Коли свекруха знову образила мене на дачі, я не стала мовчати — виставила чоловіка разом із нею
Я поклала останній помідор у миску й почула, як Марія Іванівна знову заговорила — тим самим голосом, яким зазвичай пояснюють щось очевидне недалекій людині.
— Сергію, тобі б дружину кращу пошукати треба було. Ти ж у мене — золотий.
Сергій сидів навпроти, втупившись у газету. Знизав плечима. Навіть не підвів очей.
Я стояла над столом, тримаючи в руках слизьку від соку миску. Під накриттям дзижчав шершень, стіл липнув від учорашнього варення. Біля ніг возився Петро — будував з конструктора дорогу, зосереджено сопів. Потім устав, узяв машинку й мовчки пішов до хвіртки.
Отже, чув. Марія Іванівна прикрила очі, ніби втомилася від мене просто фактом мого існування.
— Оль, а ти господиня все така ж ні про що…
Я поставила миску на стіл трохи різкіше, ніж збиралася.
— Вам чаю налити? — спитала рівно.
За огорожею принишкла сусідка — Зінка, чи що. Напевно, слухала.
Знаєте, я вже вісім разів чула, яка я ніяка. Може, годі? Але вголос нічого не сказала. Витерла руки об фартух і пішла на кухню.
Холодна вода била в раковину, заглушаючи голоси з подвір’я. Я різала цибулю, намагалася не слухати. Але Марія Іванівна говорила голосно — ніби навмисне, щоб я чула.
— Дім тримати — не посуд мити, розумієте…
Сергій зайшов на кухню, потер потилицю.
— Мама бурчить, ти не зважай. Що з неї взяти, знаєш же…
Я подивилася на нього. Він стояв біля дверей, смикав край сорочки. Не зустрічався поглядом.
— Сергію, ти взагалі чув, що вона сказала?
Він пом’явся.
— Ну чув. Мама така. Не приймай близько до серця.
Розвернувся й пішов.
Я знову ввімкнула воду — сильніше, ніж треба. Пальці затерпли від холоду. За вікном почувся голос Зінки:
— Оль, та в вас знову жарко? Тримайся там!
Усі бачать. Усі чують. Ніхто нічого не робить. Я закрила кран. Витерла руки. Подумала: а якщо просто піти? Чи помітить хто?
Марія Іванівна крикнула з-за дверей:
— Оль, чаю наливай, господиня ж!
Я повільно видихнула. Петро сидів на гойдалках, малював машинки на землі. Я присіла поруч, погладила його по плечу.
— Мам, — він підвів на мене очі, — а чому бабуся так голосно говорить? Шурум-бурум — це погано?
Я обняла його.
— Ні, просто дорослі іноді втомлюються.
Він кивнув і знову втупився в машинку.
Зінка підійшла, простягла склянку води.
— Випий, Оль. Спека ж.
Я взяла, зробила ковток. Вода була тепла, з-під крана.
— Знаєш, Олю, — Зінка присіла на край лавки, — я, як чоловік був живий, теж його матір терпіла. Все думала — потерпіти треба, сім’я ж. А потім багато років собі докоряла. Ти ж хороша. Про себе не забувай.
Вона поплескала мене по руці й пішла. Я сиділа, дивлячись на гойдалки. Пісок під ногами був теплим. Десь за парканом знову крикнула Марія Іванівна — щось про вечерю.
Терпіти не обов’язково. Ця думка прозвучала так ясно, ніби хтось сказав уголос. Я встала й пішла назад до хати.
Увечері я різала помідори для салату. Сергій сидів у кутку, гортав телефон. Марія Іванівна розмовляла в коридорі — голосно, демонстративно.
— Так, я їм усе прямо сказала. Дочка б така мене на руках носила, а тут — пусте місце.
Я завмерла. Ніж вислизнув з пальців, упав на стіл. Помідорна м’якоть прилипла до долоні.
Пусте місце. Я повільно підняла ніж. Поклала його назад.
— Знаєте, годі.
Сергій підвів очі.
— Оль, ти чого?
Я подивилася на нього. Потім на двері, за якими стояла його мати.
— Нічого, — сказала тихо. — Зараз усе буде.
Вони сиділи на терасі. Марія Іванівна перебирала в’язання, Сергій дивився в телефон. Я вийшла, стала біля столу.
— Маріє Іванівно, — почала спокійно, — за останні три роки ви вісім разів назвали мене поганою господинею. Чому ви щоразу приїжджаєте, якщо вам тут усе не так?
Вона підвела голову, клацнула пальцями.
— Що ти собі дозволяєш?
— Я дозволяю собі спитати. Знаєте, це мій дім. Моя дача. І я втомилася терпіти.
Сергій відклав телефон.
— Оль, мама ж не навмисне…
Я повернулася до нього.
— Сергію, ти дорослий. Я хочу підтримки. Не тіні.
Він відкрив рота. Закрив. Подивився на матір. На мене.
— Розумієш, я вже не можу. Або ви поважаєте мої правила, або йдіть.
Пауза. Марія Іванівна дивилася на мене так, ніби я з глузду з’їхала.
Я взяла плед зі стільця й пішла в спальню. Не грюкнула дверима — просто зачинила тихо. Лягла на ліжко, втупилася в стелю. Руки тремтіли. Я це зробила. Я справді це зробила.
Вранці я прокинулася від звуку кроків. Сергій збирав речі. Я вийшла на кухню. Він стояв біля столу, тримав у руках куртку.
— Ти, значить, серйозно? — спитав він.
— Так.
Він кивнув. Подивився повз мене.
— Мама сказала, що поїде до сестри. Я її підвезу.
— Добре.
— І я… — він завагався. — Я поки теж поїду. Подумати треба.
Я нічого не відповіла. Марія Іванівна вийшла з валізою. Подивилася на мене згори. Нічого не сказала. Грюкнула дверима машини. Сергій сів за кермо. Завів мотор. Розвернувся на гравійній дорозі й поїхав.
Я залишилася стояти біля ґанку. Слухала, як затихає звук машини. Тиша. Не звична. Лякаюча. Якась правильна.
Петро повернувся з майданчика за годину. Підійшов, мовчки сів мені на коліна, поклав голову на плече.
— Мам, а тут можна гратися?
Я обняла його.
— Тут тепер можна бути ким завгодно.
Він кивнув і знову побіг. Я сиділа на доріжці, дивилася на дім. Він здавався великим, порожнім. Вільним. По щоках покотилися сльози. Але не пекли. Просто текли. Я обрала себе.
Надвечір я поставила чайник. Дістала миску з полуницею — ягоди вже підгнивали. Вимила руки під холодною водою. За вікном майнула Зінка.
— Ну що, тихо у вас тепер?
Я всміхнулася.
— Так. Тепер тут мої правила. Не ідеально — але моє.
Вона кивнула й пішла.
Я подивилася на своє відображення в шибці. Втомлене обличчя. Мокрі очі. Але щось інше — щось нове.
Може, час перестати чекати ідеальних стосунків. У кожного свій город. Свої бур’яни.
Я налила чай. Сіла біля вікна. Вперше за довгий час я не картала себе. Не перебирала в голові сотні «а що, якби». Не виправдовувалася перед невидимими суддями.
Я просто сиділа й дивилася, як за вікном темніє небо. Десь далеко за містом залишилися Марія Іванівна з її гострими словами й Сергій, який так і не навчився бачити далі свого телефона. А тут, на ґанку старенької дачі, зі мною була тільки тиша. І полуниця, що підгнивала, — недосконала, але справжня. Як і моє нове життя. Яке я нарешті вирішила прожити не для когось, а для себе.
