Соня повільно йшла подвір’ям. Якщо чесно, вона сама не знала, навіщо все це робить, навіщо прийшла сюди, що хоче побачити чи дізнатися.
Вона зупинилася і довго дивилася на великий красивий будинок. Звичайно, зараз було багато будинків і покрутіших, але цей стояв мало не в самому центрі міста і, звичайно ж, коштував шалені гроші.
Зовсім нещодавно вона знайшла ниточку, яка вивела її сюди, прямо на цей будинок. Соня обернулася навпроти невеликого скверу. Там на двох лавках сиділи бабусі. Сиділи ґрунтовно. Видно було, що не присіли відпочити, а бувають тут частенько.
Соня рішуче рушила до них, по дорозі вигадуючи цікаву для бабусь версію.
— Здоровенькі були.
— Добридень.
Бабусі насторожено подивилися на неї, а Соня, як тільки могла, привабливо усміхнулася.
— Я із соцзахисту. Ось адресу дали Марківна А нна Тимофіївна, а за адресою виходить цей будинок. Але я вирішила у вас уточнити. Ну не може бути, щоб у такий будинок запросили оформити соціального працівника. Або, може, там справді живе Марківна Анна Тимофіївна?
Бабусі одразу пожвавилися. Дві найголовніші теми: соцзахист і проживання самотніх старих людей.
— А ти присядь-но. Немає в ногах правди.
Соня присіла.
— Ось спасибі. А то за день так набігаєшся, та ще й адреси наплутаєш. Ну, прямо як у реєстратурі.
Ох, бабусі були їй раді. Це ж скільки відразу тем.
— У цьому будинку справді Анна Тимофіївна живе. Правда, не Маркова, а Квалёва. Твої там у кабінетах все переплутали.
— Ну точно, як у поліклініці в реєстратурі.
— Ну ось. Тепер знову все спочатку починати. Ніякого зла на них уже не вистачає.
— А тут, у цьому будинку, немає літніх. Раз вже притопала сюди, може, запропонувати?
Бабусі замахали на неї руками.
— Що ти, туди навіть не суйся. Валерка такий скандал влаштує.
— Господар, чи що?
— Який там господар? По-правді сказати — взагалі ніхто. Але скоро все загребе собі до рук і стане господарем.
— Син, напевно. Зазвичай до нас у будинок престарілих привозять своїх батьків саме діти.
— Син? Та який він син? Ой, я вже тут стільки років живу, що стільки-то й не живуть. І вся історія цієї родини як на долоні. Ось я зараз все вам розповім.
Бабусі заворушилися, влаштовуючись зручніше і так, щоб та, хто розповідатиме зараз, знаходилася ніби в центрі. Ця жінка була найстаршою, але схоже, із родини, в якій діти поважали і цінували старість. Красиві, зручні тапочки, тепла спідниця, та й волосся добре укладене. В кишені — таблеточки.
— У Аньки та Сергія ніяк дітей не виходило. Вони жили трохи далі, он там, у приватному секторі. Ці п’ятиповерхівки ще й у проєкті не були. І, загалом, Сергій якось, мабуть, у струю потрапив, швидко піднявся, викупив ту ділянку пустиря і одразу будівництво затіяв. За тих часів робітників там було багато, дуже багато. І платили всім, але й самі вечорами і будували, і копали. Дружні були дуже. Все удвох, все разом.
Будинок збудували великий, красивий. Тоді взагалі не було ще таких будинків. Парканом обнесли.
Справи добре йшли, занудьгувала Анька. Прийде, бувало, на єдиний дитячий майданчик і дивиться на те, як малята гуляють. Посидить, подивиться і йде додому. Довго так ходила, рік-два, а потім дивимось — пожвавилася вона. Все їздить кудись з чоловіком, все з паперами. Не минуло й трьох місяців, як під’їжджають вони і хлопчина з ними. Років три йому всього. Ну ми-то одразу й зрозуміли. Узяли вони дитину з притулку. Ну й добре. Дитинці життя щасливе зроблять.
Анька прямо розцвіла: і на майданчик з ним, і на атракціони родиною. А взагалі, вона його синочком кликала. А ми-то що? Ми тільки раділи. У родини щастя з’явилося.
І минуло-то часу, всього нічого. Рік, два, ну, може, три. Анька дитину чекала.
Ми ж усім двором за розвитком подій спостерігали. Раніше-то серіалів по телевізору не було. Ух, наші жінки похвилювалися. Хто говорив, що віддадуть Валерку? Хто каже, що не прийме хлопчина другу дитину, тому що розпестили його. Суперечок було нещастя, але начебто й нічого.
Народила Анька дівчинку, таку гарненьку. Вони потім разом на майданчик приходили. Валерка, значить, з хлопцями носився, а Аня дівчинку в колясці колисала.
Час минав. Дівчинці, може, років два було, і хтось сказав Валерці, що не рідний він. Ой, що тут було? Він у бійку до всіх кидався, взагалі на себе став не схожий. Зі школи приходили. Сергій карав його і умовляти пробував. Загалом, змінився до невпізнання. Намучилися тоді Анька з ним, а потім так само різко заспокоївся. І потекло у них спокійне життя. Може, й жили б так щасливо, якби одного разу не зникла дівчинка, дочка їхня. Зникла з майданчика садочка. Ніхто нічого не бачив, начебто сама взяла і пішла куди. Були навіть версії, що хтось знайомий її покликав. Загалом, шукали усім світом, але так і не знайшли.
Анька з лиця чорною стала.
Ось вірите. Тоді поглянеш на їхній будинок, і начебто чорнота над ним. І немає нічого. Ось так здавалося.
Анька зовсім на вулицю перестала виходити. Валерка до школи бігав, та й все. Він уже такий великий був. А Сергій, Сергій все шукав. Робота у нього стала підворо́тні об’їжджати, у підвали зазирати день і ніч.
Так і знайшли його з серцевим нападом у якомусь підвалі. Пізно знайшли, не змогли відкачати.
Ось тоді-то Валерка голову свою підняв. І давай проматувати статки батька. Але видно, що Анька не дала йому все спустити. Зупинився, начебто навіть на роботу влаштувався. Тут з’являється раз на тиждень. Та взагалі таке відчуття, що просто заїжджає подивитися, жива чи ні.
— І невже про дівчинку так нічого й не довідалися?
— Де ж довідаєшся-то? Країна-то величезна.
Одна із жінок сказала:
Бабусі посперечалися. Соня скористалася ситуацією і швидко пішла. Голова йшла обертом. Вона тепер взагалі нічого не розуміла. Вона ж вважала, що мати й батько усвідомлено від неї відмовилися. Так їй казали її прийомні батьки, з якими за все життя у них не склалися теплі стосунки.
Вона спочатку йшла, потім бігла, зараз у голові начебто клацання якісь були, начебто уривки спогадів.
Соня плакала.
Братик тягнув її за руку. Їй було боляче, а брат не слухав і кудись тягнув. Вона не пам’ятала ані обличчя братика, ані коли це було. Взагалі нічого. Тільки от секундний уривок.
А от обличчя мами пам’ятала. Або може їй просто здавалося, що пам’ятає. Може, вона взагалі сама собі цей образ уявила.
Соня буквально влетіла у свій кабінет. Ну як так? Вона все своє життя ненавиділа тих, хто її народив, а виявляється, вона загубилася, і вони шукали її.
Їй знадобився час. З кабінету змогла вийти тільки через годину.
— Софіє Андріївно, ви не захворіли?
— Та ні, трохи втомилася.
Санітарка зітхнула.
— Втомишся тут. Це що не старий, то дитина мала. А за кожним — історія, біда за кожним.
Вдома чоловік теж довго дивився на Соню.
— Ну і що в нас трапилося? Знову привезли стареньку якусь і знову рідні діти?
Соня заперечно похитала головою. Потім подивилася на чоловіка.
— Я сьогодні була там.
Юра відкашлявся.
— Біля будинку, там, де я народилася.
— Навіщо?
— Не знаю. Подивитися хотіла.
— Ну і що там?
— Великий будинок. Мама ще жива. Тата немає.
— Постривай, ти що, заходила? Ти ж казала, що ніколи в житті, що не пробачиш, що ненавидиш.
— Ні, Юр, не заходила, не змогла, але все дізналася про ті події.
— І щось було не так.
— Все, абсолютно все.
— Ну-ка, дуже цікаво, викладай.
Натягнута струна всередині начебто відпускала.
Вона все розповість чоловікові, тому що саме він допоміг їй. Він працював журналістом, кримінальним. Він бував скрізь, міг пройти в будь-який архів. Він знав, що і де потрібно шукати.
Коли Соня закінчила, Юра замислено сказав:
— Щось здається мені, що цей Валера якось причетний до тієї справи.
Соня подивилася на нього.
— Я пам’ятаю, як він тягнув мене кудись. Мені було боляче. Я не хотіла йти, а він все одно тягнув. Але це все. Я навіть не знаю, коли це було і чи має відношення до всього цього.
— Постривай. Ти зараз паузу зроби, я про цього Валеру все розвідаю, і ось потім ми з тобою подумаємо.
Заявитися до літньої жінки і сказати: «Здравствуйте, я ваша дочка», — це може призвести до великих проблем. У літніх людей серце слабке.
Через день Юра вже розповідав.
— Знаєш, не хочу тебе лякати, але твоя мама може бути в небезпеці. У цього Валерки купа боргів. Він гравець, працює чисто формально. Ну і, відповідно, грошей у нього немає. Як я розумію, будинок зараз коштує дуже пристойно.
— Юр, перестань, не лякай мене.
— Та я сподіваюся, що нічого такого не станеться, але потрібно щось думати, тим більше, раз все повернулося так.
Анна Тимофіївна насторожено стежила за сином.
— І що ти робиш?
— Збираю твої речі.
— Навіщо? Я нікуди не їду.
— Їдеш, їдеш. А якщо будеш заперечувати, доведеться зробити це ще раз.
— Зробити що?
— Зробити, щоб людина зникла безслідно.
Анна повільно встала.
— Значить, я правильно думала. Це ти? Це ти нашу дівчинку? Де вона? Вона жива?
— Ну чого ти так захвилювалася? 30 років минуло. Звідки я знаю? Коли товарняк її вивозив, була жива. Тільки нила щось сильно.
Анна захотіла ударити сина, але він перехопив її руку.
— Спокійно, ти ж знаєш, заступитися за тебе немає кому. Багато будеш говорити, знайдуть тебе завтра в гаї, і ніхто не буде знати подробиць.
Анна вирвала руку, знову сіла на диван. Нехай, нехай вона віддасть Богу душу. Тільки б на секундочку, на дві секундочки побачити дочку. Ну або хоч дізнатися, що вона жива.
Валерій поривом її підняв.
— Все, поїхали. І будь розумницею, відповідай на все правильно.
Соня тільки що закінчила розмову зі спонсорами, була задоволена як удав, тому що після довгих переговорів вони пообіцяли замінити всі меблі в куточку й привезти нову велику плазму.
Взагалі, за всіма показниками, будинок престарілих, яким вона керувала, був найкращим в області. Соня знаходила спонсорів. Їздила до вищої інстанції, як на роботу, поки там не виділили грошей та обладнання для справжнього хорошого медичного кабінету.
Соня зі скандалом відмовилася від поставок, за якими було укладено контракт, тому що ті продукти підходили тільки свиням.
Її начальство сваритися боялося, тому що ризикували відразу зранку опинитися на перших сторінках усіх газеток.
— Софіє Андріївно, там знов син бабку привіз. Господи, наче ми резинові. Не встигло місце звільнитися, вже тут як тут.
Соня завжди сама зустрічала майбутніх мешканців і тут же пішла разом із лікарем вниз. Вона увійшла в приймальне відділення і різко зупинилася.
Соня одразу згадала ці очі. І тонкі губи, які шепотіли їй: «Тебе не буде на цьому світі, а все належатиме тільки мені».
Вона перевела погляд на літню жінку. Та сиділа, дивилася перед собою. Ні слова, ні погляду.
Соня ступнула до неї, присіла, підняла обличчя. Жінка подивилася на неї здивовано, а Соня — на неї.
І всі навколо завмерли.
Тут на обличчі жінки щось промелькнуло. Вона заворушилася, а потім тихо прошепотіла:
— Це ти? Це ти, моя дівчинка?
По щокі Соні покотилася сльоза. Ще одна.
— Здрастуй, мамо.
Валерій похитнувся. Ось такої підстави він точно не очікував. Звідки взялася тут ця? Він же посадив її тоді в товарний вагон з самого далекого поїзда і був майже впевнений, що вона недоїде туди.
Він повернувся до дверей. Соня помітила рух і обернулася до нього.
— Тепер ти не зможеш сховатися. Я тобі це обіцяю.
Валерію не дали реальний термін. Давно, та й жива Соня. Так нерви потрепав тільки, але він одразу поїхав, що не могло не тішити. Анна начебто помолоділа років на двадцять, а коли побачила онуків, то довго плакала, слова сказати не могла. А вже як раділи бабусі на лавці, щиро вважаючи, що саме вони допомогли возз’єднатися родині, що, в принципі, частково так і було.
