«Поживеш без мене, може, схаменешся», — казав чоловік, їдучи до мами. Я схаменулася. Коли він повернувся.
— Поживеш без мене, може, схаменешся! — Антон театрально шпурнув у спортивну сумку стосик шкарпеток. Одна шкарпетка, скручена в равлика, сумно викотилася на паркет. — Я для цієї родини все, а ти… Ти навіть кредит на Лєрку оформити не хочеш! Це, між іншим, на розвиток бізнесу.
Я дивилася на чоловіка, як лікар дивиться на цікавий, але безнадійний знімок МРТ. Спокійно, з легким професійним інтересом.
— Антоне, розвиток бізнесу — це коли є бізнес-план, а не коли твоя сестра хоче купити айфон останньої моделі, щоб фотографувати на нього нігті, які вона пиляє на кухні, — я відпила кави. — І так, шкарпетку підбери. Йти потрібно красиво, а не втрачаючи деталі гардеробу.
Чоловік побагровів. Його улюблена тактика «виховання мовчанням» дала збій, і він перейшов до плану «Б» — істеричного виходу.
— Ось і живи тут сама! Із цією своєю… — він кивнув у бік кімнати моєї дочки. — Подивимося, як ви без мужика завиєте за тиждень. Повернуся, коли вибачишся. І мамі подзвониш, поясниш їй, чому її син змушений ночувати в батьківському домі!
Двері грюкнули так, що з полиці впала книга. Символічно.
Три тижні минули в дивному, лячному… блаженстві. З’ясувалося, що без «мужика» в домі:
Продукти не зникають з холодильника за ніч.
Кришка унітазу завжди опущена.
Рівень гормону стресу у мене знизився до норми.
Ми з Аліною, моєю десятирічною дочкою, вперше за два роки спокійно вечеряли, обговорюючи не проблеми свекрухи і не геніальність Антона, а якісь її уроки.
— Мамо, а дядько Антон назавжди пішов? — тихо спитала Аліна, намотуючи спагеті на виделку.
— Не знаю, люба. Але дихати стало легше, правда?
— Ага. І йогурти ніхто не краде.
Але ідилія не могла тривати вічно. Термін «покарання» сплив у суботу вранці.
У двері подзвонили. Наполегливо, вимогливо, наче за порогом стояв не чоловік, а наряд поліції. Я подивилася в очок. О, повний склад. Антон (з обличчям мученика), Галина Сергіївна (з обличчям прокурора) та Лєра (з обличчям людини, якій усі винні).
Я відчинила.
— Ну що, нагулялася? — з порога заявила свекруха, впливаючи в передпокій. — Антоша змарнів весь на моїх харчах, у нього шлунок! А ти тут, у розкоші?
— Здрастуйте, Галино Сергіївно. Шлунок в Антона від любові до гострого та смаженого, а не від туги, — я притулилася до одвірка, не даючи їм пройти далі коридору. — А ви, власне, якими долями? Чай пити не запрошую, у мене ліміт на токсичність цього місяця вичерпано.
Антон, не роззуваючись, спробував протиснутися до кухні:
— Марино, годі ламатися. Я пробачив. Давай, накривай на стіл, мама пиріжки привезла. Із капустою. І до речі, Лєрі все-таки потрібні гроші. Ми вирішили, що ти візьмеш кредит, а платити будемо ми. Навпіл. Потім. Напевно.
Лєра, жуючи жуйку, підтакнула:
— Так, Марино, ти ж у приватній клініці сидиш, зарплата в тебе біла, велика. Тобі що, шкода, чи що? Я з перших клієнтів віддам. У мене там черга буде величезна.
Ось тут мені стало по-справжньому весело.
— Так, стоп, — я зробила жест рукою. — Давайте розберемо цей потік свідомості за пунктами.
Галина Сергіївна набрала повітря, щоб видати тираду про жіночу долю:
— Ти, люба, не мудруй! Дружина має бути шиєю, куди голова поверне… Сім’я — це коли все спільне! А ти копійки лічиш! У тебе чоловік — золото, а ти його не цінуєш.
— Галино Сергіївно, — перебила я її м’яким, але сталевим тоном. — Квартира моя, куплена до шлюбу. Антон тут тільки прописаний тимчасово.
Свекруха поперхнулася повітрям, її обличчя пішло плямами, рот відкривався і закривався без звуку. Вона нагадувала викинутого на берег коропа, який намагається осягнути концепцію суші.
— Ти… — зверещала Лєра. — Ти просто жадібна! Ми до тебе по-людськи, а ти… В Антона, між іншим, стрес! Він через тебе роботу мало не втратив!
— Лєро, — я перевела погляд на зовицю. — Робота менеджера з продажів вимагає комунікативних навичок. Якщо Антон продає будматеріали так само, як ви зараз намагаєтеся «продати» мені ідею взяти кредит для вас, то я здивована, що його ще не звільнили. І, до речі, паразит — це біологічний термін, що означає організм, який живе за рахунок хазяїна. У фінансовому світі це називається «утриманка», але для цього потрібно володіти хоча б шармом, а не тільки нахабством.
Лєра сіпнулася, зачепила вішак, і на неї звалилося пальто Антона. Вона заплуталася в рукавах і ледь втрималася на ногах. Виглядала вона при цьому як міль, що заплуталася в шерстяній шкарпетці.
Антон, нарешті, зрозумів, що тріумфального повернення не виходить. Він вирішив увімкнути «хазяїна»:
— Так, годі! Я чоловік чи хто? Я повернувся, отже, все буде як раніше. Алінко! — крикнув він у бік кімнати. — Принеси води, у батька в горлі пересохло!
З кімнати вийшла Аліна. У руках у неї була товста книга «Цікава фізика». Вона поправила окуляри і подивилася на Антона поверх оправи.
— Аліно, неси воду! — гримнув Антон. — І взагалі, чому в коридорі брудно? Мати зовсім розпустила?
Я вже відкрила рота, щоб виставити їх геть, але Аліна випередила.
— Дядьку Антоне, — сказала вона своїм тихим, спокійним голосом відмінниці. — Згідно з третім законом Ньютона, сила дії дорівнює силі протидії. Ви три тижні були відсутні, не вкладали ресурси в екосистему квартири, отже, ваш статус тут обнулився. Воду ви можете набрати в крані. А брудом ви називаєте мої кросівки, тому що я щойно прийшла з олімпіади з математики.
Антон завмер.
— Ти… ти як з батьком розмовляєш?
— Ви мені не батько, — так само спокійно відповіла дочка. — Ви — фактор, що підвищує ентропію в нашому домі.
— Що вона меле? — прошипіла Галина Сергіївна. — Яку ентропію?
— Ентропія — це міра хаосу, бабусю, — посміхнулася Аліна. — І зараз ви її підвищуєте до критичних значень. Мам, я задачі вирішувати, там цікавіше, ніж тут.
Аліна пішла, акуратно причинивши двері. Запала тиша. Та сама, не дзвінка, а щільна, як ватна ковдра.
— Загалом так, — я відчинила вхідні двері навстіж. — Гастролі закінчено. Антоне, твої речі я зібрала ще два тижні тому. Вони стоять на сходовій клітці, в пакетах для сміття. Перепрошую, валіза моя. Замки я змінила позавчора.
— Ти не маєш права! — зверещав Антон. — Це спільно нажите!
— Стаття 36 Сімейного кодексу України, — відчеканила я. — Майно, що належало кожному з подружжя до вступу в шлюб, є його власністю. А спільно ми нажили тільки твій гастрит і мої нерви. Нерви я залишаю собі, гастрит забирай.
Я виштовхала здивованого Антона на майданчик. Галина Сергіївна та Лєра вилетіли слідом за інерцією.
— Ти пошкодуєш! — верещала свекруха, поки я зачиняла двері. — Кому ти потрібна з причепом у 35 років?!
— Самотність — це не коли нікого немає поряд, Галино Сергіївно, — сказала я в щілину. — Це коли поряд є хтось, хто змушує тебе почуватися самотньою. А в мене тепер усе чудово.
Я зачинила двері й повернула замок. Два оберти. Клац-клац. Найприємніший звук на світі. З того боку ще щось бурмотіли, штовхали двері, але це вже нагадувало звуки телевізора у глухих сусідів — дратує, але жити не заважає.
Я пройшла на кухню. Аліна сиділа за столом і їла яблуко.
— Пішли? — спитала вона.
— Пішли.
— Назавжди?
— Думаю, так. Тепер нам доведеться купувати продукти самим, а не чекати, поки дядько Антон спроможеться виділити три тисячі гривень із зарплати, — я підморгнула.
Аліна відкусила яблуко, прожувала і задумливо промовила фразу, яка остаточно розставила все по місцях:
— Знаєш, мам, без них повітря в квартирі стало більше. Ніби сміттєве відро нарешті винесли, яке три роки смерділо, а ми думали, що це освіжувач повітря такий.
