— Поки не підписуй нічого, тітко Галю! Вони ж тебе обманюють! — Марина вирвала папери з рук літньої жінки й різко відступила до вікна.
— Поверни документи! — Сергій, племінник, зробив крок до сестри. — Що ти влаштовуєш концерт? Усе обговорили вже сто разів.
Тітка Галина сиділа за старим кухонним столом, накритим клейонкою у вицвілий квітковий візерунок. Її руки — сухі, з набряклими венами — нервово перебирали краєчок серветки. Третю годину вони втрьох сиділи на кухні в її хрущовці й говорили про продаж квартири.
— Вісімнадцять тисяч, Сергію? Це ж копійки! Ти в своєму розумі? — Марина потрясла паперами. — Ця квартира мінімум тридцять коштує!
— А хто буде возитися з документами? З переплануванням? З боргами по комуналці? — Сергій поправив окуляри й повернувся до тітки. — Галино Петрівно, ви ж розумієте, зараз не час вередувати. У вашому-то становищі.
Тітка Галина зітхнула й подивилася на фотографію в рамці на холодильнику — там вона, ще молода, стояла поруч з їхнім батьком, своїм молодшим братом.
— Мені нікуди йти, Сергійку. Куди я в моєму віці?
— В інтернат для літніх людей! — відрізав Сергій. — Ми з Мариною вже домовилися. Кімната, триразове харчування, медичний догляд — усе краще, ніж одній бідувати в розваленій хрущовці.
Марина закусила губу й відвернулася до вікна. Вона пам’ятала, як у дитинстві вони приїжджали до тітки Галі на вихідні. Запах пиріжків з капустою, старенький програвач із платівками, тітчині руки, що заплітали їй кіски.
— Мені сімдесят два, — тихо сказала тітка Галина. — Це все моє життя, Сергійку. Кожна подряпина на цих стінах — це шматочок мене.
— Почуття — це прекрасно, — у голосі Сергія з’явилися металеві нотки, — але ви ж розумна людина, Галино Петрівно. Ви не можете вічно сидіти на нашій шиї.
— На вашій шиї? — тітка Галина підвела голову. У вицвілих блакитних очах промайнула образа. — Я ніколи ні копійки у вас не просила.
— Ну як же! А хто минулого місяця просив привезти ліки? А ремонт крана? А продукти, коли ви ногу підвернули? — Сергій уже майже кричав. — У мене своя сім’я, діти, робота! А ви думаєте, нам більше нема чим зайнятися, як тільки до вас мотатися через усе місто?
Марина поставила чайник і дістала стару бляшану коробку з печивом.
— Давайте чай поп’ємо, — сказала вона примирливо. — Я пиріг принесла, тітко Галю. Твій улюблений, з яблуками.
— Який, до біса, чай! — Сергій ударив кулаком по столу. Чашки підстрибнули. — Ми втрачаємо час! Покупець чекати не буде. Або сьогодні підписуємо, або я вмиваю руки.
— Зачекай, Сергію, — Марина поклала руку на плече брата. — Тітко Галю, може, ти хоча б подумаєш? Ну правда, тобі одній важко. Інтернат — це не страшно. Там і спілкування, і догляд…
— Називайте речі своїми іменами, — голос тітки Галини став несподівано твердим. — Ви хочете сплавити мене в богодільню, щоб поділити мою квартиру. Дім, який ми з вашим дідусем отримали, ще коли ваш батько пішки під стіл ходив.
— Я більше не буду це слухати, — Сергій схопився. — Або ви підписуєте документи зараз, або справляйтеся самі. Ні ліків, ні продуктів, ні допомоги. Зрозуміло?
Тітка Галина повільно склала руки на колінах. Старий сірий кіт застрибнув їй на коліна, і вона машинально погладила його.
— Дай мені папери, Мариночко, — сказала вона тихо. — Я підпишу.
За два тижні вони прийшли знову. Цього разу з чоловіком у дорогому костюмі, який представився рієлтором Вадимом Анатолійовичем.
— Петрівно, швидше збирайте свої манатки. Машинка за годину буде, — Сергій методично відкривав шафи, оглядаючи вміст. — Що плануєте забрати — в ці сумки складайте. Решту — викинути.
Тітка Галина стояла посеред кімнати, розгублено дивлячись на племінників. Реальність наступала надто швидко. Ще вчора вона звично поливала герань на підвіконні, а сьогодні її речі перетворювалися на «манатки», які треба терміново відсортувати.
— А куди Мурзика? — спитала вона, притискаючи до грудей старого кота.
— В інтернаті з тваринами не можна, — відрубав Сергій, не дивлячись на неї. — Віддамо сусідці знизу. У неї там цілий розплідник бездомних.
Марина тихо стояла в коридорі, перебираючи старі фотографії з серванта. Дитячі знімки, на яких вони з Сергієм у піонерських краватках. Тітка Галя, тоді ще молода, з розкішною косою, укладеною навколо голови.
— Пам’ятаєш, як ми тут усе літо проводили? — тихо спитала Марина, показуючи фотографію братові.
— Досить сентиментів, — скривився Сергій. — Усе тягнеш цю рухлядь. Кому вона потрібна? Нам із тобою ще тітчині борги за квартиру гасити.
— Які борги? — підвела очі тітка Галина. — У мене жодних боргів немає.
Вадим Анатолійович, до цього мовчки оглядав квартиру й щось записував у блокнот, кашлянув.
— На жаль, заборгованість по комунальних платежах становить… — він звірився з паперами, — чотирнадцять тисяч. Плюс п’ятнадцять тисяч збір за оформлення й інші витрати. Разом з продажу ви отримуєте чотирнадцять тисяч доларів.
Тітка Галина хитнулася й оперлася об стіну. Старі шпалери в дрібну квіточку ледь шаруділи під її долонею.
— Але ж ти казав … — пробурмотіла вона.
— То є ще й комісія рієлтора, — вставила Марина, уникаючи погляду тітки. — І податки. І ще треба оплатити перший місяць у пансіонаті…
— Скільки… скільки грошей мені залишиться? — голос тітки звучав дивно відсторонено.
— Скажімо так, — діловито мовив Вадим Анатолійович, — на перший час вам вистачить. А там і пенсія.
Тітка Галина повільно опустилася на диван, старі пружини жалібно скрипнули.
— А в цей ваш інтернат, — спитала вона тихо, гладячи Мурзика, — мою швейну машинку Singer можна взяти? Вона ж у мене ще від бабусі.
Сергій фиркнув, навіть не обернувшись:
— Яка швейна машинка? У вас там кімната шість квадратів. Спільний санвузол і загальна кухня на поверсі. Туди ліжко ледве влізе.
Марина почервоніла. Кілька днів тому вона відвідала інтернат. Сіра будівля на околиці міста, запах хлорки в коридорах, бабусі з погаслими очима в загальній їдальні. Вона обіцяла собі й тітці, що буде відвідувати її, але в глибині душі розуміла — не дотримає слова.
— Сергію, а може, тітка Галя поки в нас поживе? Ми ж обіцяли… — почала вона невпевнено.
— Ти з глузду з’їхала? — Сергій різко повернувся до сестри. — У твоїй однушці? Чи в мене, де діти й так одне в одного на головах сидять? Ми ж домовилися, Марино!
Вадим Анатолійович делікатно кашлянув.
— Дозвольте мені пояснити умови угоди ще раз, — він поправив краватку й сів навпроти тітки Галини. — Оскільки квартира продається терміново, покупець пропонує вісімнадцять тисяч готівкою, у валюті зрозуміло. Мінус ваші борги й оформлення — отримуємо чотирнадцять. З них перший внесок за інтернат — десять тисяч гривень…
— А коли гроші? — перервав його Сергій. — Ми можемо сьогодні отримати?
— Я планував запросити вас до офісу завтра, — усміхнувся рієлтор. — Там підпишемо фінальні документи й проведемо розрахунок.
— Стривай, Сергію, — вперше за довгий час тітка Галина підвищила голос. — Ти казав, що від продажу я отримаю гроші на життя. Я зможу сама платити за інтернат, купувати що мені потрібно.
— А що вам взагалі може бути потрібно у вашому віці? — роздратовано спитав Сергій. — Про вас же дбатимуть. Їжа, лікування — все включено.
У кімнаті зависла пауза. Марина ніяково переминалася з ноги на ногу, не знаючи, куди подіти руки. Вона згадала, як тітка вчила її пекти шарлотку, як вони разом перебирали старі листівки…
— Послухайте, я розумію ваші почуття, — м’яко почав Вадим Анатолійович, звертаючись до тітки Галини. — Але погодьтеся, у вашому становищі ця угода — оптимальний варіант. Квартира потребує ремонту, комунальні зростають щомісяця…
— А можна, — тітка Галина раптом розправила плечі, — я ще раз подивлюся документи? Ті, що підписувала минулого разу.
Сергій і рієлтор обмінялися швидкими поглядами.
— Який у цьому сенс? — підтиснув губи Сергій. — Усе вже вирішено.
— Річ у тім, — відкашлявся Вадим Анатолійович, — що оригінали зараз у нотаріальній конторі. Але я можу привезти їх… м-м-м… завтра.
Тітка Галина повільно підвелася з дивана. Її маленька постать раптом здалася прямішою, наче вона виросла на пару сантиметрів.
— Знаєш що, Сергію, — сказала вона несподівано твердим голосом. — Мені потрібно свіжим повітрям подихати. Я прогуляюся трохи, а ви поки займайтеся… чим займалися.
Марина підвела здивований погляд. Вона не пам’ятала, коли востаннє тітка виходила далі сусіднього магазину. Тим паче в таку погану погоду.
— Тітко Галю, може не треба? Дощ ось-ось почнеться…
— Треба, Мариночко. Дуже треба, — тітка вдягла старе драпове пальто, пов’язала хустку і, несподівано міцно взявши кота на руки, попрямувала до виходу.
Коли грюкнули вхідні двері, Сергій роздратовано видихнув.
— І куди вона поперлася? Час тільки гаємо.
Вадим Анатолійович глянув на годинник.
— Найвигідніше завершити угоду сьогодні. Покупець уже переказав аванс, — він знизив голос. — Зізнаюся, ціна нижча за ринкову, але для такої квартири… самі розумієте.
— Та вона розвалюється на очах, — кивнув Сергій. — Труби гнилі, проводка радянська. Чого вона взагалі вередує? Радіти повинна, що хоч щось отримає.
Марина відкрила старий сервант, де тітка зберігала свій порцеляновий сервіз — весільний подарунок від бабусі.
— Сергію, може все-таки не треба такої поспішності? Дамо тітці час попрощатися з домом.
— Боже, яка сентиментальщина! — Сергій закотив очі. — Ми з тобою місяць возимося з цією історією. Умовляємо, вговорюємо. На інтернат домовлялися. У мене, між іншим, відпустка за тиждень, і мені б хотілося отримати свою частку до від’їзду.
— Частку? — Марина завмерла, тримаючи в руках чашку з сервізу. — Яку частку?
Сергій мовчки витріщився на сестру, а потім перезирнувся з рієлтором.
— Зрозуміло, — тихо сказала Марина. — І скільки… скільки ти отримаєш від продажу тітчиної квартири?
— А ти що думала? Що я з благодійності цим займаюся? — Сергій схрестив руки на грудях. — Тітці все одно гроші ні до чого, а мені кредит закрити треба.
Марина повільно поставила чашку назад у сервант.
— Значить, коли ти казав про борги за квартиру…
— Слухай, не вдавай із себе святу! — перебив Сергій. — Ми з Вадимом усе прорахували. Квартира коштує не більше тридцяти тисяч у такому стані. За вирахуванням усіх витрат залишається трохи більше дварцят восьми. Чотирнадцять — цілком достатньо для її потреб. А решта — моя комісія за клопоти.
У цей момент двері розчахнулися. На порозі стояла тітка Галина. Мурзика з нею не було. Хустка на голові промокла від дощу, по обличчю текли чи то краплі, чи то сльози.
— Ви про які клопоти кажете, Сергійку? — спитала вона з несподіваною гіркотою. — Про те, як мою квартиру втричі дешевше продаєте? Чи про те, як мене в богодільню відправляєте на казенні харчі?
У кімнаті зависла важка тиша. Марина дивилася в підлогу, Сергій нервово смикав ґудзик на піджаку.
— Галино Петрівно, ви не так усе зрозуміли, — втрутився Вадим Анатолійович. — Ринок нерухомості зараз…
— Я до сусідки заходила, — перервала його тітка Галина, стягуючи мокре пальто. — До Ніни Андріївни з третього поверху. Вона рієлтором тридцять років працює. Показала їй документи, що я підписала. А знаєте, що вона сказала?
Тітка Галина підійшла до столу, дістала із внутрішньої кишені пальта вологий аркуш паперу й розгорнула його.
— Це не договір купівлі-продажу. Це дарувальна, — її голос тремтів. — Я не продаю квартиру. Я дарую її якомусь ТОВ «Житлобуд». А натомість… що там натомість, Сергійку?
Сергій зблід і рвонув до дверей, але тітка Галина стала на шляху.
— Ніна Андріївна вже подзвонила в поліцію. Шахрайство з нерухомістю людей похилого віку — це кримінальна стаття, так вона сказала.
Вадим Анатолійович миттю зібрав свої папери.
— Перепрошую, мені треба йти. У мене… інша зустріч. Сергію Дмитровичу, зв’яжемося.
Він буквально вискочив із квартири, ледь не збивши з ніг Марину, яка розгублено завмерла в коридорі.
— Тітко Галю, я правда не знала, — прошепотіла вона. — Сергій сказав, що все чесно…
— Забирайтеся звідси. Обоє, — тихо, але твердо мовила тітка Галина. — Щоб духу вашого тут більше не було.
— Та ви… ви не розумієте, — заметушився Сергій, задкуючи до дверей. — Це непорозуміння… я хотів як краще…
— Як краще кому, Сергію? — тітка Галина дивилася на нього сухими очима. — Твій батько, мій брат, перед смертю просив мене приглядати за вами. І що я бачу? Рідну тітку готові продати за копійки.
— Тітко Галю, — Марина зробила крок до неї, простягаючи руку.
— Ні, Мариночко, — тітка відступила. — Для мене ви обоє сьогодні померли. А тепер ідіть. Ніна Андріївна ось-ось із дільничним прийде. Гадаю, у вас іще будуть неприємні розмови.
Минуло три місяці. Тьмяне осіннє світло пробивалося крізь тюль. Тітка Галина втомлено опустилася в крісло, із насолодою витягнувши хворі ноги. На столі лежала свіжа пенсія і невеличка стопка рахунків за комунальні послуги.
Дзвінок у двері пролунав несподівано. Тітка здригнулася. Після тієї історії з племінниками вона стала обережнішою. До незнайомців не виходила, двері на ланцюжок замикала.
— Хто там? — спитала вона, підійшовши до дверей.
— Галино Петрівно? Це Марина.
Тітка Галина завмерла з рукою на дверній ручці. Потім важко зітхнула й відчинила двері, залишивши ланцюжок.
У проймі з’явилося схудле обличчя племінниці. Очі червоні, під ними кола.
— Що тобі потрібно? — сухо спитала тітка.
— Можна зайти? Я… поговорити хотіла, — Марина тримала в руках якісь згортки.
Тітка помовчала, але все-таки зняла ланцюжок. Марина невпевнено ступила всередину, озирнулася, наче вперше бачила цю квартиру.
— Сергія… засудили, — сказала вона тихо. — Умовно. Два роки. І штраф.
Тітка Галина мовчки пройшла на кухню, ввімкнула чайник.
— А ти чого приїхала? — спитала вона, не обертаючись.
Марина поклала згорток на стіл. Розгорнула. Усередині виявився Мурзик — той самий, якого тітка віддала сусідці в день їхньої останньої зустрічі.
— Вероніка Сергіївна… вона до лікарні потрапила. А в мене алергія, сама знаєш.
Кіт сонно потягнувся і, впізнавши обстановку, зістрибнув на підлогу, попрямувавши до свого старого місця біля батареї.
— Тільки тому прийшла? — спитала тітка.
— Ні, — Марина опустила голову. — Вибачення просити. І сказати, що я… я кожен місяць приходитиму, допомагати з прибиранням, із продуктами. І гроші на ліки давати.
— А кредит Сергіїв хто оплачує? — поцікавилася тітка Галина, ставлячи перед племінницею чашку з чаєм. — Ти?
Марина кивнула, не підводячи очей.
— Що ж, — тітка повільно сіла навпроти, — бачить Бог, я зла не тримаю. Втомилася від цього всього. Але довіри моєї у вас більше немає.
— Я розумію, — тихо сказала Марина. — Але можна мені… можна хоча б приходити іноді? Хоч на порозі постояти?
Тітка довго мовчала, дивлячись на стару фотографію на стіні, де вони всі були разом — і брат, і вона, і маленькі Сергій із Мариною.
— Можна, — нарешті відповіла вона, і голос її ледь здригнувся. — На порозі постояти — можна.
Мурзик застрибнув тітці на коліна, згорнувся клубочком. Життя тривало — самотнє, але своє. У своїх стінах. Зі своїми правилами.
Галина Петрівна погладила кота і вперше за довгий час відчула щось, схоже на спокій.
