Село прокидалося повільно, як завжди в неділю. Над хатами тягнувся дим із комина, десь за городами сварилися півні, а в хаті Мельників з ранку не вгавав сміх.
Оксана стояла посеред кімнати в білій сукні з довгими рукавами з мереживом. Мати обходила її колом, поправляючи то складку, то шпильку у волоссі.
— Не крутися, бо знову розійдеться шов, — сказала мати.
— Я не кручуся, я дихаю, — засміялася Оксана. — Мамо, а скільки зараз часу.
— Дев’ята без чверті. Музиканти приїдуть о десятій, священник чекатиме в церкві об одинадцятій. А де ж твій наречений. Він обіцяв зайти о дев’ятій, щоб викупити тебе у дівчат.
— Він зайде. Іван ніколи не запізнюється.
Дівчата, що сиділи на лаві біля вікна, перезирнулися. Тетяна, найближча подруга Оксани, відвела погляд на вишиті рушники. Вона вже чотири дні носила в собі те, що почула в магазині від продавчині.
Тоді вона вирішила мовчати, бо хто ж псує людині весілля чутками.
А Іван у цей час ішов не до нареченої. Він перелазив через низький тин між двома садибами, розчіпляючи рукав сорочки об сухий терен. Його гарний чорний костюм висів на плечах нерівно, а на обличчі було те виснажене лице людини, яка двічі за ніч передумала жити.
Рузя вже стояла на порозі своєї хати. Вона була в старому домашньому халаті, волосся стягнуте хусткою, а на лиці спокій, від якого Іванові ставало гірше, ніж від крику.
— Ти прийшов, — сказала вона. — Я думала, не прийдеш.
— Рузю, мені треба з тобою поговорити. Не тут.
— То заходь.
У кухні пахло м’ятою і свіжим хлібом. Іван сів на край стільця, не знімаючи піджака, і довго дивився на свої руки.
— Ти мене просила прийти до весілля, — нарешті сказав він. — Я прийшов. Кажи, що хотіла.
Рузя повільно налила собі води, випила і поставила склянку на стіл.
— Я вагітна, Іване.
Тиша стала такою щільною, що було чути, як у сінях тікає годинник.
— Що ти кажеш.
— Те, що чуєш. Третій місяць іде. Лікарка в районі сказала, що все добре, і дитина здорова.
— Рузю, ти ж казала, що це неможливо. Ти казала, що лікарі колись тобі так сказали.
— Лікарі помиляються, — тихо відповіла вона. — Іноді в добрий бік, іноді в недобрий. Мені вперше трапився добрий.
Іван підвівся, пройшов до вікна і знову повернувся. Він був блідий, як полотно.
— Чому ти мовчала. Чому ти не сказала мені раніше.
— Тому що боялася, що ти зробиш саме те, що робиш зараз. Ходитимеш по кухні й шукатимеш, як утекти.
— Я нікуди не втікаю.
— Втікаєш, Іване. Ти вже давно втікаєш. Спершу від мене в бік Оксани, тепер від Оксани в бік мене, і так по колу.
— Це неправда.
— Правда. Ти сам не знаєш, кого любиш, і тому тобі легше, коли вирішують за тебе.
Він замовк. Десь за вікном проїхав трактор, і шибки тихо задзвеніли.
— Що ти хочеш від мене, — спитав він нарешті.
— Нічого, — відповіла Рузя. — Я хотіла, щоб ти знав. А далі роби, як сам вважаєш за потрібне. Я не прийду до церкви і не влаштовую сцен. Але я не дозволю, щоб моя дитина росла з думкою, що її батько навіть не знав про неї.
Іван стояв, спершись на одвірок, і дивився кудись повз неї.
А в хаті Мельників тим часом вже хвилювалися по-справжньому. Було чверть на десяту, і наречений не з’явився. Батько Оксани, Петро Васильович, у святковій сорочці ходив по подвір’ю і раз по раз дивився на ворота.
— Де його носить, — бурмотів він. — Приїхав учора ввечері, обіцяв, що буде вчасно.
— Може, затримався з друзями, — обережно сказала мати.
— У нього вже кілька днів дивний вигляд, — відрізав батько. — Я ще вчора помітив. Дивиться в землю, відповідає невпопад.
— Петре, не нагнітай. У людини весілля, вона нервує.
— Нервує, — повторив він. — Нервують не так.
В цей момент до воріт підбігла Тетяна, червона, захекана.
— Пане Петре, можна вас на хвилинку.
Вона відвела його за повітку і заговорила швидко, поки не втратила рішучості.
— Я мала сказати раніше, але не наважилася. У магазині тітка Надія розповідала, що бачила, як Іван ночами лазить до Рузі через тин. Не раз, а кілька разів. А ще вона казала, що Рузя вже давно ходить зі зміненим обличчям, і всі в селі здогадуються чому.
Батько мовчав так довго, що Тетяна злякалася.
— Дякую, що сказала, — нарешті промовив він глухо. — Тепер іди до Оксани й нічого їй не кажи. Я сам.
— Пане Петре, може, то просто плітки.
— Може, — відповів він. — Зараз перевіримо.
Він пішов через город прямо до сусідської хати. Оксана, що саме виглянула у вікно, побачила тільки його спину і чомусь одразу відчула холод під сукнею.
— Мамо, куди тато пішов, — спитала вона.
— Не знаю, доню. Може, до сусідів по лавки.
— У сорочці, як на свято, і з таким лицем.
Мати промовчала, і Оксана вперше за ранок перестала усміхатися.
У Рузиній кухні розмова вже підходила до того місця, звідки не було вороття.
— Ти повинен піти до Оксани й сказати їй усе сам, — говорила Рузя. — Не я, не люди, а ти.
— Вона не переживе цього. Зараз, у сукні, перед усіма.
— А коли вона переживе. Коли в неї буде дитина від тебе, а в мене дитина від тебе. Тоді вона переживе легше.
— Рузю, ти хочеш мене знищити.
— Я хочу, щоб ти нарешті став чоловіком.
Двері різко відчинилися, і на порозі став Петро Васильович. Він був спокійний, і саме цей спокій налякав обох найбільше.
— Доброго ранку, — сказав він. — Іване, тебе чекають. Усі чекають.
— Пане Петре, я можу пояснити.
— Не сумніваюся, що можеш. Тільки пояснювати будеш не мені.
Він перевів погляд на Рузю, і в його очах мигнуло щось схоже на жаль.
— Рузю, це правда, що про тебе кажуть.
— Правда, — тихо відповіла вона. — Я не збиралася це приховувати.
— І він знає.
— Тепер знає.
Батько повільно кивнув.
— Ходімо, Іване, — сказав він. — Підеш додому до моєї доньки, глянеш їй в очі й скажеш усе так, як було.
— Я не можу.
— Можеш. Ти ж міг учора вночі лізти через тин. Сили в тебе було досить.
— Це нечесно.
— Нечесно, Іване, було інше. Нечесно було приймати від моєї дівчини обручку і водночас ходити по сусідках. Ходімо.
Іван пішов за ним, як на страту. Рузя залишилася стояти посеред кухні, притиснувши долоню до живота, і вперше за ці місяці заплакала, тихо і без звуку.
Оксана побачила їх у вікно. Вони йшли через город, батько попереду, наречений позаду, і в тій ході було щось, що не потребувало пояснень. Вона вийшла на ґанок у сукні, в довгій фаті, з розпущеним на одному боці вінком.
— Тату, що сталося, — спитала вона.
— Нехай Іван скаже, — відповів батько.
Іван підняв на неї очі. Вони були червоні, і Оксана раптом зрозуміла, що ніколи не бачила його по-справжньому наляканим.
— Оксано, нам треба поговорити.
— То говори.
— Не тут. Не при людях.
— Люди вже всі тут, Іване, — сказала вона. — Мати, подруги, сусіди за парканом. Що б ти не сказав, вони все одно почують. Тож кажи.
Він ковтнув повітря.
— Я був у Рузі.
— Це я вже зрозуміла. Навіщо.
— Бо вона… — він затнувся. — Бо вона чекає дитину.
Мати Оксани ахнула і схопилася за поручні. Дівчата замерли. Оксана не поворухнулася, тільки пальці її повільно стиснули край мережива.
— Чию дитину, — спитала вона рівним голосом.
— Мою.
— Давно.
— Три місяці.
— Три місяці, — повторила вона, ніби смакуючи кожен склад. — Тобто коли ти приїздив до мене на свята, коли ми вибирали сукню, коли ти казав, що не можеш дочекатися нашого весілля. Вона вже носила твою дитину.
— Я не знав.
— Але ти був з нею.
— Це було кілька разів.
— Кілька разів, — Оксана гірко всміхнулася. — Яка точна арифметика. А коли це почалося. Не в січні ж.
— Восени, — тихо сказав він. — Коли ти поїхала на курси.
— Тобто ти не просто зрадив мене одного вечора. Ти півроку жив подвійним життям.
— Оксано, послухай.
— Ні, тепер ти послухаєш мене, — перебила вона. — Я не плакатиму, не кричатиму й не кидатиму в тебе посуд. Але ти скажеш мені чесно, і я хочу правди. Ти її любиш.
Іван мовчав.
— Іване.
— Не знаю, — видихнув він. — Чесно не знаю. З тобою мені спокійно, з нею я живий. Це не виправдання, це просто правда.
— Спокійно, — повторила Оксана. — Так, я була для тебе спокійною. Як тепла хата, до якої можна повернутися після пригод.
— Не кажи так.
— А як мені казати. Ти пропонуєш говорити красиво.
Втрутилася мати, ридаючи й одночасно сердячись.
— Ах ти ж негіднику, у мене дівчина вже готова до вінця, а він приходить і розповідає про якусь Рузю.
— Пані Галино, я не хотів, щоб так вийшло.
— Не хотів, а зробив.
— Мамо, зачекай, — сказала Оксана. — Я хочу дізнатися ще одну річ. Іване, коли Рузя тобі сказала.
— Сьогодні вранці. Я ж тільки що прийшов від неї.
— То ти пішов до неї, а не до мене, в день власного весілля.
— Вона просила прийти, і я не міг відмовити.
— Не міг. А мені ти міг не прийти.
Він не відповів, бо відповіді не було.
З боку воріт тим часом почулася музика. Приїхали музиканти, ще не знаючи, що грати нікому. Вони розкладали інструменти, жартували, і скрипаль уже пробував струни, коли помітив напружені обличчя на подвір’ї. Музика обірвалася.
Петро Васильович підійшов до доньки й обняв її за плечі.
— Ходімо в хату, дитино.
— Ні, тату. Я скажу все тут, бо тут усі свої. Я не хочу, щоб про мене потім розповідали, що я ховалася.
Вона повернулася до Івана.
— Весілля не буде.
— Оксано, не поспішай.
— Я не поспішаю. Це перше рішення за довгий час, яке я приймаю без вагань.
— Ти маєш право сердитися.
— Я не сержуся, — сказала вона. — Сердитися означає ще сподіватися. А я вже ні.
— Тоді що ти відчуваєш.
— Втому, — відповіла вона після паузи. — І дивну ясність. Мені двадцять шість років, я мало не вийшла заміж за людину, яка не знає, чого хоче. Дякую, що встиг мене попередити.
Іван опустив голову.
— Мені дуже шкода.
— Шкода, — повторила вона. — Тобі шкода себе, Іване. А мені тепер треба думати, як повернути гостям подарунки й що казати тітці з Харкова, яка вже купила квиток.
— Я все влаштую.
— Ні. Ти нічого не влаштуєш. Ти зараз підеш до Рузі й будеш робити те, що мав зробити ще восени, тобто вирішувати свою долю.
— Вона мене не прийме.
— Це вже не мій клопіт.
У цей момент з-за огорожі вийшла сама Рузя. Вона не хотіла, щоб так вийшло, але не могла сидіти вдома, коли на подвір’ї кипіла розмова про неї. Вона зупинилася біля хвіртки, тримаючись рукою за стовпчик.
— Оксано, я прийшла не сваритися, — сказала вона. — Я хочу, щоб ти знала: я не збиралася руйнувати твоє весілля.
— Але зруйнувала, — озвалася мати Оксани гостро.
— Мамо, будь ласка.
— Ні, нехай чує. Такі, як вона, ходять і розбивають чуже щастя.
— Пані Галино, — тихо сказала Рузя, — щастя не розбивається само від чужого дотику. Воно тріскається, коли всередині вже є тріщина.
— Ти ще й повчаєш.
— Я просто кажу, як є.
Оксана підняла руку, і всі замовкли.
— Рузю, ти знала, що він заручений.
— Знала.
— І все одно.
— І все одно. Не виправдовуюсь. Я була самотня, а він був добрий до мене, і я переконала себе, що це нічого не означає. Потім з’явилася дитина, і я зрозуміла, що означає все.
— Ти могла сказати йому раніше.
— Могла. Не сказала, бо боялася. І це моя вина так само, як і його.
Оксана довго дивилася на неї. У її погляді не було ненависті, лише втома і щось подібне до розуміння.
— Знаєш, що найгірше, — сказала вона. — Я не можу тебе зненавидіти. Ти чесніша за нього.
Іван здригнувся.
— Це несправедливо.
— Справедливо, Іване, — відповіла Оксана. — Вона принаймні прийшла сама й сказала правду. А ти ховався за тином.
Вона зняла з голови вінок і поклала його на поручні ґанку.
— Тату, скажи музикантам, що вони можуть іти. Заплатимо за їхній приїзд.
— Скажу, доню.
— А гостям не треба нічого пояснювати. Вони самі зрозуміють.
Вона обернулася до дверей, але зупинилася й додала, не обертаючись.
— Іване, ти ще не пізно. Дитина не винна ні в чому. Не повтори помилку, яку зробив зі мною.
Двері за нею тихо зачинилися.
Подвір’я спорожніло за годину. Музиканти склали інструменти й поїхали, подруги розійшлися тихими групками, а сусіди ще довго стояли за парканами, переказуючи побачене. Іван сидів на лаві біля огорожі, і ніхто не підходив до нього.
Рузя підійшла сама.
— Ти можеш піти, — сказала вона. — Я нічого від тебе не вимагаю.
— Я хочу залишитися, — відповів він глухо.
— Не з обов’язку.
— Не знаю, з чого. Знаю тільки, що сьогодні вперше не втік.
Вона довго мовчала.
— Це небагато.
— Це все, що я маю.
— Тоді почнімо з цього, — сказала Рузя. — Але знай, я не Оксана. Я не прощатиму так легко.
— Я й не прошу.
Вона сіла поруч, і між ними залишилася відстань у долоню. Вони мовчали, а над селом повільно розходилася хмара, і крізь неї пробилося перше за день сонце.
Увечері Оксана вийшла в сад, уже в простій домашній сукні. Біла висіла в шафі, загорнута в чохол. Вона торкнулася гілки яблуні й тихо видихнула.
— Ти як, — спитала Тетяна, сідаючи поруч.
— Добре, — відповіла Оксана. — Здивована, що добре.
— Я мала сказати тобі раніше.
— Мала. Але я б усе одно не повірила.
— А тепер.
— Тепер я знаю, що пережила найгірше, — усміхнулася Оксана. — Далі буде легше.
Вона підвела очі до неба, де вже загорялися перші зорі, і вперше за цей довгий день відчула, що дихає вільно.
Тетяна Макаренко
