З самого ранку вихідного дня, коли сонце ледь-ледь пробивалося крізь щільні штори квартири Поліни, її телефон задзвенів знайомим сигналом повідомлення.
Поліна, ще напівсонна, простягнула руку до тумбочки, де лежав гаджет, і розкрила очі. Екран світився: повідомлення від мами.
“Полінко, чому ти мені нічого не переказала? Я ж вчора зарплату отримала, а від тебе – ні копійки. Ти ж обіцяла допомогти з квартплатою!” – писала мати, додаючи емодзі з сумним обличчям.
Поліна сиділа в ліжку, тримаючи телефон обома руками. Її обличчя спочатку виразило подив, а потім – обурення. “Обіцяла?
Коли це я обіцяла?” – подумала вона, згадуючи останню розмову з матір’ю. Мама завжди мала талант перетворювати випадкові слова на тверді обіцянки.
Поліна, 28-річна дизайнерка з Києва, вже звикла до таких маніпуляцій, але цього разу щось у ній клацнуло. Вона не розгубилася з відповіддю.
Швидко надрукувала: “А чому я взагалі маю тобі щось переказувати?
Відправивши повідомлення, Поліна відкинула телефон на подушку і встала. Серце калатало від адреналіну. Вона пішла на кухню, заварила каву і сіла за стіл, дивлячись у вікно на осінній Київ.
Листя жовтіло на деревах, а люди поспішали кудись у вихідний. “Чому я завжди маю бути рятівницею?” – міркувала вона. Мама, Олена Іванівна, жила в маленькому містечку на Полтавщині, працювала вчителькою в школі.
Зарплата мізерна, але Поліна вже втомилася від постійних прохань. Вона сама ледь зводила кінці з кінцями в столиці: оренда, їжа, курси для кар’єрного зростання.
Телефон задзвенів знову. “Полінко, як ти можеш так говорити? Я тебе виростила, все для тебе робила! А тепер ти мене кидаєш напризволяще? Приїдь додому, поговоримо!” – відповідь мами була передбачуваною, з купою вигуків.
Поліна зітхнула. “Приїдь додому… Знову те саме.” Вона не хотіла їхати. Востаннє, коли вона відвідувала маму, то повернулася з порожнім гаманцем і почуттям провини.
Але щось у ній змінилося. Може, це був вплив подруги Мар’яни, яка завжди казала: “Поліно, ти не зобов’язана бути банкоматом для родини. Ти маєш своє життя!”
“Добре, мамо, я приїду. Але тільки щоб розставити крапки над ‘і’. Ніяких грошей, тільки розмова,” – написала Поліна і почала збиратися.
Вона вдягнула улюблену куртку, взяла сумку з ноутбуком – на випадок, якщо захоче попрацювати в поїзді – і вийшла з квартири.
Автобус до вокзалу був переповнений, але Поліна знайшла місце біля вікна. Дорогою вона думала про дитинство: як мама одна виховувала її після розлучення з батьком, як економила на всьому, щоб Поліна мала кращу освіту.
“Але ж я вже доросла. Чому вона не дає мені жити своїм життям?” – шепотіла вона собі під ніс.
На вокзалі Поліна купила квиток на найближчий поїзд до Полтави. Поїзд відправлявся за годину, тож вона сіла в кафе і замовила круасан. Поки чекала, подзвонила Мар’яні.
“Привіт, подруго! Уяви, мама знову про гроші. Я їй відповіла різко, а тепер їду до неї розбиратися.”
Мар’яна засміялася в трубку. “Нарешті! Поліно, ти молодець. Не давай їй маніпулювати. Розкажи їй про свої проблеми: про ту фріланс-роботу, яку ти втратила, про те, як ти ледь платиш за квартиру. Вона має зрозуміти, що ти не мільйонерка.”
“Так, я спробую. Але ти знаєш маму – вона завжди знайде аргумент. ‘Я тебе привела в цей світ, я тебе годувала…”
“Стій на своєму. Якщо що, дзвони мені. Удачі!”
Поїзд виявився комфортним, з інтернетом. Поліна відкрила ноутбук і почала працювати над дизайном логотипу для клієнта. Але думки постійно поверталися до мами.
“Чому вона не може знайти підробіток? Або економити? Чому завжди я?”
Через три години поїзд прибув до Полтави. Поліна взяла таксі до містечка, де жила мама – ще 40 хвилин дороги. Будинок був старий, але затишний, з садом, де росли яблуні. Олена Іванівна зустріла доньку на порозі, з руками в борошні – видно, пекла пиріжки.
“Полінко, доню! Нарешті приїхала! Заходь, я тобі чай заварила,” – мама обійняла її, ніби нічого не сталося.
Поліна увійшла, сіла за кухонний стіл. Запах свіжої випічки наповнював кімнату. “Мамо, давай одразу до справи. Чому ти пишеш про гроші? Я тобі нічого не обіцяла.”
Олена Іванівна сіла навпроти, її обличчя стало серйозним. “Полінко, ти ж знаєш, як важко. Зарплата 8 тисяч, а квартплата – 3 тисячі. Плюс продукти, ліки… Ти в Києві заробляєш добре, а я тут одна.”
“Мамо, я не заробляю ‘добре’. Мій оклад – 20 тисяч, з фрілансом – іноді 30. Але оренда – 15 тисяч! Я ледь зводжу кінці. Чому ти думаєш, що я маю тобі допомагати?”
“Бо ти моя донька! Я для тебе все робила. Пам’ятаєш, як я працювала на двох роботах, щоб ти в університет пішла? А твій батько – той взагалі зник, аліментів не платив.”
Поліна відчула провину. “Так, мамо, я пам’ятаю. І я вдячна. Але я не можу бути твоїм банком вічно. Тобі треба знайти спосіб. Може, підробіток? Або переїхати до мене в Київ?”
Мама засміялася гірко. “Переїхати? В твою крихітну квартиру? І що я там робитиму? Я вчителька, а не дизайнерка. А підробіток… В нашому містечку роботи немає.”
Розмова тривала довго. Вони пили чай, їли пиріжки, і Поліна розповідала про своє життя: про важких клієнтів, про мрії відкрити власну студію, про хлопця, з яким розійшлася місяць тому.
“Він казав: ‘Поліно, ти занадто зайнята роботою, немає часу на нас.’ А я йому: ‘А як інакше? Треба заробляти!'”
Мама слухала, киваючи. “Доню, життя – не тільки гроші. Треба родину цінувати. Ось, пам’ятаєш тітку Люду? Вона теж доньці допомагала, а тепер донька її до себе забрала.”
“Мамо, тітка Люда – інша справа. Її донька заробляє в Америці. А я – тут, в Україні, з інфляцією.”
“Добре, мамо, давай не про гроші. Розкажи, як ти? Як школа?” – Поліна змінила тему.
Олена Іванівна оживилася. “Ой, доню, школа – то жах. Діти онлайн навчаються через повітряні тривоги. А вчора одна учениця,
Катя, каже мені: ‘Олено Іванівно, чому ми вивчаємо історію, якщо зараз нова пишеться?’ А я їй: ‘Бо треба вчитися на помилках минулого.’ Але ж сама боюся…”
Вони говорили до вечора. Поліна залишилася ночувати. Вночі, лежачи в старій кімнаті, вона думала: “Може, я надто жорстка? Але ж треба межі ставити.”
Наступного дня, в неділю, вони пішли на ринок. Мама купувала овочі, а Поліна – фрукти. “Диви, які яблука! Візьми собі в Київ,” – казала мама.
“Дякую, мамо. Але давай про гроші. Я можу допомогти разово, але не регулярно. Тобі треба бюджет вести.”
Мама зітхнула. “Добре, доню. Я спробую. Але обіцяй, що не забудеш про мене.”
“Обіцяю. Але ти теж обіцяй не тиснути.”
Вони обійнялися. Поліна повернулася до Києва з легшим серцем. Але історія на цьому не закінчилася. Через тиждень мама подзвонила: “Полінко, я знайшла підробіток! Репетиторство онлайн. Дякую за пораду!”
Поліна посміхнулася. “Молодець, мамо! Я пишаюся тобою.”
Так почався новий етап у їхніх стосунках – без маніпуляцій, з взаємоповагою.
Світлана Малосвітна
