Алісі було вісімнадцять, коли вона вперше побачила Вадима. Це був день народження старшої сестри її подруги. Галаслива компанія, гучна музика, дешеві напої. І він — двадцятидев’ятирічний, спокійний, з іронічною усмішкою, який випадково заїхав привітати іменинницю. Він здавався людиною з іншої планети: говорив про архітектуру, мав власну справу, водив машину і дивився на вісімнадцятирічних студентів з поблажливістю дорослого.
Для Аліси це був удар блискавки. Того вечора вони перекинулися лише кількома фразами.
— Ти на якому курсі? — запитав Вадим, наливаючи їй сік.
— На першому. Філологія, — Аліса намагалася звучати впевнено, хоча голос зрадницьки тремтів.
— Філологія… Романтика, — він посміхнувся куточками губ. — Читай книжки, Алісо. Це найкраще, що можна робити в твоєму віці.
Цього виявилося достатньо. Наступні тижні Аліса жила лише думками про нього. Вона знайшла його в Instagram, вивчила кожну фотографію, кожну підписку. Вона почала слухати джаз, про який він згадував, і читати складні філософські есеї, щоб здаватися старшою.
Їхнє «спілкування» було однобічним. Аліса вираховувала дати професійних свят, Новий рік, Різдво, його день народження, щоб мати легальний привід написати.
«Зі святом! Нехай всі проєкти реалізуються!» — писала вона, переписуючи це повідомлення десять разів, щоб воно не виглядало нав’язливо.
«Дякую, Алісо. Тобі теж успіхів у навчанні», — відповідав він через кілька годин. І ці кілька годин очікування були для неї тортурами, а коротка відповідь — дозою щастя на наступний місяць. Вона не спала ночами, уявляючи, як одного разу він побачить у ній не дівчинку-студентку, а жінку.
Минув рік. Подруги Аліси бігали на побачення, закохувалися, сварилися, плакали через хлопців і знову закохувалися. Аліса ж залишалася у своєму скляному замку. Щоб не виглядати зовсім «білою вороною», на другому курсі вона спробувала зустрічатися з однолітком, Максимом.
Максим був хорошим: веселим, щирим, грав на гітарі і дивився на Алісу із захопленням. Але для неї він був надто… звичайним. Надто молодим. Надто зрозумілим.
Катастрофа сталася через три місяці їхніх млявих стосунків. Вони сиділи в кав’ярні. Максим щось захоплено розповідав про свої плани на літо, а Аліса дивилася в телефон. Вадим щойно виклав нове сторіз із якогось відрядження.
— Алісо, ти взагалі мене слухаєш? — голос Максима різко вирвав її з думок.
— Що? Так, звісно. Ти казав про Карпати… — вона спробувала виправдатися, ховаючи телефон.
— Я казав про роботу в Польщі, Алісо. П’ять хвилин тому, — Максим відсунув свою чашку. Його обличчя почервоніло від образи. — Слухай, що взагалі відбувається?
— Нічого. Я просто задумалась.
— Ти постійно «просто задумуєшся». Ми разом, але тебе тут немає. Ти дивишся крізь мене. Коли я тебе обіймаю, ти напружуєшся. Хто він?
— Ти про що? — Аліса відчула, як холодіють руки.
— Про того, чиї сторінки ти постійно моніториш! Ти думаєш, я не бачу? Ти ніколи не смієшся з моїх жартів, ти постійно мене з кимось порівнюєш. Я для тебе просто ширма!
— Не кричи на мене! — Аліса теж зірвалася на підвищений тон. Люди за сусідніми столиками почали озиратися. — Ти сам вигадав проблему! Я нікого ні з ким не порівнюю.
— Так? Тоді чому ти зі мною? — Максим дивився їй прямо в очі, і в його погляді був біль. — Чому ти дозволяєш мені витрачати на тебе час, якщо я тобі не потрібен?
Аліса промовчала. Вона не знала, що відповісти, бо він мав рацію.
— Знаєш що, — Максим підвівся. — Залишайся у своїх фантазіях. Мені потрібна жива дівчина, а не привид.
Він пішов, залишивши її саму. Аліса не плакала. Вона відчула лише втому і… полегшення. Вона вирішила більше не намагатися обманювати ні себе, ні інших.
Алісі виповнився двадцять один рік. Минуло три роки з моменту їхнього знайомства. Її одержимість дещо трансформувалася: істерики і безсонні ночі змінилися тихою, постійною тугою, яка стала фоном її життя.
Одного вечора, випивши пару келихів з подругою, вона залишилася сама у кімнаті гуртожитку. Дивилася на зелену крапку біля імені Вадима в месенджері. «Скільки можна? — подумала вона. — Я маю щось зробити. Маю зрушити це з мертвої точки».
Вона не хотіла вивалювати на нього всі свої страждання. Вона хотіла зберегти обличчя. Її пальці швидко набрали текст:
«Привіт. Знаєш, я довго думала, чи писати це. Але вирішила бути чесною. Ти мені дуже подобаєшся. Вже давно. Просто хотіла, щоб ти це знав. Без жодних зобов’язань».
Кнопка «Надіслати». Серце гупало у скронях так сильно, що нудило. Відповідь прийшла через пів години. Ці тридцять хвилин Аліса міряла кроками кімнату.
«Привіт, Алісо. Дякую за відвертість, це несподівано. Ти чудова, розумна і красива дівчина. Але ти маєш розуміти, що ми на дуже різних етапах життя. Я не хочу давати тобі марних надій. Бажаю тобі зустріти когось твого віку, хто зможе оцінити тебе по-справжньому».
Це був ввічливий, холодний, дорослий відкол. Ніякої драми, ніяких емоцій. Просто констатація факту: ти мені не потрібна.
Аліса не плакала тієї ночі. Вона лежала в темряві, дивлячись у стелю, і відчувала, як руйнується світ, який вона так старанно будувала у своїй голові всі ці роки. Ініціативи від нього більше не було. Ніколи.
Минуло ще два роки. Алісі двадцять три. Вона закінчила університет, знайшла хорошу роботу, зняла невелику квартиру. Зовні все виглядало чудово. Але всередині…
Це був п’ятничний вечір. Аліса сиділа на кухні зі своєю найкращою подругою Мартою. Марта збиралася на побачення, підфарбовувала губи, дивлячись у маленьке дзеркальце, і без упину щебетала.
— …І він каже: «Поїхали на вихідні за місто». А я ж його тільки тиждень знаю! Але, блін, він такий гарячий, — Марта засміялася. — А ти що на вихідних? Знову серіали і кіт?
— Нормальні плани, — сухо відповіла Аліса, попиваючи чай.
— Алісо, тобі 23, а не 63! — Марта різко відклала помаду і подивилася на подругу. — Коли ти востаннє була на побаченні? Коли ти востаннє взагалі фліртувала з кимось?
— Мені це зараз не потрібно. Я фокусуюся на кар’єрі.
— Та годі брехати! — спалахнула Марта. — Ти не на кар’єрі фокусуєшся, ти ховаєшся! Ти поводишся як вдова! Цей твій Вадим… скільки років минуло? П’ять? Ти витратила на ілюзію найкращі студентські роки!
— Замовкни! — Аліса вдарила чашкою по столу так, що чай розхлюпався на стіл. Її дихання збилося. — Ти нічого не розумієш!
— Я все чудово розумію! — Марта не відступала. — Ти тоді закохалася в образ. А зараз ти просто боїшся. Ти здичавіла, Алісо! Ти відштовхуєш будь-якого хлопця, який ближче ніж на метр підходить. Ти сама себе закрила в цій клітці і скиглиш, що втратила час!
— Здичавіла?! — сльози, яких Аліса не дозволяла собі багато місяців, раптом бризнули з очей. — Так, здичавіла! Бо я не вмію по-іншому! Я не знаю, як це — бути у нормальних стосунках! Я втратила стільки часу, поки всі ви вчилися милуватися, сваритися, миритися… Я сиділа і чекала дива. А тепер я дивлюся на хлопців навколо, і мені здається, що я забула якусь базову мову, якою ви всі розмовляєте. Я не можу почати! Мені страшно, що я ніколи нікого не зможу полюбити так сильно. І чим старшою я стаю, тим це нестерпніше.
Вона закрила обличчя руками і розридалася. Марта підійшла, обійняла її за плечі і мовчки гладила по волоссю.
— Ти не втратила здатність любити, — тихо сказала Марта через кілька хвилин. — Ти просто витратила весь свій резерв на людину, яка не була цього варта. Тобі треба перезарядитися.
Того вечора, коли Марта пішла, Аліса довго стояла перед дзеркалом у ванній. Вона дивилася на своє заплакане обличчя, на молоду, вродливу дівчину, яка чомусь вирішила, що її життя закінчилося на старті.
Вона згадала слова Вадима з його останнього повідомлення: “Бажаю зустріти когось… хто зможе оцінити тебе по-справжньому”.
— Він мав рацію, — прошепотіла вона своєму відображенню. — Але він забув сказати головне. Спочатку я маю оцінити себе сама.
Наступного дня Аліса зробила те, чого не робила ніколи. Вона завантажила додаток для знайомств. Не для того, щоб одразу знайти кохання всього життя або кинутися у вир пристрастей. Ні. Вона зробила це просто як вправу. Як фізіотерапію після довгого перелому.
Вона почала переглядати анкети, вчитися відповідати на прості, іноді дурні повідомлення. Вчилася жартувати. Вчилася не шукати в кожному хлопцеві “дорослого архітектора”. Вчилася заново бути 23-річною дівчиною, яка має право на помилки, на незручні побачення і на те, щоб просто жити далі.
Вона більше не шкодувала про ті п’ять років. Вони згоріли, залишивши по собі попіл, але з цього попелу нарешті починало проростати щось нове — її справжнє, невигадане життя.
