Віта народилася в маленькому селі, в якому майже кожен знав один одного. Її дитинство було важким, але спокійним. Батьки розлучилися, коли вона була ще зовсім маленька.
Мати залишилася з нею, але без чоловіка і без належних засобів до існування. Віта не пам’ятала свого батька, але мати часто згадувала його, з гіркотою.
Вона виростала на любові матері, хоча життя не було легким. Їхній будинок часто був порожнім від нестачі продуктів, і навіть найпростішого комфортного життя не було.
Віта завжди відчувала присутність матері, хоча й дуже швидко зрозуміла, що їй не вистачає підтримки, яку могли б дати обидва батьки.
Вона розуміла, що мати робить усе можливе, щоб забезпечити їхнє життя, але любов до дітей не завжди вистачало на все. Однак мати, хоч і працювала з ранку до ночі, ніколи не показувала цього, вона завжди виглядала сильною і впертою.
Коли Віта підросла, їй стало важко дивитися на матір. Вона помічала, як сильно та втомлюється від роботи і турботи, і вирішила, що одного дня обов’язково допоможе їй.
Але все змінилося в один момент, коли мати повідомила, що залишає їх із Вітою. Це сталося, коли Віта була ще підлітком. Її мати раптом зникла з дому.
Перший час Віта намагалася думати, що це тимчасово, що мати повернеться, але з кожним тижнем її надії ставали все слабшими. Вона запитувала у сусідів, але ті не знали, де її мати.
Вітині запитання до знайомих та родичів не приносили відповіді. Вона з розпачем зрозуміла, що мати просто пішла, залишивши її на поталу долі.
З того часу Віта залишилася наодинці з усім — з болем, без відчуття захисту, з гіркими думками про зраду. Вона не могла зрозуміти, чому мати залишила її.
Чи не любила вона її? Чи була в неї якась інша причина, через яку мати вирішила покинути свою дитину?
Із часом Віта адаптувалася до нової реальності. Вона почала сама працювати, щоб забезпечити себе. Через кілька років вона навіть змогла вийти заміж і поїхати до міста.
Віта почала нове життя, але важливе питання про свою матір не полишало її. Вона завжди думала про неї, шукаючи відповідь на те, чому її мати так просто пішла.
Проходили роки, і Віта змирилася з тим, що, ймовірно, ніколи не дізнається, що сталося з її матір’ю. Але щось всередині не давало їй спокою.
Кожен раз, коли вона чула історії про дітей і матерів, які знову знаходили одне одного, її серце стискалося. Вона намагалася відшукати хоч якісь сліди матері, хоча й розуміла, що це буде непросто.
Батьківські зв’язки між ними вже давно були порвані, і жодних адрес чи телефонів, на жаль, вона не знала. Кожного разу, коли вона перегортала старі фотографії або згадувала моменти зі свого дитинства, Віта знову відчувала ту порожнечу, яка залишилися після зникнення матері.
Вона навіть інколи запитувала в односельців, але безрезультатно. Мати, здається, просто зникла, і всі сліди ведуть до порожнечі.
Але одного дня, після стількох років самотніх пошуків і розпитувань, Віта дізналася, що її мати ще жива. Вона знайшла її через знайому, яка чула, що хтось із старих друзів її матері живе в іншому місті.
Віта, хоча і сумнівалася, але вирішила не чекати. Вона вирушила в те місто. Цей день, коли Віта знову побачила свою матір, залишиться з нею до кінця життя.
Вона стояла біля дверей старого будинку і слухала, як її серце б’ється все швидше. Вона не була впевнена, що мати її впізнає, але в глибині душі відчувала, що це саме той момент, якого вона так довго чекала.
Коли двері відчинилися, Віта побачила жінку, яку не бачила багато років. Мати виглядала старшою, згорбленою, з очима, в яких, незважаючи на все, зберігався той самий погляд, який Віта пам’ятала з дитинства.
Вони подивилися одна на одну. Мати схлипнула і тихо промовила: — Ти прийшла… Ти все-таки прийшла…
Після довгих років мовчання Віта дізналася, чому мати залишила її. Виявилося, що мати була змушена покинути свою дитину через важкі обставини.
Вона опинилася в складній життєвій ситуації, коли, перебуваючи в злиднях і в безвиході, не могла забезпечити Віту всім необхідним. Мати вирішила, що це буде тимчасово, але не змогла повернутися.
— Я ніколи не забувала тебе, — сказала мати, — але не могла знайти сили повернутися. Я думала, що це буде для тебе краще, що ти зможеш вирости без мене. Я помилялася… Прости мене, донечко…
Ці слова стали для Віти важким випробуванням, але і полегшенням одночасно. Вона зрозуміла, що її мати не залишила її через байдужість, а через безвихідь. Це стало важким, але необхідним кроком до прощення.
Зустріч з матір’ю була важким досвідом для Віти. Вона довго не могла забути той момент, коли мати вибачалася перед нею за те, чого не змогла змінити.
Віта обернулася і пішла геть, папір з адресою викинула. Вона тепер точно подумала, що не треба було її шукати бо ця зустріч принесла дівчині більше запитань ніж відповідей.
Олеся Срібна
