Ольга сиділа на кухні своєї трикімнатної квартири в центрі Києва, тримаючи в руках чашку з холодною кавою.
Було тихо, лише годинник на стіні цокав, наче відраховуючи секунди до чогось неминучого. Олега, її чоловіка, не стало два тижні тому. Йому було лише сорок два.
Ольга ще не оговталася: усе сталося так швидко, що вона досі не могла повірити, що його немає. Їхній десятирічний син, Данило, спав у своїй кімнаті, а вона дивилася на старі фото на телефоні: Олег на морі, Олег з Данилом на рибалці, Олег із посмішкою, якою він колись завоював її серце.
Дзвінок у двері різко розірвав тишу. Ольга здригнулася. “Хто це так пізно?” – подумала вона, глянувши на годинник. Дев’ята вечора. Вона підійшла до дверей і відчинила.
На порозі стояла молода жінка, років тридцяти, у дорогому пальті й із сумкою відомого бренду. Її обличчя було напруженим, але очі горіли рішучістю.
“Ви Ольга?” – запитала вона, не вітаючись.
“Так,” – відповіла Ольга, здивовано. “А ви хто?”
“Я Ніна,” – сказала жінка, ступаючи вперед, ніби її запросили. “Мені треба поговорити. Це про Олега.”
Ольга відчула, як серце стиснулося. “Про Олега? Що ви маєте на увазі?”
Ніна скинула пальто й кинула його на диван. “Я була його… близькою людиною. І я прийшла, бо маю право. Половину цієї квартири належить мені.”
Ольга застигла. “Що? Ви жартуєте? Це наш дім, мій і Олега!”
Ніна холодно посміхнулася. “Олег збирався розлучатися з вами. Він мені все розповів. Ми планували жити разом. А ще… я чекаю його дитину. Тож я пропоную: продавайте квартиру, половину суми віддаєте мені. Це справедливо.”
Ольга відчула, як підлога пливе з-під ніг. Вона вхопилася за стілець. “Ви брешете! Олег ніколи б… Він любив нас із Данилом!”
Ніна підняла брову. “Любив? Олю, не обманюйте себе. Ми з Олегом були разом два роки. Він казав, що з вами його тримає лише син. А зі мною… зі мною він був щасливий.”
Ольга затрясла головою. “Геть звідси! Я не вірю жодному вашому слову!”
Ніна не зрушила з місця. “Не вірите? Ось, дивіться.” Вона дістала телефон і показала повідомлення: “Ніно, я поговорю з Ольгою після відпустки. Ми будемо разом, обіцяю.” Під повідомленням – фото Олега, який обіймає Ніну в якомусь ресторані.
Ольга відвернулася, сльози котилися по щоках. “Це не правда… Це не може бути правдою.”
“Правда,” – різко сказала Ніна. “І я не піду, поки не отримаю своє. Ця квартира коштує щонайменше сто п’ятдесят тисяч доларів. Половину – мені, заради моєї дитини.”
“Ваша дитина?” – Ольга повернулася, її голос тремтів від гніву. “Звідки я знаю, що це Олега? Ви просто хочете грошей!”
Ніна скривилася. “Я зроблю тест ДНК, якщо треба. Але краще не доводьте до цього. Олег казав, що ви розумна жінка. Подумайте про Данила – йому не потрібен скандал.”
Ольга сіла, відчуваючи, як усе всередині стискається. “Як ви смієте приходити сюди! У мене син, борги, я не знаю, як жити далі, а ви… ви вимагаєте квартиру?”
“Я не вимагаю,” – спокійно відповіла Ніна. “Я прошу те, що мені належить. Олег обіцяв мені майбутнє. Він купив цю квартиру на свої гроші, правда? А ви що внесли?”
Ольга стиснула кулаки. “Я виховувала сина! Я створювала дім! А ти… ти просто…!”
Ніна встала. “Називайте як хочете. Але я не піду з порожніми руками. Продавайте квартиру, або я піду до суду.”
Вона пішла, залишивши Ольгу оговтуватись. Тієї ночі Ольга не спала. Вона згадувала останні роки з Олегом. Чи були ознаки?
Він часто затримувався на роботі, їздив у “відрядження”. Але він завжди повертався, цілував її, грався з Данилом. “Як я могла не помітити?” – шепотіла вона.
Наступного дня Ольга зателефонувала подрузі Лесі. “Лесю, що мені робити? Прийшла якась Ніна, каже, що була з Олегом, що вагітна від нього. Вимагає половину квартири!”
Леся ахнула. “Олю, це шантаж! Ти перевірила її? Може, вона бреше?”
“Вона показала повідомлення… Фото…” – Ольга заплакала. “Я не знаю, що робити. У нас іпотека ще не виплачена, Данило в школі, я без роботи…”
“Слухай,” – твердо сказала Леся. “Тобі потрібен адвокат. І не продавай нічого, поки не перевіриш. Хто вона така? Звідки взялася?”
Ольга вирішила діяти. Вона найняла адвоката, пана Сергія, який погодився працювати за невелику плату.
“Ольго, спершу ми перевіримо її документи,” – сказав він. “Якщо вона вагітна, потрібен тест ДНК після народження. А квартира? Вона оформлена на вас із Олегом?”
“Так,” – кивнула Ольга. “Але Олег платив більшу частину іпотеки.”
“Це не означає, що вона має право,” – сказав Сергій. ” Ніна не має юридичних підстав, якщо немає заповіту. Але вона може затягнути вас у суд.”
Через тиждень Ніна повернулася. Цього разу вона принесла документи. “Ось, довідка від лікаря. Я на п’ятому місяці. А це – лист від Олега, де він обіцяє мені квартиру.”
Ольга глянула на лист. Почерк Олега, але підпис дивний. “Це підробка!” – вигукнула вона.
“Підробка?” – Ніна засміялася. “Спробуй доведи. Я найму адвоката, і ми поділимо все через суд.”
“Геть звідси!” – закричала Ольга. “Це мій дім!”
Данило вибіг із кімнати. “Мамо, хто це? Чому ти кричиш?”
Ніна глянула на хлопчика. “О, це твій син? Милий. Скоро в нього буде братик чи сестричка.”
Ольга затулила Данила. “Не смій до нього говорити! Забирайся!”
Ніна пішла, кинувши: “Чекаю тиждень. Або продавайте, або до суду.”
Ольга була в розпачі. Вона пішла до матері Олега, Ганни Іванівни. “Мамо, що мені робити? Ця Ніна хоче забрати квартиру!”
Ганна заплакала. “Олю, я не знала… Олег ніколи не казав. Він був добрим сином, але… може, помилився?”
“Помилився?” – вигукнула Ольга. “Він зрадив мене! І тепер ця жінка хоче все!”
Ганна обійняла її. “Не віддавай. Це твій дім, Данилів. Я допоможу, продамо дачу, якщо треба.”
Ольга похитала головою. “Ні, я не хочу ваших грошей. Я хочу правди.”
Вона найняла приватного детектива, пана Ігоря. “Перевірте цю Ніну,” – сказала вона. “Звідки вона, що за документи, чи правда про дитину.”
Через два тижні Ігор повернувся з новинами. “Ольго, Ніна – не проста. Вона працює в агентстві нерухомості, спеціалізується на спірних спадках. Є підозра, що вона знала Олега, але не два роки, а менше. Документи? Деякі виглядають сумнівно. Вона справді чекає дитину, але хто батько – невідомо.”
“Тобто вона бреше?” – запитала Ольга.
“Можливо,” – відповів Ігор. “Потрібен час.”
Ольга вирішила боротися. Вона подала заяву до поліції, звинувативши Ніну в шантажі. Ніна не здавалася. “Олю, ти пошкодуєш,” – сказала вона по телефону. “Я доведу, що Олег був моїм. І дитина – його.”
“Роби що хочеш,” – відповіла Ольга. “Але я не віддам дім мого сина.”
Судовий процес тривав місяці. Ніна найняла адвоката, який подав позов на частину квартири. “Мій клієнт має право на спадок,” – заявляв адвокат. “Олег обіцяв моїй клієнтці майно.”
Сергій, адвокат Ольги, був спокійним. “У них немає доказів. Лист? Підробка. Повідомлення? Можна оскаржити. Потрібен тест ДНК.”
Ніна привела у світ хлопчика. Ольга погодилася на тест, хоч серце розривалося. “Якщо це син Олега… що я робитиму?” – думала вона.
Результат прийшов через місяць. “Дитина не Олега,” – сказав Сергій. “Ніна брехала.”
Ольга заплакала від полегшення. “Дякую Богу…”
Ніна зникла. Її адвокат відмовився від справи. Але Ольга не раділа. Вона втратила довіру до Олега, до себе.
“Як я могла не знати?” – питала вона в Лесі.
“Олю, ти любила його,” – відповіла подруга. “Він був нечесним, але ти – ні.”
Ольга продала квартиру. Не через Ніну, а щоб почати нове життя. Вона з Данилом переїхала до меншої квартири ближче до матері. “Мамо, ми впораємося,” – сказав Данило, обіймаючи її.
“Я знаю, синочку,” – відповіла Ольга. “Ми сильні.”
Ніна з’явилася через рік, написавши листа: “Олю, пробач. Я брехала про Олега. Мені потрібні були гроші.”
Ольга не відповіла. Вона йшла вперед, тримаючи руку сина. “Це наш дім,” – сказала вона, відчиняючи двері нової квартири. “І ніхто його не забере.”
Галина Чераона
