Я заміжня вже майже двадцять років. Маю прекрасних діток, гарного чоловіка і донедавна вважала себе щасливою жінкою.
З Олексієм ми познайомилися ще в університеті. Він вчився на юридичному, а я мріяла стати архітектором. Одружилися ми не одразу, спершу стали твердо на ноги – Олексій тоді вже працював помічником адвоката в престижній фірмі, а я влаштувалася на роботу в проектне бюро, де проходила практику.
Після весілля ми взяли велику трикімнатну квартиру в іпотеку, яку досить швидко виплатили, ну і вже тоді стали подумувати про діток.
Я двічі сходила в декрет, у нас росли син і донька. Ми багато працювали, часто всією сім’єю їздили відпочивати. Коли діти стали дорослішими і більше часу проводили з друзями ніж вдома, ми з чоловіком часто влаштовували собі романтичні вихідні з тихими, душевними розмовами.
А два роки тому ми переїхали у власний, великий будинок за містом. Світлий, просторий, з високими стінами і панорамними вікнами – все як я мріяна. В цей будинок ми вклали не лише купу грошей, а й душу. Подруга завжди мені говорила, що так у житті щастить не усім: щоб і достаток, і кохання. А я просто дякувала Богу, за все що маю, і за чоловіка люблячого.
А якось домовилася з Іриною, подругою моєю, на каву зустрітися, але коли я вже була майже на місці та зателефонувала і попросила приїхати в офіс до неї, бо невідкладні справи навалилися.
Ми пили каву в Кабінеті Іри, а поряд сиділа її помічниця і активно перевіряла державні реєстри, Ірі потрібно було зібрати деяку інформацію. За кавою дівчата і робочі питання вирішували і про особисті не забували.
Оленка, так звали помічницю моєї подруги, дивувалася, скільки в країні було жінок з однаковим прізвищем та ім’ям. Ну а потім і мене, як то кажуть, чорт смикнув, і я кажу: “а подивись но скільки з таким же як у мене? теж цікаво стало, скільки у мене двійників у країні.”
Ми сміялися з дівчатами, допоки Олена не сказала, що Чередніченко Мирослав у нашому місті дві, одна з них дівчинка трьох років, а інша жінка за сорок, розлучена.
Я поцікавилася, а де тоді я? Жінка за сорок то може бути, але я заміжні.
Олена продовжила читати інформацію: прізвище, ім’я, по-батькові, дата народження – все співпадало, а от сімейний стан – ні. Ірина сміялась, що, мовляв, може я вже давно розлучена і сама про це не знаю… Але мені якось стало не смішно. Тому я одразу з паспортом поїхала до РАЦСу, щоб розібратись з цією ситуацією і щоб на місці негайно виправити цю помилку.
Але там мені підтвердили, що ніякої помилки немає, що я дійсно вже більше двох років розлучена за рішенням суду. У мене земля пішла з-під ніг, я не могла зрозуміти, як таке могло трапитись. Мій ідеальний шлюб, мій чоловік, моя сім’я і цього всього немає? Я відмовлялася вірити в це.
Ледь тримаючи себе в руках аби не зателефонувати чоловіку і не влаштувати “розборки століття”, я набрала друга нашої сім’ї і партнера Олексія, попросила під’їхати. Єгор завжди добре до мене ставився, і я знала що можу йому довіряти. А оскільки від дуже хороший адвокат, то до суду, рішенням якого я була розлучена, ми поїхали з ним разом. Я хотіла розібратися в цій ситуації.
І розібралася, виявляється це дійсно правда. Позовну заяву про розірвання шлюбу подав мій чоловік і нас швидко розлучили… Як ви вже зрозуміли, на засідання я не з’являлася.
Ввечері, я показала чоловіку рішення суду і попросила пояснити, що це все значить і для чого він це зробив. Олексій спокійно лише сказав: “Ну якщо ти вже все знаєш, то обійдемось без сварок. Я тебе не виганяю, я тебе люблю, можемо жити і далі разом.”
Я тебе не виганяю… І тут до мене дійшло, тобто, будинок, який ми купили разом, зареєстрований був уже після розлучення і це вже не спільно нажите майно, і мого тут нічого немає… Любить значить.
Того ж вечора і пішла від чоловіка, пізніше знайшла хорошого адвоката і ми почали готувати позов до суду. Розумію, що якщо врахувати, що мій чоловік досить таки непоганий юрист і має дуже хороші зв’язки, то ця справа буде не легкою. Але для мене він зрадник і шахрай, і я все зроблю для того, аби його покарати, а собі повернути своє.
