Провчила свекруху й маму
Свекруха з мамою витріщалися на мене з однаковим подивом, але я не відступала.
«Вирішили мене вчити? — подумала я. — Не вийде. Це я вас зараз перевиховаю».
— Що ти собі дозволяєш?! — голосно обурилась мама, мовби намагаючись повернути мене в реальність.
— Це що, таке у тебе виховання?! І де поділася моя слухняна невістка? — підхопила свекруха, стоячи поруч із нею, як близнючка.
«Боже, які ж вони схожі…» — майнула у мене думка, і я ледве стрималась, щоб не засміятись просто їм в обличчя. Але замість цього спокійно сказала:
— Дозволяю собі, що хочу. А вам обом — час звідси. Хоча… ні. Це я піду.
Свекруха схопилася за серце. Мама — теж. Я було кинулася по воду, але вчасно зупинилась. Стиснула руки. Було важко, але повертатися назад не мала права. Надто багато мовчала.
Мені було всього сімнадцять, коли мама вирішила, що мені пора заміж. Просто прийшла якось і повідомила:
— Я сьогодні зустріла Алевтину. У неї син — хоч куди! Ми подумали, що вам варто одружитися. Ідеальна пара! І нам з подругою добре, і вам з житлом допоможемо, і з дітками згодом.
Мама говорила з таким захватом, мовби вже стояла біля РАЦСу з букетом. І була готова вести мене під вінець хоч завтра. А я?.. А я не встигла й слова вставити. Не запитали — чи хочу, чи люблю, чи взагалі готова.
Я важко уявляла себе поруч із синочком Алевтини. А я ж його знала… надто добре.
Тоді нічого кращого не вигадала, як сказати мамі, що в мене вже є коханий, і заміж піду лише за нього. Мама кілька днів ходила ображена.
— І як я тепер Алевтині в очі подивлюся?
А потім змирилася.
— Ну добре, веди вже, знайом мене з ним.
І я привела…
Ми з Петром тоді зустрічалися недовго, але він дізнався мою ситуацію — і погодився допомогти.
— З весіллям не поспішаймо. Все буде нормально, не хвилюйся, — сказав він.
Я й не хвилювалась, бо відчувала підтримку.
Але мама наполягла: весілля — якнайшвидше. Щоб “по-людськи”, як заведено.
Я тоді думала: «заміж у такому віці». А Петро чомусь тільки посміхався — так, трохи дивно. І тільки на весіллі я зрозуміла, чому. Він мріяв утекти від своєї матусі. А вона виявилася не кращою за мою…
Ми переїхали в маленьку орендовану квартирку: однокімнатну з облізлими стінами, скрипучим диваном і кухнею, де двоє ледве могли розминутись. Ми з Петром вірили: ось, нарешті почнеться наше доросле життя.
Та ні — почалося їхнє. Двох мам, яких ніхто не кликав, але які вирішили, що без них ми пропадемо.
Спершу приходили по черзі. Мама — зранку, з банками, тряпками й вічним буркотінням:
— Ти як цей посуд миєш? І що це за запах? Ти що, їжу маслом псуєш?
Я мовчала. Дихала носом і повторювала про себе: «Це тимчасово, це пройде…»
Потім з’являлась свекруха:
— Ти що, зустрічаєш чоловіка в домашніх штанях? Ти його не поважаєш!
— А у нас в родині завжди був гарячий обід. Мати чоловіка — це не просто гість, це наставниця!
Наставниця… Хотілося взяти ті «настанови» й обережно згорнути в трубочку. Але справжнє випробування починалося, коли вони приходили разом. То вже був не візит, а штурм. Вони бігали по квартирі, змагаючись, хто голосніше скаже, як правильно прати, смажити чи складати шкарпетки. Сварились одна з одною, а потім об’єднувались — і йшли в наступ на мене.
— Я не розумію, чому ти нічого її не навчила! — кричала свекруха мамі.
— А твій ідеальний син і цвяха забити не може без скиглення!
— А дружина в нього що? Таке саме чудо!
— Не тобі судити! Он, онуків побачиш узагалі?!
А я в цей час стояла посеред кухні з ганчіркою в одній руці й ножем в іншій. І думала: «Порізати ковбасу. Все інше — потім».
Іноді вони примудрялися посваритися між собою так, що грюкали дверима і три дні не розмовляли. То були найкращі три дні в моєму житті. Але потім мирилися. І з новими силами — виховувати нас із Петром.
— Ти що, підкаблучником його зробила?
— Ви його не любите! Ви його псуєте!
— У тебе, он, волосся не розчесане. Про що з тобою взагалі можна говорити?
Спочатку Петро сміявся. А потім став затримуватись на роботі, іноді навіть лишався у друзів — настільки не хотів повертатися додому. І я йому заздрила. Він казав, що не поспішатиме додому, щоб “не загострювати ситуацію”. А я залишалася з двома жінками, які щиро хотіли “як краще”.
Одного разу я не витримала. Вийшла з ванної з мокрим волоссям, у їхньому найулюбленішому одязі — піжамі з ведмедиками. Вони, як завжди, сперечалися, що я нічого не вмію, і як Петі взагалі зі мною живеться.
Я стала посеред кімнати, подивилась на них обох і сказала:
— Все. Екскурсія в моє життя закінчилася. Збирайтеся — додому. Обидві.
Вперше — тиша. Вони переглянулися. А тоді наче з командою: одночасно, злагоджено, як на репетиції:
— То ти, значить, нас виганяєш? — мама вперлась руками в боки. — А хто тобі допомагає?
Хто борщі привозить? Хто ваше простирадло прасує, бо ти навіть праску вмикати не вмієш?
— Вона забула, хто їй сина виростив! — свекруха закипала. — Невдячна! Тобі все мало! Дитини ще немає, а ти вже сваришся! Сина довела, він, як тінь, ходить.
Ми ж думали, ти розумна дівчина… А ти…
Слова сипались, як град. Одна кричала, що я — “не жінка”, друга — що “не господиня”. І обидві були на сто відсотків певні: без них я пропаду. Я не витримала. Зачинилась у ванній і просиділа там майже годину. Після того вони образились. Пішли, як королеви, грюкнувши дверима. І зникли. Ні дзвінків, ні борщів, ні «ми просто на хвилинку».
І я, чесно кажучи, видихнула.
Невдовзі у нас з’явилася дитина. Їх кликати не треба було. Вони з’явилися самі, ніби хтось подав сигнал. З подаруночками, шкарпеточками, вигуками:
— Ой, який хлопчик! Та копія Петро!
— А хто його купати буде? Ти ж не вмієш! Я покажу.
— Та ні, не вона — я покажу! У мене троє було, ти що!
І все почалося спочатку. Тільки тепер — з немовлям на руках. Докорів стало більше. Претензії — голосніші. А втручання — безкінечне.
— Ти його неправильно тримаєш!
— У тебе мало молока — він точно голодний!
— Одягни тепліше, на вулиці ж плюс вісімнадцять!
Я дивилася на них: одна у фартусі, друга — з термометром у руках, і раптом усвідомила: досить. Усе. Я не можу бути ні матір’ю, ні дружиною, доки вони тут керують.
Наступного дня я вклала малого спати вдень, підійшла до наших “мам”, які вже фактично оселилися в нашій квартирі й окупували кухню…
— Я йду.
Вони завмерли.
— Лишаю вам онука. Робіть, що хочете. У вас же все вдається краще. Я не вмію поводитись з немовлям, не вмію вести господарство — не заважатиму вам бути справжніми господинями і бабусями.
Я пройшла до своєї кімнати, кинула в сумку найнеобхідніше і повернулася в залу.
— Все. Я їду. Дитина залишається з вами. Ви ж краще знаєте — як годувати, як колисати… Впораєтеся. Ви ж досвідчені!
Вони ще стояли, не ворушачись. Лише тоді зрозуміли, що я не жартую. Одна тримала ложку з дитячим пюре, друга — рушник. Ложка повільно опустилася. Рушник — теж. Я обвела їх поглядом і рушила до дверей.
Петро чекав унизу з рюкзаком. Я розповіла йому все ще напередодні: або ми тікаємо, або остаточно втрачаємо одне одного.
Він вислухав, кивнув:
— Я поїду з тобою!
Ми виїхали. Просто зняли номер біля озера, вимкнули телефони — і я вперше за весь цей час виговорилася. Сказала, що більше так не можу. Що не витримую повчань з двома матерями. Що він мене не підтримує…
— Я теж втомився, — сказав чоловік. — Я навіть думав про розлучення. Але син… син мене зупинив. Може, переїдемо кудись? На північ, південь, будь-куди — лише б їх не було поруч.
А вдома був справжній театр. Свекруха й мама розігрували виставу: «мама-героїня» і «бабуся року». Удвох, з розгубленими очима, перекладали малюка з ліжечка у візочок, дзвонили в поліклініку, викликали консультанта з годування. Сварились, сперечались, мирились — але не заради себе. За ради онука.
Через тиждень ми повернулися. Я спеціально увійшла до квартири з кам’яним обличчям, мовчки оглянулась і стримано сказала:
— А чому тут пил? Чому пляшка брудна? І де вологі серветки?
Петро зайшов слідом, поглянув на балкон:
— Пелюшки який день висять? А чому гора речей не випрасувана?
Обидві почервоніли. Одна сунула мені дитину, друга натягувала пальто.
— Ну все, відпустка закінчилась — забирайте! Ми пішли. У нас взагалі-то своє життя, ми не збираємось сидіти з вашим малим цілодобово!
— Навіщо дитину заводили? Нам? Нам не треба. Ми — бабусі, максимум можемо раз на місяць взяти онука на пару годин. У нас своє життя, друга молодість починається! Ми теж хочемо відпочивати!
І вони втекли. Так, втекли буквально, навіть не попрощалися. Ми з Петром сміялися, коли двері за ними зачинилися.
Після цього приходили тільки по запрошенню. І лише на годинку. І обов’язково чекали надворі: або в парку, або на лавці біля дому, або в кафе. Жодна більше не заходила без дзвінка. І точно не залишалася з онуком надовго.
Я дивилася на них — скромних, обережних, чемно пропонуючих: «Якщо треба, можемо на годинку посидіти…» — і не вірила очам. Я їх перевиховала. Вони думали, що ми знову зникнемо — тільки вже назавжди. І їм доведеться самотужки виховувати онука.
