У невеликому селі жила родина: батько, мати і двоє дітей.
Батько був майстром на всі руки, мати — лагідною душею дому.
Одного разу, після важкого дня, батько приніс додому великий камінь, важкий та незграбний.
Діти запитали: «Тату, що це?»
— Це камінь любові, — відповів він.
— Якщо ми покладемо його на наше подвір’я і будемо доглядати, він стане світлом для всіх нас.
Діти не зрозуміли.
Мати лише посміхнулась.
І кожного дня вони поливали камінь водою, підчищали навколо нього бур’яни, говорили з ним лагідні слова.
Минали місяці, а камінь залишався каменем.
— Та він нічого не змінює! — зітхав старший син.
— Зачекай, — відповіла мати.
— Любов у сім’ї не завжди видно одразу.
Одного вечора, коли родина зібралася разом, до села прийшла буря.
Дороги розмило, дерева повалило, а будинки тримались лише завдяки турботі їхніх господарів.
Коли буря стихла, вони вийшли на подвір’я.
І камінь ніби… світився м’яким, теплим світлом.
— Це наші зусилля, — сказав батько.
— Любов у сім’ї не в словах, а в маленьких діях щодня.
Ми поливали, прибирали, говорили слова підтримки…
І вона зміцнилася.
Діти зрозуміли:
любов — це не подарунки, не красиві слова чи обіцянки.
Це терпіння, турбота, взаємоповага і щоденне тепло серця, яке не видно одразу, але зігріває навіть у холод.
Спеціально для Osoblyva
