— Маріє Степанівно, давайте без емоцій, одразу до справи, — діловим тоном промовила Людмила.
Вона стояла посеред городу в білосніжному літньому костюмі. У голосі жінки відчувалася холодність.
— Я не можу дивитися, як мої діти повзають по багнюці і їдять немиті ягоди. Це не відпочинок. Приберіть ці бур’яни й зробіть нормальну зону відпочинку, — продовжила невістка. — Замість них поставте великий надувний басейн і капітальну альтанку з мангалом. Усі роботи за вашим коштом — це моя умова для наших майбутніх візитів.
Марія Степанівна повільно випрямила спину. У руці вона стискала сапу, ніби шукаючи в ній опору.
— Людочко, ти знаєш, що моя пенсія — чотири тисячі гривень? — тихо запитала свекруха. — На цю пенсію я оплачую комунальні й купую ліки. Грядки для мене — не просто захоплення, а реальна допомога. Це картопля, що взимку годує мене. Огірки, які ти так любиш. Ягоди для онуків… Де мені взяти гроші на басейни?
— Не треба драматизувати, Маріє Степанівно, — різко відказала Людмила, роздратовано струшуючи з руки настирливого жука. — У супермаркеті все це коштує копійки. Я не хочу, щоб мої діти спостерігали, як її бабуся працює. Або ви створюєте нормальні умови, або ми сюди більше не приїдемо. Я не збираюся ризикувати здоров’ям дітей заради ваших примх.
Не чекаючи відповіді, вона розвернулася й пішла до свого автомобіля, намагаючись обійти калюжі в городі після недавнього поливу.
Марія Степанівна залишилася стояти сама. Сонце, яке ще хвилину тому лагідно гріло, тепер чомусь пекло. Ком у горлі підкотився так високо, що перехопило подих. Вона опустилася на маленьку лавочку біля сараю й закрила обличчя натрудженими руками.
Ці грядки були її працею, її турботою, єдиним способом відчути себе потрібною й допомагати сім’ї сина.
Увечері, коли вона жінка мила посуд, пролунав дзвінок на телефон. Син телефонував рідко, зазвичай писав у месенджері.
— Привіт, мамо. Люда сказала мені про дачу. Не хвилюйся, ми все обговоримо, — ніяково промовив чоловік.
І тут у Марії Степанівни прорвало. Сльози, які вона стримувала весь день, хлинули рікою. Вона намагалася говорити, та слова зривалися, плуталися з риданнями.
— Синку, рідний… Я не можу… Ти ж знаєш… Я на ліки проти тиску ледве збираю… А ці огірки, ця картопля… Це ж для вас, для онуків… Я ж не на базарі торгую, я ж для сім’ї… А вона каже — копійки… Та я тільки на розсаду й добрива п’ять тисяч гривень за сезон віддаю! — схлипуючи, вимовила пенсіонерка. — А басейн? Хороший басейн — це які великі гроші для мене! Альтанка? Де я маю їх узяти? У борг, чи що? Щоб ви приїхали, шашлик посмажили й поїхали? Я не можу, сину, не можу.
На іншому кінці дроту запала напружена тиша. Євген чув, як мама схлипує, і це стало для нього справжнім випробуванням.
— Мамо, будь ласка, заспокойся. Не хвилюйся. Я нічого не знав про вашу з Людою розмову. — Євген на мить замовк, збираючись із думками. — У борг ні в кого брати не потрібно! Чуєш? Не переймайся. Я усе владнаю.
Він поклав слухавку. У квартирі стояла тиша. Людмила сиділа на дивані й гортала журнал із дизайну садових ділянок.
— Ти при своєму розумі? — обурився чоловік. — Ти зажадала від моєї матері, пенсіонерки, великих грошей, щоб вона власним коштом облаштувала для тебе зону відпочинку? Ти хоч уявляєш, на що вона живе?!
— Ну і що? — спробувала виправдатися дружина, але без колишньої впевненості. — Це ж її дача. Вона повинна…
— Повинна? — різко перебив її Євген, підходячи ближче. — Вона повинна тобі? Вона нас годує зі свого городу цілий рік! Ти хоч раз замислювалась, скільки ми економимо на овочах і консервації? Ти розумієш, як вона рахує кожну копійку на свої ліки? Вимагати з неї гроші — це останнє діло.
Людмила ще намагалася пояснити, що важливо подбати про комфорт і про дітей, але чоловік залишався непохитним.
— Все! Крапка! Обговоренню не підлягає. Ніхто й ніколи не буде вимагати з мами ані копійки, — суворо сказав Євген. — Але раз тобі так нестерпно захотілося відпочивати на дачі — будь ласка. Басейн, альтанка, мангал — усе це будеш організовувати й оплачувати ти зі своїх особистих заощаджень! Захотіла — от і плати.
Обличчя дружини витягнулося. Особисті заощадження — це її заначка, яку вона роками відкладала на відпустку своєї мрії. Вся сім’я планувала в серпні поїхати на два тижні на море. Путівки були майже сплачені. Тепер ці плани опинилися під питанням.
Наступного дня вона подзвонила Марії Степанівні, хоча великого бажання говорити зі свекрухою не мала.
— Маріє Степанівно, — голос невістки звучав сумно. — Обговорімо технічні моменти. Витрати беру на себе. Надішлю вам посилання на моделі басейну й альтанки, оберете самі.
Процес облаштування дачі перетворився на тягар. Людмила шукала найдешевші варіанти. Замість міцного каркасного басейну вона замовила великий надувний, який, за відгуками, часто протікав. Замість дерев’яної альтанки — складну пластикову конструкцію, хитку й негарну. Якраз акція була.
Коли вантажівка привезла все це на дачу, Марія Степанівна мовчки спостерігала, як вантажники виносять у сарай її драбини, щоб звільнити місце для коробок. Вона без слів відвела під «будівництво» той самий куточок, де росла рання картопля.
Роботи з облаштування тривали цілий день. Євген допомагав мовчки, без своїх звичних жартів. Він запустив помпу, щоб накачати басейн й збирав альтанку за інструкцією, похмуро поглядаючи на хисткі пластикові деталі.
Людмила ходила по ділянці, без упину щось коментуючи й намагаючись керувати.
— Не туди повертаєш! Там же на схемі показано! — крикнула вона чоловікові.
— Може, ти сама спробуєш? — урешті не витримав Євген. — Ти ж у нас головний архітектор цього проєкту.
Спершу діти були у захваті. Вони бігали навколо величезного синього кола, що повільно надувалося, й пищали від радості. Та коли басейн нарешті наповнили, їхній ентузіазм швидко зник. Вони поплескалися хвилин десять — і все. Більше не захотіли.
— Бабусю, а можна я допоможу тобі огірки полити? — спитала Вероніка, вилізаючи з прохолодної води.
— І я! І я! — одразу підхопив Сашко. — Там же хробаки цікаві! Я їх назбираю й піду на рибалку!
За мить вони бігли з маленькими лейками до грядок, залишивши басейн порожнім.
До вечора все було готово. На ділянці красувалося синє надувне коло й біліла пластикова альтанка, що виглядала дивно серед яблунь і кущів смородини.
Євген розпалив вугілля в новому мангалі. Дим потягло до сусідів. Марія Степанівна накривала стіл не в новій альтанці, а просто неба.
— Мамо, сядьмо за новий стіл, — запропонував син.
— Та там же тісно й незручно, — відказала вона. — А тут і тінь від винограду, і просторо.
Чоловік не став сперечатися й поставив шашлик на потертий дерев’яний стіл. Людмила, бліда й сердита, сиділа на самоті у новій пластиковій альтанці. Вона дістала телефон й почала рахувати щось на калькуляторі. Сума виходила велика — рівно стільки, скільки не вистачало до повної оплати путівок на море.
— Женю, — тихо, але дуже виразно промовила дружина, коли він проходив повз. — Ти розумієш, що через цей цирк ми не їдемо на відпочинок? Усе літо тепер будемо стирчати тут, на цих грядках.
Євген спокійно глянув на дружину. У його погляді не було ні докору, ні образи, лише втома.
— Ти отримала все, про що мріяла, — сказав він рівно. — Басейн, альтанка, мангал. Насолоджуйся своїм відпочинком.
Він повернувся й пішов до матері, щоб допомогти їй винести тарілки з маринованими огірками та печеною на вугіллі картоплею з її ж грядок. Людмила залишилася сидіти сама за пластиковим столом. Пахло смаженим м’ясом і дешевим пластиком. Вона глянула на порожній басейн, на хистку альтанку, на свою родину, яка весело розмовляла й сміялася за потертим дерев’яним столом під виноградним шатром.
Жінка досягла всього, чого прагнула. Але це була гірка й найдорожча перемога в її житті. Поїздка на море розтанула, залишивши по собі лише німий докір у вигляді надувного басейна під літнім сонцем.
