fbpx

Приходимо до неї в її однокімнатну хрущовку. У квартирі чистенько, але відчувається брак чоловічої руки. Кран підтікає, вимикач зі стіни вивалюється. Я ж господарський такий. Кажу: «Що у тебе з вимикачем?!» Ну і поліз туди. Дарма поліз, ой дарма

Познайомився в інтернеті з дівчиною, домовилися зустрітися вранці в суботу. Мені в нічну зміну того дня було, про що я їй не повідомив. Ну, думаю, до вечора далеко – встигнемо познайомитися і поспілкуватися. Все йшло чудово.

Ми погуляли в парку, покаталися на човнику, пообідали в кафе, знову пішли гуляти. День пролетів непомітно. Вона була неймовірно миловидна і ніжна, я – сама чарівність. Прощатися не хотілося. І вона кличе мене до себе в гості вечеряти. Тут недалеко. А мені через дві години на роботу.

І я розумію, що вечеряти я не встигну, якщо тільки чаю попити. І нічого іншого теж толком не встигну. І нічого «нічого іншого» собі вигадувати це ж перше побачення. Але вона мені так подобається. І я йду до неї, переконуючи себе, що просто поп’ю чаю швиденько і побіжу на роботу. І завтра знову з нею побачуся, і потім, все ще у нас буде.

Приходимо до неї в її однокімнатну хрущовку. У квартирі чистенько, але відчувається брак чоловічої руки. Кран підтікає, вимикач зі стіни вивалюється. Я ж господарський такий. Кажу: «Що у тебе з вимикачем?!»

Вона мені тільки крикнула: «О! Ні, не чіпай!» А я його вже в стінку вправляю. Як заіскрить! Світло в кімнаті зникло. «Ну, гаразд – каже – все одно треба було давно лагодити. Пішли на кухню». Ось тут мені треба було зрозуміти, що все проти нас і час валити на роботу.

Заходимо на кухню. Там рама віконна розкрита. Вікно старе, дерев’яне до кінця не зачиняється. Вікна мила і не змогла зачинити. Ну, мені треба виправдатися якось. Тисну на раму і випадає скло. Вона сміється: «Ти мені всю квартиру вирішив розгромити?». Я стою блідий (вали на роботу!) І бачу на столі балончик з монтажною піною.

“Це навіщо?”

«Я хотіла щілини в коридорі запінити. Там дме сильно з дверей»

Мовчки беру піну і йду в коридор. (Так я не дуже розумний). Поки вона готує чай, акуратно запінюю косяки дверей і гордий йду на кухню. П’ємо чай, балакаємо.

«Вибач, але треба бігти. Мені на роботу в нічну зміну»

« Шкода, сподіваюся побачимося»

Іду в коридор і бачу, що там все вже не так акуратно. Штовхаю двері, а їх заклинило! (Ось несподівано так?) І тут вона мені видає: «Ох, ти хитрун! Гаразд, залишайся ночувати, завтра якось відкриємо».

Яке ночувати! Яке завтра? Мені на роботу! Мене звільнять. Всіма своїми дев’яностами кілограмами намагаюся вичавити двері. Вона: «Ааа! Не шуми, сусіди почують».

Сяк-так, через півгодини роздоббали ту піну. Двері відчиняються, і я ганебно тікаю.

На роботу запізнився. З дівчиною одружився (довелося після такої ганьби). Вона каже, що я без неї пропаду. Дванадцять років живемо разом.

You cannot copy content of this page