Посеред зими жінка йшла вулицею по снігу в якихось обмотках замість взуття

У 90-ті роки багатьом людям випали справжні випробування. На підприємствах майже не платили зарплату, а деякі організації взагалі закривалися. Людям реально часом не було що їсти.

Одного разу взимку я звернула увагу на жінку, яка йшла по снігу в якихось обмотках замість взуття. Причому сама вона була цілком пристойно одягнена, але дуже легко: в плащ і хустку. Вона не була п’яною, і мені здалося, що взагалі непитуща. На божевільну вона теж не була схожа. Джерело.

Я не змогла байдуже пройти повз: зупинилася і запитала, як вона себе почуває і чи потрібна їй допомога. Жінка подивилася на мене і раптом заплакала. Потім розповіла, що вона вдова і що син залишився без роботи, а сама вона отримує мізерну пенсію, якої їм не вистачає навіть на продукти.

Я покликала жінку з собою – мій будинок був через дорогу. Попросила зачекати в під’їзді (все ж час неспокійний і я побоювалася). Потім винесла жінці трохи продуктів: в основному овочів.

Це була морква, буряк, цибуля, картопля. І зробила їй кілька бутербродів. Вона тут же стала їсти бутерброди. Потім подякувала за овочі, сказавши, що зварить суп. І була зворушена до сліз, коли побачила мої старі чоботи, давно зношені, але ще цілі. Вони були на два розміри більше, але жінка виглядала щасливою.

– Це нічого, що великі, – посміхалася вона крізь сльози, – головне, щоб не маленькі.

Такої щирої вдячності я ні від кого не бачила. Вона тут же розмотала свої обмотки (це були целофанові пакети, під якими були надіті потоптані тапочки). Але вона зняла тапки і загорнула в пакети, поклавши в сумку. І тільки потім взула чоботи. На тому ми й розійшлися.

Місяців через вісім я побачила біля під’їзду ту саму жінку. Вона чекала мене з великою сумкою. Я навіть не одразу впізнала її, а вона мене пам’ятала. У сумці виявилися овочі: морква, буряк, цибуля, часник. Це все було з дачі.

Їм безкоштовно з сином дісталася занедбана ділянка і вони доклали чимало зусиль, щоб доглянути її. І невелику частину врожаю вона принесла мені і моїм батькам в знак подяки за допомогу.

З тих пір ми подружилися. Я відклала речі, які ні мама, ні я вже не носили і віднесла цій жінці, подарувавши, в тому числі і зимове пальто. Нехай ношене, але тепле. Все-таки це краще ніж плащ.

Читайте також: Рідний брат не покликав мене на весілля тільки тому, що я товста. Та я всім втерла ніс

Якою би не була бідна ця жінка, я не зможу її віднести до тих жебраків, які просять милостиню за класичною схемою. Для тих жебраків – просити милостиню є роботою. А у цієї нещасної жінки так склалися обставини. Але навіть коли вона йшла майже босоніж по снігу, все одно не збиралася «працювати» злиденкою.

І я ніколи не подаю милостиню тим, хто навмисно випрошує гроші, звівши жебрацтво в ранг своєї роботи.

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram