fbpx

Подарувала бабуся трирічному онуку квартиру, а тепер, бачте, образилася і передумала. Вимагає назад повернути

У мене є син – Володимир. Йому зараз 5,5 років. Два роки тому його бабуся, мама мого чоловіка, подарувала квартиру, що залишилася від її матері, тобто від бабусі мого чоловіка.

В гості до нас, нехай буде Тамара Павлівна, їздить рідко. У неї своє життя – вона організатор в якомусь клубі для тих, кому за 50. Крім мого чоловіка у Тамари Павлівни є дочка – Ліза. Але вони багато років не спілкувалися. Версії про конфлікт у обох різні. Ліза каже, що її мати сильно образила її чоловіка на весіллі. А свекруха каже, що там зять її обклав триповерховим.

З того самого моменту, як у Вови з’явилося своє житло (мені б таке щастя в три роки), Ліза почала активно до нас лізти. Причина – так нечесно. Її син – теж правнук колишньої власниці квартири, тому вийми їй та поклади половину квартири. Половину квартири, яка належить дитині. На яку немає прав ні у мене, ні у чоловіка. Пояснювати, що це неможливо – пояснили, з горем навпіл.

Тоді постало інше питання – виплатити вартість грошима. У нас в місті недороге житло, але і зарплати, та й рівень життя, залишають бажати кращого. Тамара Пална, на мої питання – а чи має рацію її дочка, тільки сміялася і казала, що дочка сама винна в тому, що квартира попливла у неї з-під носа. На її думку, зять не повинен бути важливіший, ніж мати.

Гроші виплачуватимуть ми з чоловіком відмовилися. Тим більше, розпорядився власник квартири. Була б можливість – виплатили. Брати кредит – мінус і без того невеликий сімейний бюджет. Давати гроші постійно, розплачуючись за цей уявний борг – я не хочу. Просто не хочу. У мене було одне рішення – нехай син виросте і сам вирішить, чи варто ділитися з двоюрідним братом.

Зараз квартира сина здається, гроші накопичуються на страховому довгостроковому вкладі до 18-річчя Вови. Тому виплачувати кошти з оренди – теж не варіант. І майбутнє сина – сума на навчання в хорошому вузі, для мене важливіше, ніж зовиця і її дитина. Тоді Ліза вирішила «приручати» мого Вову до свого сина. Щоб той точно зміг отримати від мого сина половину квартири. Приходила майже щодня. Щоб діти дружили, спілкувалися і звикали один до одного. Додатково вона щосили намагалася помириться з матір’ю. Навіть змусила свого чоловіка просити вибачення за весілля.

Тамара Пална постійно зайнята, мені з Вовою завжди допомагала сусідка-пенсіонерка. Її ім’я було досить важко вимовляти для маленької дитини – Фіроза Джабраіловна. Вова називає сусідку просто – бабуся. Коли прийшла Ліза зі своїм сином, у нас була сусідка. І коли Вова з нею прощався, він її назвав бабусею. «Я думала, бабуся – та, що квартиру подарувала. А у вас ще одна є.» – Ліза все запам’ятала і передала своїй матері.

Тепер Тамара Пална вимагає квартиру моєї дитини назад. Вона навіть до якогось нотаріуса ходила в день відкритих дверей, консультувалася. Там їй сказали, що Вові треба буде надати рівноцінне житло. І для цього житла ідеально підходить наша з чоловіком квартира. Виходить як. Вона сама подарувала онукові квартиру, тепер хоче забрати її назад через договір купівлі-продажу, а ми з чоловіком повинні будемо віддати у власність Вови нашу квартиру. Навіть чоловік покрутив пальцем біля скроні.

– Мама, головою треба було думати, перед тим, як квартиру дарувати. Тебе ніхто не просив, ти сама так вирішила. Чекай 18-річчя Вови і домовляйся сама.

Чекати вона не хоче. Хоче хоча б гроші за оренду. Але ми не можемо достроково розірвати договір зі страховою, вийде, що нам повернуть набагато менше грошей, ніж ми туди віддали за півтора року. Чому ми з чоловіком повинні страждати – платити комусь зі своєї кишені або переводити нашу квартиру у власність сина через чужу недалекоглядності?

Тамара Пална – не маленький дитина, нотаріус, який супроводжував угоду дарування, розписав їй всі підводні камені і попередив, що квартиру назад отримати – нереально. Та й як можна – спочатку подарувала онукові, потім – забрати вирішила. Найчастіше б з’являлася в житті онука, була б єдиною бабусею. Хто винен, що син до сусідки прив’язався? Тамара Пална і винна. Якщо їй танцулі важливіші онука? Подарована квартира – знак турботи, не заперечую. Але дитині потрібна увага.

Я розповідаю Вові, що його майбутнє забезпечене завдяки бабусі. Але хіба п’ятирічна дитина зрозуміє? Буде постарше – подякує. Квартира – не триколісний велосипед, щоб дарувати і відбирати. Якщо вистачило розуму на такий вчинок, то повинно вистачити розуму зрозуміти, що відібрати житло у внука – не порядно. Я твердо стоятиму на своєму. Після 18-річчя сина, нехай що хочуть, те й роблять. А зараз з мене нічого не візьмеш.

Фото ілюстративне з вільних джерел

You cannot copy content of this page