“Прив’яжи свою дівку, Горпино, в хаті, нехай дітей доглядає, а не хлопцям голову крутить”: Вона чекала його довгих 15 років

Грушка

Герої цієї історії уже в інших світах, але я завжди про них згадую, коли проїжджаю біля старої грушки. А пишу, щоб не забути, бо і їй, тій похиленій, порепаній деревині, теж вже недовго залишилося бачити землю і небо.

– А ми під нею цілувалися, вона саме цвіла. Бджіл кружляла над нею – хмара. Гуділи. А нам вчувалася пісня нашої любові, – розповідає стара Марта, похиливши голову на плече.

– Ви, цілувалися? –вихоплюється у мене, бо ж дивлюся на дев’яностолітнє, пооране глибокими борозенками зморшок обличчя, вицвілі, колись блакитні очі, сиве поріділе волосся, не йму віри. За мить оговтуюся, і наче виправдовуючись, запитую:

– Молоді були, закохані, напевно?

– Горіли, – відповідає жінка і поправляє на прикритих фартухом колінах свої великі жилаві руки, наче вони, відірвано від тіла, живуть своїм власним життям.

– Усе всередині палало у мене, і в Івана – теж. А тягнуло нас одне до одного, як магнітом, – каже з притиском на «а». – Може того, що зась було.

– А чого зась? –допитуюся я.

–О, він був багач, син мельника, одинак! А що вже файний, як намальований, царство йому небесне, тепер таких не бачу.

– А ви?

– А я, що? Бідна, аж синя. Тато на війні пропав безвісті, а мама в колгоспі зранку до вечора тяжко робила. Вдома шестеро ротів було, я – найстарша. То їм і за няньку, і за мамку слугувала.

– А з Іваном де познайомилися?

– У церкві. Тяжкий час був, післявоєнний, але до церкви люди ходили. То вже потім червона власть все винищила. Іван жив за селом, біля річки, там і млин батьків стояв. А я – біля лісу. Наша хатина, як гриб в землю вросла, мохом вкрилася. Ото дороги наші розходилися якраз біля грушки. Ми старалися в церкві затриматися, щоб люди розійшлися.

І потім по одному йшли, та хто перший приходив, той за грушку ховався і другого підчікував. Але люди вистежили нас – донесли батькам. Моя мама, пам’ятаю, дуже плакала. Казала, що не пара він мені. Посадила мене за довгий голий стіл, брати і сестри теж посідали, принишкли. Ми обоє з мамою плачемо. А тут двері відчиняються і батько Іванів заходить, злий, як пес.

– Прив’яжи свою дівку, Горпино, в хаті, нехай дітей доглядає, а не хлопцям голову крутить. Чи, може, їй вже в колгосп пора на роботу йти, га? – зиркає на маму з-під густих брів лихими очима. А тут і Іван мій нагодився. Вони вдвох прийшли виявляється. Стояв блідий, як з хреста знятий, та мовчав, як риба. А моя мама каже:

– Слухай мене, Трохиме, я знаю, що моя Марта не пара твоєму Іванові, але вона не собака, щоб я її прив’язувала.

Після цього Іван уникав мене. І до церкви перестав ходити. Й року не пройшло, як Трохима розкуркулили і їхню сім’ю усю до Сибіру вивезли.

Ми дуже бідували, але Бог поміг усім вижити. І голод в сорок сьомому перенесли, і холод, і страх. До мене хлопці сваталися, та я нікого до свого серця не підпускала. Брати і сестри вивчилися, подружилися, а я закінчила культосвітнє училище і працювала в бібліотеці. Про Івана була б, може, й забула, як би не грушка.

Ото кожного разу, коли проходила біля неї, особливо навесні, то усе в мені переверталося та Іванові цілунки на вустах вогнем горіли. Я сама собі дивувалася, чого то так, та і злилася не раз на себе. А то якось іду з роботи пізно, затрималася, бо звіт писала, і ще здалека бачу, що хтось крутиться біля грушки. Підійшла ближче і обімліла – Іван! Більше ми з ним не розлучалися.

– То ви пробачили йому?

– Пробачила, і за все життя ні разу не випом’янула.

– То скільки ж ви його чекали?

– П’ятнадцять років. Повернувся він додому сам. Батьки в Сибіру помepли. Хату їхню віддали уповноваженому, то він зупинився в далекої родички. Та невдовзі ми повінчалися і він до мене перебрався, ще мама моя була жива. Двійко дітей я йому наpoдила – дівчинку і хлопчика.

– Ви прожили щасливе життя? – запитала я.

Читайте також: Три роки минуло, як поxoвали вони єдиного сина. Мати, на чім світ стоїть, пpoклинала Тетяну, оскільки тільки її вважала винною у тій страшній авapії

– Ми прожили життя в якому були радість і смуток, і любов. Але ось що я вам скажу – кожного разу, коли ми сварилися, то миритися йшли до грушки.

– Цілувалися там?

– Цілувалися… – тихим голосом відповіла Марта. Вона дивилася вдалечінь, неначе переносилася в своє минуле життя і зазирала в глибоку криницю своєї нелегкої долі.

Минулого року не стало Марти. А груша ще живе і має надію навесні зацвісти.

Автор – Раїса ОБШАРСЬКА, м. Чортків

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram