Подарував мамі сережки за вісім тисяч гривень, а дружині — сковорідку. Її реакція стала для нього несподіваною.
Андрій стояв у ювелірному магазині, тримав у руках невелику коробочку й усміхався сам до себе. Який же він молодець! Сережки з бурштином — вишукані, дорогі. Вісім тисяч гривень, і жодного сумніву. Мама буде у захваті.
Лариса Анатоліївна завжди любила гарні речі — блискучі, витончені. А бурштин особливо. Ще у дитинстві вона казала: «Це камінь сонця».
— Упакувати? — запитала продавчиня.
— Звісно, у найгарнішу коробочку, — усміхнувся Андрій.
Настрій у нього був святковий. Адже свята — це чудова нагода показати близьким, як ти їх цінуєш і любиш. А маму він справді любив. Вона стільки для нього зробила: сама виховала, допомогла вступити до інституту, допомогла з квартирою. Тепер черга Марини — його дружини.
Він зайшов до магазину посуду. Марина нещодавно скаржилася, що сковорідку потрібно оновити, покриття стерлося.
— Ось ця, — показав він на модель із мармуровим покриттям.
— Тисяча гривень. Дуже якісна, надовго вистачить, — відповіла продавчиня.
— Беру, — вирішив Андрій.
Він їхав додому, уявляючи, як зрадіє дружина. Вона ж практична, не така романтична, як мама. Марина точно оцінить корисний подарунок для дому.
Лариса Анатоліївна, отримавши подарунок, аж зойкнула від захвату:
— Андрійку, яка краса!
Вона приміряла сережки, милуючись, як бурштин грає на світлі.
— Ти у мене золотий син. Дякую!
Андрій розквітнув від радості.
Реакція дружини була зовсім іншою. Вона відкрила коробку, глянула на сковорідку, потім на чоловіка, потім знову на коробку.
— Це мені? — перепитала вона спокійно.
— Звісно! Ти ж казала, що потрібна нова. Дивись, яке покриття!
Марина довго мовчала.
— Дякую, — нарешті сказала вона рівним голосом.
— Тобі подобається? — запитав Андрій.
— Так, звичайно. Сковорідка. Що тут може не подобатися? — вона пішла на кухню, грюкнувши дверцятами шафи.
Андрій стояв, не розуміючи, що сталося. Подарунок же хороший, дорогий, якісний. Саме те, що вона просила!
Увечері Марина була мов не своя — майже не розмовляла, за вечерею мовчала, спати лягла, відвернувшись до стіни.
— Мариш, що трапилось? — спробував чоловік її обійняти.
— Нічого. Все чудово, — відповіла вона холодно.
— Якщо через подарунок… Я ж старався, вибирав спеціально для тебе, — сказав Андрій невпевнено.
Марина різко повернулася до нього. В її очах блиснула сльоза.
— Андрію, скажи чесно, скільки коштували мамині сережки?
Він знітився:
— А яка різниця?
— Скільки?
— Вісім тисяч гривень.
— А сковорідка?
— Тисячу гривень. Але ти ж розумієш, це різні речі. Сережки — прикраса, а сковорідка — потрібна у господарстві.
— Ти ж у мене любиш практичні речі, — намагався виправдатися чоловік.
Марина сіла на ліжко.
— Практичні речі — повторила вона повільно. — А твоя мама — ні?
— Вона просто любить гарні речі.
— А я що, гарні речі не люблю? — запитала жінка.
Андрій розгубився. Здавалось, щось у ньому всередині тріснуло.
Наступного ранку Марина поводилася, як завжди: приготувала сніданок, зібрала чоловікові обід, поцілувала на прощання. Та в її рухах з’явилася якась холодна механічність — ніби вона діяла за програмою.
— Ти точно в порядку? — спитав Андрій, застібаючи куртку.
— Абсолютно, — відповіла жінка, не підіймаючи очей від раковини.
Він пішов із дивним тягарем у серці.
ндрій повернувся додому пізно ввечері. Марина сиділа у вітальні з книжкою, спокійна, але відсторонена.
— Мариш, я не хотів тебе образити, чесно, — сказав він тихо.
Жінка закрила книжку й підвела погляд.
— Андрію, справа не у подарунку. Річ у тім, що ти мене не бачиш. Для тебе я — господиня, кухарка, прибиральниця. А твоя мама — жінка, яку треба радувати й балувати.
Він хотів заперечити, але раптом згадав нещодавнє свято. Як він старанно вибирав сережки з бурштином для мами — дорогі, красиву, у розкішній коробці. І як купив для дружини сковорідку — теж недешеву, але зовсім без душі. Тоді йому здалося, що в цьому немає нічого поганого. Тепер він розумів, наскільки помилився.
Марина дивилася на нього спокійно, але її очі були сумні.
— Скажи, коли ти востаннє дарував мені квіти просто так? Коли казав, що я гарна? Коли ми були разом не «з обов’язку», а просто тому, що хотіли?
Андрій не знав, що відповісти. Він пригадав, як колись носив їй квіти щовихідних, як запрошував у кіно, як умів дивитися з ніжністю. І як потім усе це зникло — непомітно, буденно, між роботою і побутом.
Ту ніч він не спав. Лежав, дивився у стелю й думав над її словами. І розумів — вона має рацію.
Наступного дня чоловік сказав:
— Мариш, я зрозумів. Ти маєш рацію.
— І що? — спитала вона спокійно.
— Не знаю, як це виправити, — чесно зізнався він.
Жінка тільки зітхнула:
— Почни хоча б бачити мене, Андрію. Не господиню. Жінку.
Того ж вечора він поїхав до матері. Вони довго говорили, і вперше Андрій не лише слухав, а й пояснював, чому йому потрібно самому навчитися жити своєю сім’єю.
Коли він повернувся, Марина сиділа на кухні з чашкою чаю.
— Я був у мами, — сказав він.
— Знаю. Вона дзвонила, плакала, — відповіла Марина, не обертаючись.
Андрій підійшов і поклав на стіл невелику коробку.
— Це тобі.
Всередині лежала каблучка. Ніжна й елегантна.
— Андрію…
— Не кажи, що не треба. Треба. Бо ти — моя найрідніша жінка.
Марина усміхнулася.
— Гарні, — прошепотіла. — Дякую.
— А ще… Завтра підемо у театр. Ти ж давно хотіла.
Жінка вперше за довгий час по-справжньому усміхнулася:
— Добре. Підемо.
Через тиждень Лариса Анатоліївна приїхала з тортом.
— А ще я привезла дещо для тебе, — сказала вона, дістаючи коробочку.
Усередині лежала брошка з родинної скрині.
— Це була бабусина, потім мамина. Тепер — твоя. Бо ти головна жінка в житті мого сина.
У Марини на очах виступили сльози.
— Дякую, — прошепотіла вона.
Відтоді все змінилося. Андрій почав бачити її по-справжньому: приносив квіти, жартував, дивився, як колись — із теплом. Марина відчувала, як повертається щось важливе — спокій, легкість, любов. Вона більше не чекала визнання. Вона жила — поруч із коханим, який нарешті став чоловіком.
І сковорідка, що стояла на кухні, тепер теж стала символом — не образи, а початку нового життя, у якому жінку знову любили не за зручність, а просто так.
