Все в моєму житті складалося непогано, крім одного. Хороша освіта, престижна робота з офісом в центрі міста, мама, тато, молодший брат і безліч подруг не заглушають почуття самотності в цьому світі. Воно обтяжувало мене. Спроби знайти ту єдину любов мого життя, яка заповнить собою все моє існування, і розраховувати на власну сім’ю закінчувалися крахом.
Особливо болісно я переживала свою останню історію. Рятувала віра. Віра в те, що все в моєму житті в кінцевому підсумку складеться добре, а те, що відбувалося зі мною на той момент – як мінімум непорозуміння, а скоріше – якийсь етап духовного розвитку, пройшовши через який, душа очиститься і буде здатна сприйняти і подарувати кохання.
Така впевненість була у мене завжди, з дитинства. У важкі моменти життя я відчувала себе вербою на вітрі, яка гнеться, але не ламається.
Одна з моїх подруг давно радила не нехтувати знайомствами через Інтернет, але шукати на сайтах для православних. Довгий час мене мучили сумніви, я вважала себе не гідною цих чистих і світлих людей, вважала їх більш вразливими і боялася заподіяти комусь біль, боялася помилитися. Але десь в глибині душі я просто знала, що ще не була готова.
Вражаюче, але факт – щастя часом застає нас зненацька так само, як і нещастя!
В той березневий день внутрішній голос сказав мені: «час прийшов». Я дала оголошення, сказавши собі, що чекати буду рівно три дні, і якщо ніхто не відгукнеться, значить – не судилося.
Читайте також: “Ти така ж, як твоя мати, шaлaвa. Яблуко від яблуні недалеко падає!”: Зранку все село гуло, що Сергія вже немає, все через ревнощі
У перший день прийшов один відгук. Чоловік був набагато старше, та й жив в іншому місті. «Не варіант» – вирішила я, і стала чекати. На другий день відгуків не було. Моє оголошення з’явилося на сайті та на третій день. Майже відразу прийшла відповідь. “Доброго дня! Моє ім’я Данило. Мені 29 років, православний. Живу, як і ви, в місті Х. Зізнаюся, радий, що зустрів на сайті людину з рідного міста. Я ось подумав, навіщо надсилати фото, якщо можна зустрітися? Напишіть мені. З повагою, Данило.”
На наступний день ми зустрілися. Данило чекав біля під’їзду з букетом квітів. Перше, на що я звернула увагу – це його очі. Я завжди намагалася зрозуміти людей по очах, і у мене непогано виходило. Його очі були незвичайними – красивими, глибокими і мудрими, як у старця. Ми гуляли і довго розмовляли в той наш перший весняний день. Коли прийшов час розлучатися, я вже не сумнівалася, що побачу його знову. І, головне – мені цього дуже хотілося.
Так пролетів місяць. Підлаштовуючи свої робочі графіки, ми викроювали години для того, щоб провести їх в компанії один одного. Данило завжди на прогулянках тримав мене за руку, розповідав про зірки, про своє життя, про цікаві прочитані книги. Мене підкуповувала його чесність і відсутність вихваляння. А його манери і шанобливе ставлення до мене виявляли серйозність його намірів.
Одного разу ми зайшли в храм. Було небагатолюдно. Він попросив мене сісти на лавочку в правому боковому кутку вівтаря і витягнув з кишені синю коробочку з ювелірного магазину. Моє серце здригнулося, сльози хлинули з очей, мрія несподівано збулася. Я беззастережно довіряла йому, і ні секунди не роздумуючи, сказала «так!».
Ми одружилися рівно через сім місяців після нашої першої зустрічі.
