості, коли вона хвилювалася перед важливими подіями.
“Ну, Олено, не панікуй, – подумала вона. – Просто провідай доньку, подивися, як вони живуть”. Вона натиснула на дзвінок, і за мить двері відчинилися. Там стояла її Аня, з усмішкою на обличчі, але з втомленими очима.
“Мамо! Заходь, заходь! – вигукнула Аня, обіймаючи матір. – Я так рада тебе бачити!”
Олена увійшла, оглядаючи маленьку передпокою. Все було знайоме: старі шпалери з квіточками, потертий килимок біля дверей.
Вона зітхнула, але стрималася. Аня провела її до вітальні, де на старому дивані, що дістався від дідуся, сидів Петро, чоловік Ані. Він підвівся, посміхаючись.
“Добрий день, тещо! – сказав він, простягаючи руку. – Раді вас бачити. Чайку?”
Олена кивнула, але її очі вже бігали по кімнаті. “Все так як я думала, нового нічого не купили, ремонт навіть косметичний не зробили, спите на старому дідусевому дивані. Ну доню хорошого ж чоловіка ти собі знайшла”, – вирвалося в неї вже з перших хвилин.
Аня застигла, а Петро лише усміхнувся, ніби звик до таких слів. “Мамо, ну що ти одразу? – зітхнула Аня. – Ми ж не бідуємо, просто… ну, ти знаєш, ми економимо”.
Олена сіла на диван, відчуваючи, як пружини скриплять під нею. “Економите? Доню, ви одружені вже три роки! Я думала, Петро як інженер, заробляє добре. А тут – ні нових меблів, ні ремонту. Дідусевий диван! Він ще від мого батька, йому сто років!”
Петро приніс чай і сів поруч. “Тещо, ви праві, диван старий, але зручний. Ми не хочемо витрачати гроші на дрібниці. У нас є план”.
“План? – пирхнула Олена. – Який план? Жити в цій халупі вічно? Аня, ти ж завжди мріяла про затишний дім, з новими шторами, кухнею. А тут – все як було, коли ти знімала цю квартиру сама”.
Аня глянула на чоловіка, шукаючи підтримки. “Мамо, ми з Петром вирішили заощаджувати на будинок. Не квартиру, а справжній будинок за містом. З садом, де я зможу вирощувати квіти, як ти любиш”.
Олена закліпала очима. “Будинок? За містом? А де гроші візьмете? Петро, ти ж на заводі працюєш, не на золотій копальні”.
Петро спокійно відповів: “Я не тільки на заводі. Ввечорами я фрілансую, розробляю програми для компаній. Аня теж підробляє – пише статті для журналів. Ми вже назбирали половину суми”.
Але Олена не вгамовувалася. “Половину? А скільки то років ще чекати? Доню, ти ж молода, хочеш жити зараз, а не в мріях.
Пам’ятаєш, як я з твоїм батьком починали? Ми одразу ремонт зробили, меблі купили. Не чекали”.
Аня зітхнула, сідаючи поруч з матір’ю. “Мамо, ти завжди розповідаєш про те, як тато працював на двох роботах, щоб ми мали все. Але ж ви теж економили. Пам’ятаєш, як ми жили в тій маленькій квартирі на околиці? Ти сама шила штори, варила варення, щоб заощадити”.
Олена усміхнулася вперше. “Так, доню, то були важкі часи. Твій батько, царство йому небесне, працював без упину. Але ми не спали на старому дивані! Ми купили новий, хоч і в кредит”.
Петро втрутився: “Тещо, а давайте я розповім нашу історію з самого початку. Може, тоді ви зрозумієте”.
Він відкинувся на дивані, і Олена, попри все, зацікавилася. “Гаразд, розказуй. Подивимося, що за казка”.
Петро почав: “Ми з Анею познайомилися п’ять років тому, на конференції в Києві. Я тоді тільки закінчив університет, працював молодшим інженером. Аня була журналісткою, писала про технології. Вона підійшла до мене після моєї доповіді і сказала:
“Ви так захоплююче розповідаєте про код, ніби це поезія’. Я засміявся і запросив її на каву”.
Аня додала: “А пам’ятаєш, мамо, як я тобі розповідала про того хлопця з конференції? Ти ще сказала: ‘Головне, щоб не був ледарем'”.
Олена кивнула. “Так, пам’ятаю. Ти сяяла, як зірка”.
Петро продовжив: “Ми почали зустрічатися. Аня жила в цій квартирі, яку знімала. Я – в гуртожитку. Через рік я переїхав до неї.
Ми вирішили одружитися, але грошей було обмаль. Тоді ми сіли і склали план. ‘Не будемо витрачати на непотріб, – сказала Аня. – Зберемо на свій дім'”.
“А чому не квартира в місті? – запитала Олена. – За містом – це ж далеко, транспорт, робота”.
Аня пояснила: “Мамо, ми хочемо спокою. Петро може працювати віддалено, а я – фрілансер. Уявляєш: свій сад, де я посаджу твої улюблені троянди. Діти бігатимуть босоніж по траві”.
Олена здивувалася: “Діти? Ви плануєте дітей?”
Аня почервоніла. “Так, мамо. Але спочатку дім. Ми не хочемо, щоб вони росли в тісноті, як я в дитинстві”.
Олена згадала своє дитинство. “Я росла в селі, в хаті з глини. Батько, твій дідусь, працював на фермі. Ми не мали нічого, але були щасливі. Той диван – він з тієї хати. Я його зберегла на пам’ять”.
Петро кивнув: “Саме тому ми його не викидаємо. Він – частина історії. Але тещо, послухайте мою історію далі. Минулого року я отримав підвищення. Зарплата зросла вдвічі. Але ми не витратили ні копійки на розкоші. Замість того, я взявся за проєкт – розробку додатка для екологічного моніторингу. Він виграв грант від ЄС”.
Олена витріщила очі. “Грант? Скільки?”
“Достатньо, щоб доплатити за будинок, – усміхнувся Петро. – Ми вже знайшли ділянку в передмісті. Будівництво починається за місяць”.
Аня додала: “Мамо, ми хотіли зробити сюрприз. Запросити тебе на новосілля. Але ти приїхала раніше”.
Олена відчула, як сльози навертаються на очі. “Доню, я… я думала, ви просто ледарюєте. Вибачте. Я не знала”.
Петро обійняв тещу за плечі. “Нічого, тещо. Ви ж хвилюєтеся за Аню. Це нормально”.
Але Олена не вгамовувалася. “Але чому не сказали раніше? Я б допомогла! У мене є заощадження”.
Аня взяла матір за руку. “Мамо, ти вже стільки зробила для мене. Виховала одна після тата. Ми хотіли самі”.
Олена згадала свого чоловіка. “Ваш батько був би гордий. Він завжди казав: ‘Олено, наша Аня – розумниця, знайде собі такого, як я'”.
Вони посміялися. Потім Олена сказала: “Гаразд, розкажіть про той будинок. Який він?”
Петро дістав телефон і показав фото. “Ось ділянка – 10 соток. Будинок двоповерховий, з гаражем. Перший поверх – кухня, вітальня, кабінет. Другий – спальні”.
Аня додала: “І гостьова кімната для тебе, мамо. Ти зможеш приїжджати, коли захочеш”.
Олена розплакалася. “Доню, я така щаслива. Вибач за мої слова”.
Вони обійнялися. Потім Петро запропонував: “Тещо, а давайте поїдемо подивитися на ділянку? Вона недалеко”.
Олена погодилася. “Добре, поїхали. Але спочатку з’їмо мої пиріжки”.
Вони сіли за стіл, і розмова потекла легко. Олена розповідала історії з молодості. “Пам’ятаєте, як ми з твоїм батьком купили першу квартиру? То була руїна! Ми самі фарбували стіни. Тато впав з драбини, розбив ніс”.
Аня сміялася: “Так, ти розповідала. А я тоді була маленька, гралася в тій фарбі”.
Петро додав: “А в нас з Анею теж були пригоди. Пам’ятаєш, як ми ремонтували ванну самі? Я залив сусідів знизу”.
Аня кивнула: “Так, і ти бігав з відром, вибачався. Сусідка сказала: ‘Молодий чоловік, ви такий галантний'”.
Олена усміхнулася: “Бачите, життя – це не про нові дивани. Це про те, щоб разом долати труднощі”.
Вони доїли пиріжки, і Олена подумала: “Може, я помилялася. Петро – хороший чоловік. Просто не такий, як мій”.
Потім вони поїхали на ділянку. Дорогою Олена запитувала: “А сад? Що посадите?”
Аня відповіла: “Троянди, як твої. І яблуні, щоб варити варення”.
На ділянці Олена уявила майбутній дім. “Тут буде вітальня, – показував Петро. – А тут – сад”.
Олена сказала: “Діти мої, я пишаюся вами. Обіцяйте, що запросите мене на новосілля”.
“Звичайно, мамо! – вигукнула Аня. – Ти будеш першою гостею”.
Вони повернулися додому, і Олена залишилася на ніч. На старому дивані. “Він не такий вже й поганий”, – подумала вона, засинаючи.
Наступного дня Олена поїхала, але з теплим серцем. “Доню, дзвони частіше”, – сказала на прощання.
Аня обіцяла. І так почався новий етап у їхній родині – з мріями про будинок, де старий диван знайде своє місце в гаражі, як пам’ятка.
Але історія на цьому не закінчилася. Через місяць будівництво почалося. Петро щодня надсилав фото Олені. “Ось фундамент, тещо!”
Олена відповідала: “Молодці! А не забудьте про камін у вітальні”.
Аня сміялася: “Мамо, ти вже плануєш інтер’єр?”
“Звичайно! – казала Олена. – Я ж дизайнер у душі”.
Минали місяці. Будинок ріс. Аня дізналася що при надії. “Мамо, у нас буде дитина!” – подзвонила вона.
Олена заплакала від радості. “Доню, це найкраща новина! Я приїду допомогти”.
Вона приїхала, коли Аня була на шостому місяці. Квартира все ще була старою, але тепер з дитячими речами. “Ми переїдемо до появи дитини”, – запевнив Петро.
Олена допомагала: шила пелюшки, варила супи. “Пам’ятаєш, як я тебе чекала? Твій батько бігав по лікарях”.
Аня кивала: “Так, мамо. Ти – найкраща”.
Одного вечора вони сиділи на дивані. Олена сказала: “Знаєте, цей диван – як символ. Він витримав стільки, як наша родина”.
Петро погодився: “Ми його візьмемо в новий дім. На горище”.
Нарешті будинок був готовий. Новосілля. Олена приїхала з подарунками. “Ось нові штори!” – сказала вона.
Аня обійняла: “Дякую, мамо”.
Гості були: друзі, родичі. Петро підняв келих: “За наш дім! І за тещу, яка нас надихнула”.
Олена усміхнулася: “За вас, діти. Ви – найкращі”.
Коли народився онук, Олена переїхала ближче. “Буду няньчити”, – сказала.
Аня заплакала: “Мамо, ти – наша опора”.
Так родина зросла. Старий диван стояв на горищі, нагадуючи про початки. А життя йшло далі, повне любові та мрій.
Наталія Веселка
