— Правда очі коле? Її тортики. Думаєте, вона для вас старається? Вона їх продає в інтернеті, ганьбить мене, моє прізвище, сидить там, листується з якимись мужиками, замовлення приймає. Та ти все життя була ніким. Сіра миша зі своєї бібліотеки. Я тебе в люди вивів, а ти вирішила, що твої дурнуваті тістечка роблять тебе кимось. Та кому ти потрібна зі своїми навичками, якщо я тебе вижену? — обурився чоловік.
Після паузи він продовжив:
— Та кому потрібні твої пироги? Сіра миша з бібліотеки вирішила стати бізнес-леді.
Голос Артема пролунав на всю кухню. Він не просто сказав, він виплюнув ці слова, забризкавши ідеально чистий кухонний стіл. Марина мовчки, стиснула в руці губку. Всього годину тому тут пахло ваніллю і свіжозвареною карамеллю. Пахло її маленьким, крихким таємним життям. А тепер у повітрі висів тільки їдкий запах безвиході.
Вона пам’ятала іншого Артема, пам’ятала, як він пах дорогим парфумом і успіхом, як влітав у квартиру, розмахувавши текою з підписаним контрактом, як приносив їй безглузді, але дорогі букети. Батьки тоді мали рацію. Престижна партія. Він був впевненим, голосним. Чоловік заповнював собою весь простір. І вона, тиха бібліотекарка, любила грітися в променях його самовпевненості.
Здавалося, так буде завжди. Але три місяці тому його світ обвалився. Його звільнили з з відміткою у трудовій, яка закривала йому двері в той блискучий світ шкіряних крісел. І престижна партія здулася, як повітряна кулька. Тепер він пролежував диван, цілими днями втупившись у спортивні канали з вимкненим звуком або в політичні ток-шоу, де кричали точно так само, як, мабуть, кричав він всередині себе. Єдиним його маршрутом була траєкторія до холодильника за черговою пляшкою. Він не шукав роботу, він чекав дзвінка від колишніх начальників із благаннями повернутися. Очікування ставало все бважчим, і топити його доводилося в міцних напоях.
А Марина, як і раніше працювала в бібліотеці, тиха, непомітна, як пожовклий лист старої книги. От тільки її зарплата, якої раніше хоч на щось вистачало, тепер йшла лише на оплату рахунків і їжу для двох дітей. І ось тоді, в одну з відчайдушних ночей, коли вона в сотий раз перераховувала копійки, народилася ця мрія.
Ні, спочатку просто підробіток, спроба вижити. Вона спекла торт на день народження колеги, просто так, від душі. А потім ще один і ще. Виявилося, що її руки, звиклі до шорстких палітурок і бібліотечних карток, вміють творити ніжне, повітряне диво з борошна, цукру та масла. Її маленьке хобі стало порятунком. Вона засинала після півночі, пропахла випічкою, втомлена до тремтіння в колінах, але майже щаслива. Це був її особистий простір, її таємний світ, де вона могла не думати про проблеми.
Замовлення приходили сарафанним радіо. Гроші жінка ховала у старій бляшаній банці з-під чаю. Збирала, на що вона й сама боялася собі зізнатися, на мрію — крихітну кондитерську з круглим столиком біля вікна.
Артема це бентежило. Її нічні бдіння на кухні, її тихі шепотіння телефоном, легкий рум’янець на щоках від вдало піднятих бісквітів. Все це було живим, німим докором його власного бездіяння.
— Знову возишся, — цідив він, заглядаючи на кухню. — Краще б чоловікові увагу приділила. У мене стрес.
Вона мовчала. Що вона могла йому сказати? Що її тортом оплатили нову куртку для сина, який запитав учора: «Мамо, а чому тато завжди такий втомлений? Він же не працює»? Що завдяки її метушні у них на вечерю не тільки пусті макарони? Вона мовчки замішувала тісто й почувалася абсолютно самотньою в цьому світі. Подруг за роки шлюбу якось не завелося. Артем їх не схвалював. А батьки? Мама дзвонила раз на тиждень з одними і тими самими настановами: «Маринко, ну ти ж мудра жінка, потерпи. Артему зараз так важко. Його треба підтримати, а не сердити своїми кручениками. Розумна дружина й непутящого чоловіка в люди виведе. А у тебе, Артем, золотий. Просто такий період».
Золотий чоловік тепер хропів на дивані, а вона намагалася придумати, як із трьохсот гривень зробити вечерю на сім’ю і залишити трохи на масло для завтрашнього замовлення.
Одного разу вона наважилася, завела сторінку в соцмережі. «Маринина випічка. Зроблено з душею». Назва прийшла сама. Вона незграбно сфотографувала свій свіжий медовик на старенький телефон. Пальці тремтіли, коли вона натискала кнопку «опублікувати». Це був маленький крок у прірву або до свободи. Вона ще не знала, і замерла, коли під фото з’явився перший лайк від зовсім незнайомої людини. Крихітний сигнал з іншого світу. Сигнал про те, що вона існує.
Саме цю сторінку і знайшов Артем. Він не сказав ні слова, просто сидів на кухні, коли жінка повернулася з бібліотеки, і дивився на неї важким поглядом. Телефон лежав на столі екраном догори. Відкрита сторінка. ЇЇ сторінка.
— Бізнесвумен, значить? — запитав він тихо, занадто тихо. І тоді прозвучала та фраза: «Про сіру мишу й крученики».
Здавалося, гірше вже не може бути, але дно, як відомо, можна пробити. Через тиждень подзвонила мама. Голос її був нарочито бадьорим, але Марина відчула в ньому холодні ноти.
— Маринко, ми вас з Артемом чекаємо на вечерю в суботу. Батько хоче поговорити. Серйозно.
Серце впало. Вона знала, що це за серйозна розмова. Це буде суд, сімейний трибунал, де її будуть судити за те, що вона посміла мати свою таємницю, своє маленьке джерело доходу і гордості. Але відмовитися було не можна. Це означало б посваритися. А на сварку у неї не було сил і часу.
Суботній вечір був просякнутий фальшю. Мама метушилася біля столу, на якому стояв її салат олів’є. Батько сидів на чолі столу, насупивши брови, репетируючи роль суворого, але справедливого патріарха. Артем, на її подив, прийшов майже тверезим і навіть надів чисту сорочку. На якусь мить у душі Марини заворушилася слабка ідіотська надія. А раптом… Надія померла, не встигнувши народитися. Після другої чарки, яку батько налив йому зі словами «для сміливості», Артема відпустило.
Розмову почав батько, незграбно, здалеку, про те, що сім’я — це човен, і веслувати треба разом.
— Опора, — перебив Артем, і його голос раптом задзвенів від образи. — Яка з неї опора? Ви на неї подивіться. Вона думає, якщо навчилася пекти свої тортики, то світ підкорила.
— Артеме, будь ласка, — тихо сказала Марина.
— Що, будь ласка? — Він схопився, перекинувши стілець. Запах алкоголю вдарив у ніс. — Правда очі коле? Її тортики. Думаєте, вона для вас старається? Вона їх продає в інтернеті, ганьбить мене, моє прізвище, сидить там, листується з якимись мужиками, замовлення приймає. Та ти все життя була ніким. Сіра миша зі своєї бібліотеки. Я тебе в люди вивів, а ти вирішила, що твої дурнуваті тістечка роблять тебе кимось. Та кому ти потрібна зі своїми навичками, якщо я тебе вижену?
Марина дивилася не на нього, вона дивилася на батьків. Вона чекала. Чекала, що зараз батько встане і вдарить кулаком по столу, що мама, яка завжди вчила її гордості, скаже: «Не смій так розмовляти з моєю донькою!».
Але батько тільки нижче схилив голову в тарілку з салатом. Він був слабким. Завжди був слабким. А мама? Вона подивилася на неї з доріканням і прошипіла: «Марино, не провокуй його, заспокой чоловіка. Бачиш, йому погано».
В цю мить для Марини все закінчилося. Ні чоловік, ні шлюб, все, весь її колишній світ, побудований на «треба терпіти» і «що люди скажуть», — розсипався в порох. Повітря в кімнаті стало густим і перестало надходити в легені. Вона раптом подивилася на своїх батьків як на чужих, зовсім незнайомих людей і зрозуміла з приголомшливою ясністю, що вона сама, зовсім сама, і ніхто ніколи не прийде на допомогу.
Жінка встала, абсолютно спокійно, поправила плаття.
— Дякую за вечерю, — сказала вона в тиші. — Нам час йти. Діти самі вдома.
Вона не плакала. Сльози скінчилися. Всередині була випалена холодна пустеля.
Тієї ночі жінка не спала, вона не пекла торт. Вона сиділа з блокнотом і калькулятором при світлі нічника. Рахувала свої таємні заощадження з банки, шукала в інтернеті оголошення про оренду.
Вранці, коли Артем ще спав, жінка розбудила дітей.
— Збираємося, — сказала вона тихо. — Ми їдемо в маленьку подорож.
Вона зняла крихітну квартиру, з окремим виходом у двір, де оселилася з дітьми. Перші тижні були пеклом. Вдень — робота в бібліотеці, вночі — замовлення на випічку в її новому притулку. Вона схудла, під очима запали фіолетові тіні. Артем дзвонив, кричав, погрожував, потім плакав і благав повернутися. Вона мовчки клала слухавку. Батьки не дзвонили. Їм було соромно.
Але одного ранку, коли жінка виносила сміття, вона побачила, як біля її дверей зупинилася молода жінка з дитячим візком.
— Дівчино, вибачте, а що це у вас так пахне? Кавою й ваніллю на весь двір пахне.
І Марина, втомлена, невиспана, з борошном на старому светрі, вперше за багато місяців усміхнулася. По-справжньому.
— Це «Маринина кондитерська», — сказала вона. І голос її не здригнувся. — Ми скоро відкриваємося. Хочете спробувати наш фірмовий медовик?
Вона ще не знала, що попереду буде багато труднощів. Будуть податки, перевірки, безсонні ночі й моменти розпачу, коли захочеться все кинути. Але, дивлячись на своє відображення в тьмяному склі вітрини, за яким стояв її перший, виставлений на продаж торт, вона точно знала, у неї все вийде.
Сіра миша померла. Вмерла там за столом з салатом олів’є, під осудливим поглядом матері. А з попелу народжувався хтось інший. Вільний. І цей хтось пах уже не пильними книгами, а шоколадом, корицею і несміливою, але впертою надією.
