— Продаємо, Маріє. Це логічно, це прагматично, це по-європейськи, — Лариса зняла одну рукавичку, торкнулася пальцем кришки рояля і з огидою подивилася на сіру смужку пилу. — Тут можна вирощувати картоплю прямо на меблях. Навіщо тобі ці руїни?
Лариса увійшла у вітальню з таким виглядом, ніби вона — королева у вигнанні, що повернулася в занедбане гетто. Марія ж, не звертаючи на сестру жодної уваги, уже встигла розкласти на полірованому столі старі квитанції за газ, світло та воду. Вони лежали рівними стопками, наче карти таро в руках досвідченої ворожки, що готується провістити фінансову катастрофу.
— Ми її продаємо, Маріє. Це єдине правильне рішення. Це логічно, це прагматично, зрештою — це по-європейськи.
Марія навіть не підняла голови від своїх паперів. Вона лише повільно, звичним жестом, поправила окуляри на переніссі, які постійно сповзали.
— Тобі, Ларисо, мабуть, у твоїй благословенній Тоскані сонце остаточно мізки розплавило, — спокійно, але з металом у голосі почала вона. — Які руїни? Про що ти взагалі верзеш? Тут цегляні стіни метр завтовшки, вони нас усіх переживуть. Тут кожен куток пам’ятає тепло рук нашого тата. Тут бабуся Віра кожну тріщинку на ліпнині знала і могла розповісти її історію. Ти приїхала сюди через десять років відсутності тільки для того, щоб просто виставити на продаж її життя? Щоб перетворити наші дитячі спогади на пачки купюр?
— Ой, я тебе благаю, не починай оцей свій фірмовий «плач Ярославни»! — Лариса демонстративно закотила очі до високої стелі. — Бабусі було дев’яносто два роки! Їй зараз абсолютно байдуже до стану паркету, до висоти стель і до того, хто тут буде жити. А мені в Італії треба терасу добудувати. Ти хоч уявляєш, скільки зараз коштує година роботи пристойного майстра-каменяра в провінції Сієна? Це захмарні суми!
— А ти знаєш, скільки коштує місяць оренди найменшої квартири для твого рідного племінника? — Марія нарешті різко піднялася, впершись важкими руками в стіл, так що квитанції трохи розлетілися. — Антон з Катею сплять на розкладному кріслі, бо звичайне ліжко в їхню «хрущовку» просто не влазить фізично! Катя на шостому місяці, їй важко дихати в тому завулку. Їм це гніздо потрібне як повітря, це їхній шанс на нормальне життя! А ти хочеш забрати в них майбутнє заради своєї тераси з видом на виноградники? Де твоя совість, Ларисо?
Ранок наступного дня почався не з кави, а з пронизливого крику на кухні. Лариса стояла біля відкритого холодильника, тримаючи в пальцях пачку сиру, наче це був речовий доказ у справі про вбивство.
— Це що? Маріє, я тебе питаю, це що таке?! Ти взагалі бачиш, що ти робиш? Марія, не здригнувшись, спокійно заливала окропом чай у старій щербатій чашці.
— Це сир, Ларо. Звичайний сир «Голландський». Купила вчора в магазині за рогом, був зі знижкою. А що не так?
— На ньому написано «Лариса»! — заверещала сестра, тицяючи пальцем у яскраво-жовтий папірець, приклеєний до упаковки. — Я вчора витратила вечір, щоб наклеїти стікери на всі свої продукти! Я хочу мати свій простір хоча б у холодильнику! Чому він погризений з кута? Хто це зробив?
— Ой, Ларисо, не роби драми з бутерброда. Я побачила напис і подумала, що ти так оригінально підписала термін придатності. Мовляв, «до Ларисиного від’їзду з’їсти». От я і допомогла тобі, щоб продукт не зник дарма, поки ти там своїми дієтами займаєшся. Скажи спасибі, що не викинула.
Лариса глибоко вдихнула, стиснувши кулаки, намагаючись не зірватися на ультразвук.
— Добре… припустимо. Ми це проїхали. Але скажи мені інше: чому в моїй кімнаті пахне так, ніби там хтось помер, його забули винести, а потім намагалися реанімувати за допомогою кінської дози часнику? Це просто неможливо! Мої речі просякли цим смородом!
— Це я холодець варю, — незворушно відповіла Марія, помішуючи чай. — Копита на ринку сьогодні вранці взяла, свіжі, обсмалені. Треба ж дитину годувати, у Каті гемоглобін низький, їй треба справжня домашня їжа, а не твої італійські сухарики. А те, що двері в твою кімнату не зачиняються щільно — то старіння деревини, вибачай. Будинок дихає, дерево сохне. Провітрюй частіше, італійко, провітрюй! Повітря — воно корисне для аристократів.
В обідню пору Лариса, наче з помсти, привела Олега — молодого ріелтора, який виглядав настільки стерильно, ніби його щойно витягли з глянцевої реклами чоловічих парфумів. Він боязко переступив поріг, намагаючись не торкатися стін.
— Ось, Олеже, подивіться, які масштаби! — щебетала Лариса, демонстративно ігноруючи Марію, яка сиділа в кутку вітальні в кріслі і з неймовірною швидкістю клацала спицями, вив’язуючи щось колюче. — П’ять метрів стеля! Ви тільки уявіть, який тут простір. Можна зробити другий ярус, чудову антресоль для бібліотеки або спальні… Олег відкрив свій шкіряний блокнот і зробив першу позначку:
— Так, локація фантастична. Фасадний будинок. Чудово… А як щодо комунікацій? Що у нас із трубами, перекриттями?
Марія раптом з гуркотом відклала спиці на журнальний столик.
— Труби? Ой, синку, я тобі розкажу про труби! Вони тут — як судини в сторічного діда, який все життя палив самосад. Кальцію там більше, ніж заліза. Минулого тижня у ванній так рвонуло, що в сусіда знизу люстра відпала. Разом із шматком стелі та самим сусідом, який якраз мився. Ледве врятували чоловіка. А ще тут грибок. Такий, знаєте, дуже інтелігентний грибок, він за шпалерами десятиліттями живе, вивчає нашу історію. Ми з ним уже вранці вітаємося, він нам майже як рідний.
Олег помітно зблід і зробив обережний крок назад, до виходу.
— Ларисо Петрівно… ви, здається, не згадували про аварійний технічний стан об’єкта в нашій телефонній розмові… Це суттєво впливає на оцінку.
— Не слухайте її! Вона просто божевільна! Вона все вигадує, щоб зірвати угоду! — вигукнула Лариса, червоніючи від гніву.
— Я не божевільна, я просто чесна жінка, — лагідно і навіть співчутливо посміхнулася Марія. — Я просто попереджаю людину. У нас же в під’їзді ще й піаніст живе, через стіну. Геній недооцінений. Грає виключно «Мурку» в класичній обробці і тільки о третій ночі, коли на нього натхнення находить. Дуже атмосферно, Олеже. Ви колись пробували спати під «Мурку» в стилі Шопена? Рекомендую для зміцнення нервової системи.
Ріелтор пробурмотів щось незв’язне про «невідкладну зустріч з іншим клієнтом» і буквально вилетів у двері, зникаючи в темряві під’їзду швидше, ніж Лариса встигла вимовити слово «комісійні» або запропонувати каву.
Через тиждень ситуація досягла критичної точки. У довгому коридорі з’явилися двоє похмурих майстрів і кілька десятків мішків із цементом та стоси червоної цегли. Лариса стояла над ними з блокнотом, як суворий наглядач на будівництві пірамід.
— Кладіть ось тут, суворо по лінії паркетного шва. Будемо ділити квартиру навпіл. Офіційно! Я не збираюся більше бачити твої свинячі копита в моєму холодильнику і дихати твоїм середньовіччям! Марія повільно вийшла з кухні, витираючи мокрі руки об фартух. На її обличчі не було гніву, лише втомлена цікавість.
— Стіну, значить, будуємо? Ну-ну. Тільки майстер нехай твій врахує одну маленьку деталь: єдина працююча розетка в цьому крилі залишиться на моєму боці, а загальний електролічильник — на твоєму. Як будемо домовлятися? Будемо міняти світло на воду чи введемо митні збори за прохід до вбиральні?
— Я куплю дизельний генератор! — вереснула Лариса, тупнувши ногою. — Я поставлю біотуалет прямо в спальні! Я зроблю все, щоб не ділити з тобою це отруєне повітря! Ти просто заздриш моїй свободі!
У цей момент важкі дубові двері відчинилися, і увійшов Антон. Він був у робочому одязі, змарнілий, але з якимось особливим блиском в очах. Він мовчки пройшов повз майстрів і поставив стару дерев’яну скриньку прямо на мішок цементу.
— Мамо, тітко… ви взагалі себе зі сторони чуєте? Я стояв під дверима дві хвилини і не міг повірити своїм вухам. Ви звучите як два карикатурні лиходії з дешевого мультфільму, які ділять вкрадений сир. Вам не соромно?
— Антоне, не втручайся в дорослі розбори! — крикнула Марія, хоча голос її здригнувся. — Вона хоче зруйнувати наш дім, наше коріння!
— Дім? — Антон спокійно дістав зі скриньки пожовклий, майже прозорий від часу папірець. — Послухайте краще, що дід писав бабусі Вірі. Я знайшов це сьогодні в гаражі. «Вірочко, я вчора бачив, як двоє братів до крові побилися за зайвий шматок цукру. І мені стало так страшно за наше майбутнє. Бо цукор вони з’їдять, а ненависть у серцях залишиться назавжди. Обіцяй мені, рідна, що наші доньки ніколи, чуєш, ніколи не будуть ділити цукор і стіни».
Лариса раптом опустила руки. Стікер на її блокноті відклеївся і впав на пильну підлогу. Її плечі, які вона завжди тримала по-королівськи рівно, раптом здригнулися і поникли.
— Він… він справді це писав? Прямо так і написав — «не будуть ділити»? — Так, тітко Ларисо. А ще тут є фото. Подивіться. Ви з мамою сидите на цьому самому роялі, який ви сьогодні зневажаєте. Вам там чотири і п’ять років. Ви там обіймаєтеся так міцно, ніби вас цементом склеїли на віки вічні. Ви були однією душею. А тепер ви цей самий цемент під стіну розбрату готуєте? Навіщо? Щоб померти в тиші, але з окремим лічильником?
Лариса повільно опустилася прямо на холодну цеглу. Її вишуканий капелюшок з’їхав набік, але їй було вже байдуже. Вона закрила обличчя руками.
— Машко… — тихо, майже по-дитячому сказала вона. — Я ж в тій Італії насправді нікому не потрібна. П’єтро помер три роки тому, його родичі мене терпіти не можуть. Тераса — це була просто вигадка, дурний міраж, щоб сусіди та знайомі думали, ніби в мене все розкішно, ніби я переможниця. Я просто хотіла… я просто дуже хотіла мати хоч якусь причину, щоб було за чим повернутися додому. Мені здавалося, якщо я приїду як багата італійка, ви мене більше любитимете.
Марія відчула, як її серце, що обросло бронею за роки війни, раптом тріснуло. Вона підійшла, важко опустилася поруч на цемент і обережно обійняла сестру за гострі, тремтячі плечі.
— Ой, дурепа ти, Ларо… Яка ж ти дурепа. Хіба для того, щоб повернутися до рідної сестри, треба все ламати і будувати барикади? Хіба нам потрібні твої гроші чи тераси? Приїжджай просто так. Будемо разом холодець варити, будемо сваритися через серіали. Я тобі навіть полицю в холодильнику звільню. Найсвітлішу. Персональну. І ніхто твій сир не чіпатиме, обіцяю.
Лариса шмигнула носом і витерла сльози під окулярами.
— А стікери можна лишити? Тільки чесно. Мені з ними… ну, якось спокійніше, наче все під контролем.
— Лишай свої стікери, — засміялася Марія, і цей сміх лунав під високою стелею сталінки як найкраща музика. — Тільки не клеї їх на мої каструлі, бо я ж людина творча, можу і не втриматися!
Максим стояв посеред розгромленої вітальні, яка зараз більше нагадувала декорації до фільму про апокаліпсис. В руках він стискав старий перфоратор, як легендарний Екскалібур, готовий до вирішальної битви.
— Лесю, почуй мене! Бетон — це чесно! Це справжня фактура нашого часу! Це індустріальний шик, стиль сучасного, вільного мегаполісу! Навіщо нам ховати цю красу під папером?
Леся, яка в цей час з майже релігійним трепетом розгладжувала рулон шпалер у найдрібнішу, найніжнішу трояндочку, подивилася на свого чоловіка як на пацієнта, що втік з палати для буйних.
— Максиме, ми живемо в типовому спальному районі, де за вікном — сірі панельки, а не в покинутому депо на Манхеттені. Я хочу прокидатися вранці, бачити квіти і відчувати себе в затишному Провансі, серед лавандових полів, а не в недобудованому підземному паркінгу, де пахне вогкістю та цементом!
— Прованс — це для пенсіонерок, які цілими днями плетуть макраме і годують сорок котів! — не здавався Максим.
— Це ж пилозбірник! — А твій лофт — для хіпстерів, у яких просто немає грошей на нормальну штукатурку і фінішне покриття! Ти хочеш жити в будмайданчику і називати це стилем?
Максим важко зітхнув, взяв моток яскраво-синього малярного скотчу і впевненим рухом провів жирну лінію прямо по бетону підлоги, розділивши кімнату на дві рівні частини.
— Добре. Це — державний кордон. Від вікна до дивана — Суверенна Республіка Лофту. Тут стіни будуть голими і гордими. Від дивана до дверей — Твоє Квіткове Королівство. Роби там хоч оранжерею. Але попереджаю: хто перетне межу з чужим інструментом або, не дай бог, спробує наклеїти троянду на мій бетон — той миє посуд цілий місяць без права на апеляцію!
