Останнім часом мене все більше почала турбувати моя подруга. Ми знайомі з самого дитинства, але чим частіше я її бачу, тим сильніше відчуваю цей невидимий бар’єр між нами. Щось змінилося і ця зміна не на краще.
Скажу чесно, раніше я не помічала її токсичності. Коли ми разом росли, ділилися секретами, їздили на велосипедах і сміялися до сліз – якось не звертаєш уваги на невеличкі “жарти”. Але з часом такі жарти перетворювалися на справжню отруту.
Якось ми зустрілися у кафе. Я була у новій сукні, яку довго вибирала. Прийшла, щаслива, з упевненістю, що маю гарний вигляд. А вона зустріла мене з таким поглядом, ніби щось з моїм виглядом негаразд.
— Ого, – сказала вона, оцінюючи мене з голови до п’ят. – Сукня прикольна. Але от на плечах якось дивно виглядає. Може, треба було купити більший розмір?
Я тільки посміхнулася. Ну, вона жартує. Правда ж?
Згодом такі “жарти” стали повторюватися. То зачіска не така, то макіяж “занадто”, то, як вона казала, “ти ж не дівчинка, щоб так фарбуватися”. І кожного разу я ніби піддавала себе сумнівам. “Може, вона права?” – думала я. Але ні. Право на думку — це одне, але коли її думки постійно стають ударом по твоєму самолюбству — це вже зовсім інша історія.
Мене завжди цікавило: чому вона така? Чому намагається зіпсувати моє свято чи просто гарний настрій? І одного дня, випадково, я почула її розмову з іншою подругою.
— А ти бачила Олю? Вона ж купила собі нові черевики за кілька тисяч! Звідки у неї гроші? Та точно чоловік купив. Ну, така вона, знаєш, вміє просити.
Я була збентежена. Це ж та сама Оля, яка працює по 12 годин на день і має власний бізнес! І все, що моя подруга може сказати — це “просила у чоловіка”? Чому вона так робить? Чому принижує інших?
Одного разу я не витримала.
— Чому ти завжди говориш про інших так зневажливо? – запитала я її, коли вона черговий раз висловилася про чиюсь фігуру.
— Я? Зневажливо? – здивувалася вона, хоча в її очах була грайлива усмішка. – Та я просто кажу, як є. Ну подивись на неї. Це ж правда, що вона перебрала з тоналкою.
Я мовчала, не знаючи, що відповісти. Але десь глибоко всередині відчувала, що це не нормально.
— Знаєш, – нарешті сказала я, – мені здається, ти часто бачиш у людях лише недоліки, бо не хочеш зізнатися у своїх. Ти ж сама нещодавно казала, що хочеш схуднути. Чому тобі так важливо обговорювати інших?
Вона замовкла. Здавалося, вперше за весь час, коли ми знайомі, вона не знала, що відповісти.
— Може, ти права, – нарешті сказала вона, зітхнувши. – Просто… не знаю. Я не дуже задоволена тим, як складається моє життя. Мені здається, що всі навколо краще живуть, мають кращий вигляд. І це мене дратує.
— Але це не означає, що ти повинна критикувати всіх навколо, – відповіла я. – Можливо, час подумати, що в тобі не так, а не шукати проблеми в інших.
Ця розмова, як виявилося, стала для нас обох поворотною. Вона більше не жартувала так, як раніше, не висловлювалася зневажливо. Ми почали рідше бачитися. Я не намагалася віддалятися навмисно, просто відчула, що ми більше не на одній хвилі.
Час минав. І ось одного дня я дізналася, що подруга втратила роботу, стосунки з чоловіком розвалилися, а її старі звички, здається, лишилися при ній.
Коли ми випадково зустрілися через рік, вона була вже іншою. Не тією впевненою у собі людиною, яку я знала. Вона виглядала втомленою, виснаженою. Ми трішки посиділи у кав’ярні, як колись.
— Знаєш, – зізналася вона, – я тоді слухала тебе. Але нічого не зробила, щоб змінитися. Тепер розумію, що всі ці роки я ховала свої комплекси за маскою критики. І ось до чого це призвело.
Мені було сумно слухати її. Ми розмовляли і я відчула, що вже не можу бути поруч. Більше не хочу тягнути цей тягар токсичності на своїх плечах. Ми попрощалися без зайвих слів і я розуміла, що це була наша остання зустріч.
