«Прошу тебе, донечко, пожалій мене, — благала я. — Вже три дні не їла хліба, а грошей зовсім не лишилося».
Моїми щоками, вкритими дрібними зморшками, текли сльози. У руках я тримала лише сумку з порожніми пляшками.
— Як же так, — відповіли мені, — це ж хлібний кіоск. Ми пляшки не приймаємо. Ти читати вмієш? Написано ж ясно: пляшки треба здавати в пункт прийому, а потім отримувати гроші на хліб. Що хочеш?
Але я не знала, що пункт прийому працює тільки до 12 години. Запізнилася. Ніколи раніше мені не доводилося займатися збиранням пляшок. Розпач охопив мене, і я пішла далі, не знаючи, де взяти грошей.
— Ну, — каже, — спати менше треба. Завтра вранці здаси пляшки й приходь.
— Доню, дай мені хоч чвертину хліба, а завтра віддам тобі гроші. Голова в мене паморочиться від голоду.
Було видно, що літній жінці дуже соромно просити, але вона трималася гордо.
— Ні, — відповіла продавчиня, — я благодійністю не займаюся, сама ледве зводжу кінці з кінцями. Тут багато жебраків, не затримуй.
— Доброго дня, — звернулася продавчиня до чоловіка, який стояв біля кіоску. — Ваш улюблений хліб привезли. Булочки з абрикосом свіжі, а з вишнею — вчорашні.
— Добрий день, — відповів чоловік, заглиблений у свої думки. — Мені б хлібця з горіхами та сухофруктами. І шість булочек із вишнею.
— З абрикосом, — повторила продавчиня. — Тоді з абрикосом.
Чоловік задумливо дивився вбік, не помічаючи поважну жінку, яка стояла неподалік кіоску й дивилася на нього.
З віконечка кіоску продавчиня простягнула чоловікові його покупки. Він дістав товстий гаманець і розрахувався великою купюрою. Погляд чоловіка ковзнув по обличчю бабусі й зупинився на великій брошці, приколотій до її піджака.
Літня жінка зовсім не була схожа на жебрачку. Вона мала інтелігентний вигляд і гордовиту поставу. Одягнена була у старий, але охайний одяг. Павло сів у свій автомобіль, поклав покупки на переднє сидіння й рушив у путь. Неподалік знаходився офіс його компанії. Коли він увійшов, його зустріла секретарка Марина.
— Павле Андрійовичу, ваша дружина просила передзвонити.
— Ой, Марино, що сталося? — занепокоївся він.
Павло Шатов був власником фірми з продажу побутової техніки. Він почав свій бізнес на початку 90-х років. Завдяки його розуму й кмітливості, компанія швидко зростала. Офіс Павла знаходився на околиці міста. Він міг би дозволити собі офіс у центрі, але не хотів витрачати гроші даремно.
Павло збудував гарний котедж, де жив із дружиною та двома синами. Через два тижні він мав стати батьком утретє, і тому дзвінок дружини його стривожив.
— Жанночко, що сталося? — спитав він.
— Пашо, нас викликають до школи. До Артема є питання.
— Люба, я не знаю, чи зможу я піти. У мене дуже багато роботи. Я намагаюся домовитися з великим постачальником.
— Пашо, ти ж розумієш, мені важко буде йти.
— Ні-ні, тобі нікуди ходити не потрібно. Бережи себе. Я знайду час, я обіцяю.
— З Артемом точно потрібно поговорити.
— Вибач, люба. Мені треба працювати. Я затримаюсь, до вечері не чекай.
— Ох, милий, ти зовсім не буваєш вдома. Діти тебе не бачать, ти приходиш, коли вони вже сплять, йдеш, коли вони ще сплять. Я переживаю за тебе. Ти зовсім не відпочиваєш.
— Що поробиш, така робота. Я сподіваюся, що в такому режимі мені доведеться працювати не більше тижня, а потім все владнається. А коли я буду в пологовому будинку, з ким ми залишимо дітей?
— Я обов’язково щось придумаю. Не переживай, ми наймемо няню.
— Але я не хочу залишати дітей на цілий день із незнайомою людиною.
— Жанночко, давай поговоримо пізніше. У мене зараз багато справ, і в тебе, мабуть, теж.
— Мені здається, що тобі байдуже до мене і до наших дітей.
— Люба, не кажи так. Все, що я роблю, я роблю заради сім’ї — заради тебе, Артема, Кирила і нашої доньки, яка скоро з’явиться на світ.
— Вибач, я не повинна була так казати. Мені дуже тебе не вистачає, я хочу бачити тебе частіше.
Павло засидівся в офісі допізна. Діти вже спали, а дружина чекала на нього у вітальні.
— Вибач мені, милий, я сьогодні наговорила зайвого.
— Усе гаразд, тобі треба берегти себе, не варто було мене чекати. Ходімо на кухню, я розігрію тобі вечерю.
— Ні, дякую, я не голодний. Я замовляв їжу в офіс, до речі, привіз булочки з абрикосом. Вони чудові, ніде таких немає, як у цьому хлібному кіоску. А хлібець із горіхами та сухофруктами…
— Так, булочки гарні, а от хліб цей нам із дітьми зовсім не сподобався.
Павло задумався, згадавши поважну жінку, яку він бачив біля кіоску.
— Милий, іди лягай. Завтра ж знову зранку в офіс поїдеш. — Пашо, — намагалася розворушити його дружина. — Що з тобою? Скажи мені чесно, у тебе на фірмі неприємності?
— Ні, на фірмі все гаразд. Якщо вдасться домовитися з одним постачальником, все буде дуже добре.
— Ти дуже втомився, спиш на ходу.
— Ні, я намагаюся згадати. Знаєш, сьогодні я бачив поважну жінку біля хлібного кіоску. Я був поглинутий своїми думками, тому не прислухався до розмови продавчині й бабусі. Тільки зараз став згадувати уривки фраз, але це не найголовніше. Обличчя тієї жінки здається мені знайомим, тільки ніяк не можу згадати. Хто вона? І ця велика брошка на її піджаку…
Павло був людиною з добрим серцем, завжди готовим прийти на допомогу. Літня жінка, яку він зустрів біля хлібного кіоску, не виходила в нього з голови. Він картав себе за те, що не зміг допомогти їй, коли вона потребувала підтримки. Найбільше його непокоїло, що обличчя цієї жінки здавалося йому знайомим, але він не міг згадати, де вони могли зустрічатися раніше.
Павло приїхав в офіс дуже рано й почав робити розрахунки, намагаючись вирішити кілька простих задач.
— Можливо, я не виспався або в мене проблеми з математикою, — всміхнувся він.
Раптом він вигукнув:
— Невже це Тамара Василівна? — і згадав, що впізнав її за брошкою та піджаком.
Він не бачив її 17 років, і вона дуже змінилася. Тамара Василівна була вчителькою математики, яку любили всі. Навіть батьки учнів зверталися до неї по пораду. Вона вийшла заміж пізно, у 38 років. Дітей у неї так і не було, а пізніше вона розлучилася з чоловіком.
Тамара Василівна ділилася своєю любов’ю зі своїми учнями. Дитинство Павла було важким. Його виховувала бабуся, а батьків не стало, коли він був маленьким.
Паша був розумним і працьовитим хлопчиком. Він розумів, що йому потрібно багато працювати, щоб досягти успіху в житті. Вчителі хвалили його за наполегливість, а Тамара Василівна особливо любила його. Паша часто бував у неї в гостях, коли був підлітком. Вона жила в приватному будинку і завжди кликала його допомогти по господарству.
Тамара Василівна знала, що Паша живе з бабусею в бідності й не завжди може дозволити собі достатньо їжі. Вона кілька разів запрошувала його на обід, але він відмовлявся, соромлячись.
Тоді вона вирішила піти на хитрість і запропонувала йому роботу. Роботи було небагато, але після неї на столі завжди чекав ситний обід. А ще Тамара Василівна сама пекла хліб у печі. Вона пишалася тим, що отримала цю форму для випікання від своєї бабусі. Хліб, який вона пекла, був м’яким і повітряним, і Паша казав, що смачнішого за нього немає нічого на світі.
— Ну, раз ти кажеш, що смачнішого немає, то ти повинен почастувати свою бабусю, — сказала Тамара Василівна й відрізала більше половини хліба.
Павло так поринув у спогади, що забув про роботу. Він не почув, як в офіс прийшли співробітники. Він знав, що на місці будинку, де жила Тамара Василівна, тепер стоять багатоповерхівки. Тому він вирішив зв’язатися зі своїм давнім приятелем із правоохоронних органів, щоб дізнатися її адресу. І за годину Павло вже знав адресу своєї колишньої вчительки. Однак візит до неї довелося відкласти на невизначений час, оскільки на роботі було багато справ.
Пізно ввечері, повернувшись додому, Павло розповів дружині про Тамару Василівну.
— Я подумав, адже Тамара Василівна — порядна й інтелігентна жінка. Ти ж переживала, що нам нема з ким залишити дітей, коли ти будеш у пологовому будинку. Давай запросимо її. Вона багато для мене зробила й багато напучувала перед тим, як я вийшов у доросле життя. Можливо, я не досяг би того, що маю, без її слів. Я не можу залишити її в скруті, — сказав Павло.
— Звісно, милий, їдь до неї й привези її до нас. Нехай вона поживе в нас. Можливо, вона зможе навчини нашого старшого сина, щоб він добре вчився у школі, — відповіла дружина.
— Ти не знаєш Тамару Василівну, вона має дар переконання, — усміхнувся Павло.
У них із дружиною було повне взаєморозуміння.
Трохи вільного часу з’явилося в Павла тільки в неділю. Він купив букет і вирушив до своєї колишньої вчительки. Павло з хвилюванням натиснув на кнопку дзвінка. Двері відчинила Тамара Василівна. Вона дуже змінилася: обличчя схудло, очі втратили колір і блиск.
— Доброго дня, Тамаро Василівно, я Павло Шатов. Ви, мабуть, не пам’ятаєте мене, я закінчив школу 17 років тому.
— Здрастуй, Пашо. Як же не пам’ятати тебе? Я впізнала тебе ще там, біля кіоску.
— Вибачте, Тамаро Василівно, я не одразу вас упізнав. Я був заглиблений у свої думки. А ви подумали, що я посоромився вас?
Літня вчителька заплакала.
— Що ви, я шукав вас і дуже радий, що знайшов.
Павло незграбно простягнув букет.
— Дякую. Востаннє квіти я отримувала на 1 вересня чотири роки тому. Відпрацювала той навчальний рік і пішла з роботи. Ну, як пішла, попросили мене.
— Вибач, чаю не можу запропонувати. Пенсія тільки через два дні.
— Я приїхав, щоб забрати вас. У мене великий будинок, я одружений, двоє синів, скоро донька має з’явитися.
— Ні-ні, Пашо, не можу я сісти тобі на шию. І сім’я твоя навряд чи буде рада появі в домі чужої людини.
— Тамаро Василівно, я запрошую вас на роботу. Я говорив із дружиною, вона тільки за. Нашим дітям потрібен мудрий наставник і вчитель. Хто, як не ви?
— Артемка, син мій старший, у нього проблеми у школі. Навчання дається важко, з однокласниками не ладнає. Нас цими днями до школи викликали.
— Впораєтеся, Тамаро Василівно?
— Мені наступного року 70 виповнюється, але я впораюся.
— Збирайтеся, Тамаро Василівно, їдемо знайомитися з моєю сім’єю.
Від того дня Тамара Василівна оселилася в домі Шатових, назавжди забувши про свої турботи.
Жанна не могла натішитися бесідами з цією мудрою жінкою, досвідченим педагогом старої школи. Вона стала для сім’ї справжнім скарбом.
За півтори тижні сталася радісна подія — на світ з’явилася довгоочікувана донечка, яку назвали Дашею. Поки Жанна перебувала в пологовому будинку, її сини із задоволенням проводили час із Тамарою Василівною. Вона готувала для них смачну їжу й допомагала з уроками.
Павло й Жанна були спокійні, знаючи, що їхні сини в надійних руках. Артем, відомий своїм непростим характером, не міг устояти перед Тамарою Василівною, хоча вона жодного разу не підвищила на нього голос. Імовірно, Тамара Василівна мала дар переконання, і Артем забув про свої шкільні проблеми. Він почав краще вчитися й менше задирати однокласників.
Нарешті настав день, коли Павло вирушив за своєю дружиною й донечкою до пологового будинку.
— Я так скучила за вами, мої хороші! — з радістю обійняла Жанна своїх синів.
— У нас все чудово! — усміхався молодший Кирило.
— Мамо, ми з Тамарою Василівною пекли хліб! — похвалився Артем.
— Смачний, тільки Тамара Василівна каже, що в духовці зовсім не такий, як у печі виходить. У печі був набагато смачніший, — додав він.
