За вікном автомобіля миготіли засніжені поля, а в салоні стояв запах хвої й мандаринів.
Тетяна, зручно вмостившись на передньому сидінні, із задоволенням слухала, як на задньому сидінні двоє дітей — семирічна Аліса та п’ятирічний Марк — навперебій розповідали батькові про новорічне свято.
Борис упевнено тримав кермо, кивав і усміхався, ловлячи у дзеркалі заднього виду очі дочки, що сяяли від радості. Вони поверталися з готелю, де провели чарівні вихідні: каталися на лижах, ліпили сніговиків, грілися в лазні й просто насолоджувалися тим, що були разом.
Удома, у просторій квартирі, яку нещодавно купили у Києві, знову закрутилася буденна круговерть: розбирання валіз, дитячі голоси, що миттю заповнили весь простір.
Борис, скинувши строгий жакет і переодягнувшись у затишний светр, увімкнув кавоварку.
Тетяна закинула у пральну машину купу дитячого одягу й, вмостившись у кріслі з горнятком кави, машинально гортала стрічку соцмережі. Вона виклала кілька яскравих світлин з відпочинку: вони з Борисом на тлі засніженого лісу, діти на санчатах, сімейна вечеря у затишному ресторані.
Під фото одразу посипалися захоплені коментарі друзів: «Яка краса!», «Ви такі щасливі!», «Дуже гарний відпочинок!»
Борис сів поруч із дружиною на підлокітник крісла, обійняв її за плечі.
— Хороші кадри вийшли. Треба буде надрукувати й у фотоальбом вставити.
— Обов’язково, — усміхнулася Тетяна, притулившись щокою до його руки.
У цю мить на телефон Бориса, що лежав на столі, прийшло повідомлення. Він повільно потягнувся до апарата, глянув на екран — і його відкрите, розслаблене обличчя миттєво змінилося. Легка усмішка зникла, а погляд потьмянів. Тетяна відразу це помітила.
— Щось трапилось? — запитала Тетяна.
Борис мовчки простягнув їй телефон. На екрані світилося нове повідомлення від «Мами». Текст чіпляв несправедливістю:
«По готелях катаєшся, а про матір забув. Хоч би копійку вислав. У мене вікна котру зиму задувають, душ зовсім розвалився, міняти потрібно сантехніку. А ти все жінці догоджаєш, гроші на вітер пускаєш».
По спині Тетяни пробігли мурахи від подиву. Це було вже не вперше. Вона глянула на чоловіка. Борис сидів, втупившись в одну точку, його пальці судомно стискали край столу.
— Борю, не звертай уваги. Просто проігноруй. Ти ж знаєш, яка вона, — тихо мовила Таня, поклавши руку йому на плече.
Та Борис її не чув. Він узяв телефон, швидкими рухами відкрив додаток банку, набрав суму, п’ятнадцять тисяч гривень, і підтвердив переказ.
На обличчі у нього не було емоцій, наче він виконував якусь механічну роботу.
— Навіщо? — видихнула Тетяна. — Вона ж потім щось нове вигадає.
— Щоб було. Щоб більше не просила й не казала, що я їй не допомагаю, — глухо відповів чоловік, а потім додав. — Це не допомога, це відкуп.
Кілька хвилин вони сиділи у тиші. Дитячий сміх із кімнати лише підкреслював важкість паузи. Потім телефон знову коротко завібрував. Борис повільно підняв його. На губах з’явилася гірка усмішка.
— Ну, от. Отримала.
Він знову показав Тані екран. Там світилося нове повідомлення від Ірини Валеріївни. Всього одна фраза:
«Чого так мало?».
Борис нічого не відповів. Зайшов у налаштування чату й одним рухом заніс номер у чорний список.
— Десь через пів року дістану звідти. Подивимось, чи заспокоїться вона за цей час, — сказав він із таким спокоєм, що Тетяні стало ніяково.
— Знаєш, я ж досі дивувалася, чому ти так суворо з нею поводишся. Вана ж твоя мати! Після тієї історії з твоїм другом, — обережно почала Таня, сівши поруч.
Борис обернувся. У його очах вона побачила давню образу.
— Таню, той дзвінок від Слави, то була не причина. То була остання крапля. Я просто не міг тоді розповісти тобі все. І так було важко.
Він глибоко вдихнув і знову сів у крісло, жестом запросивши її поруч.
— Ти ж пам’ятаєш, що сталося. Мати попросила мого найкращого друга, майже брата, зробити так, щоб весілля не було. Запропонувала йому гроші, аби він забрав тебе від мене, образив, влаштував сварку, а мені нібито «показав правду» про невірну наречену. Вона прагнула зруйнувати наше щастя ще з самого початку. І знаєш, що найважче? — чоловік зробив паузу, а потім продовжив:
— Я тоді не здивувався. Я був ображений, сердитий, але не здивований, адже добре знав, на що мати здатна. І після цього я мав запросити її на наше весілля? Дозволити їй тримати тебе за руку й удавати, ніби вона щаслива за нас? Ні. Я перестав з нею спілкуватися. Для мене вона перестала бути матір’ю. Залишилася людиною, якій я по інерції, через формальний зв’язок, іноді переказую гроші, щоб заспокоїти совість і відбити охоту лізти у наше життя. І, як бачиш, навіть це не допомагає.
Чоловік взяв за руку дружину й продовжив:
— Ти думаєш, то був єдиний її вчинок? Мама завжди була такою. Коли я був підлітком, вона намагалася посварити мене з моїм найкращим другом. Розповідала мені, що він начебто погано відгукується про мене за спиною, а йому — що я його не поважаю. Ми мало не посварилися. А вона просто стояла осторонь і усміхалася.
Тетяна дивилася на чоловіка, не в змозі вимовити жодного слова.
— А історія з дядьком Віктором, татовим братом? — Борис гірко зітхнув. — Тоді тато захворів, і дядько Вітя, якого вважали заможним, допомагав йому грошима на лікування. А після того, як тата не стало, мама підійшла до мене й сказала: «От бачиш, дядько Вітя нам нічого й не збирався віддавати. Це я його змусила, просила, а він так неохоче кожного разу гроші відраховував». Я повірив їй, перестав з ним спілкуватися.
Років через три я випадково зустрів його у місті. Він був відсторонений до мене. Я не витримав, запитав: чому він так поводиться, адже я перед ним ні в чому не винен? І знаєш що?
— Ти не розповідав про це, — сказала жінка.
Виявилося, дядько Віктор сам запропонував допомогу, віддав останнє, а мама потім сказала йому, що це я нібито вважаю цю допомогу недоречною й не хочу бути йому зобов’язаним. Він мені все показав: і виписки з переказів, і її повідомлення з подяками. А потім — ті самі повідомлення, де вона від його імені передавала мені докори. Я тоді спробував поговорити з матір’ю. Але вона у всьому звинуватила його. Казала, що він усе вигадав, щоб нас посварити.
— Як же так, Борю? — прошепотіла Тетяна. — Чому ти мені раніше цього не розповідав?
— Соромно, — тихо відповів він. — Соромно говорити про те, що твоя рідна мати — така людина.
Тетяна обняла чоловіка. Вона нарешті зрозуміла його ставлення до матері. Це було непросте рішення, задля збереження своєї сім’ї.
— А всі її повідомлення: «син має спілкуватися з матір’ю», «до дружини він так само ставитиметься»… — тихо сказав Борис. — Та це ж повна нісенітниця. Подивися на нас. Ми щасливі? Щасливі. Діти ростуть у любові? Ростуть. Я тебе ображав? Ні. Ми сваримося? Майже ніколи. Ми будуємо дім — і в прямому, і в переносному сенсі. Я відгородився не від матері, я захистив нашу сім’ю від такої людини, й ні секунди про це не шкодую.
Чоловік розгублено глянув на дружину, а тоді в його очах знову з’явилося світло.
— Знаєш, що буде, коли вона дізнається, що ми завершили будівництво? Пришле нове повідомлення й знов проситиме грошей. І я знову заблокую її номер телефону.
З дитячої кімнати долинув сміх. Борис підвівся, потягнувся й усміхнувся своєю теплою усмішкою, ніби скинувши з плечей важкий тягар.
— Піду подивлюся, що це вони там вигадали. Напевно, знову подушки літають.
Він пішов, а Тетяна лишилася сидіти в кріслі, дивлячись на його телефон, що лежав на столі. З одного боку, їй було шкода свекруху як матір, а з іншого — та сама в усьому була винна. Вона бачила у Борисові не лише єдиного сина, а й людину, яка мала виконувати все так, як мати того хотіла.
Таня тихо піднялася й зазирнула у дитячу. Аліса та Марк, сміючись, будували з подушок фортецю, а Борис, опустившись навколішки, допомагав їм. Його очі світилися теплом і спокоєм.
У цю мить вона зрозуміла: справжня сім’я поруч із нею. Вони — разом, і ніхто не зможе зруйнувати цього щастя.
Таня усміхнулася й прошепотіла сама собі:
— Ми все зможемо. Бо у нас є любов.
І в ту хвилину їй стало легко, наче вони удвох із чоловіком нарешті закрили важкі двері минулого й відчинили нові — у спокійне, тепле завтра.
