— Господи, мені тридцять вісім років, живу сама самісінька, — змовкнувши на мить, Надія з журбою в очах повернулася до вікна і продовжила:
— Ніколи у тебе нічого не просила, тепер звертаюся з покорою. Дай мені, Боже, що людям не гоже. Втомилася від самотності. Пошли мені хоч когось. Боязка я, невпевнена в собі. Всі вважають, що я похмура, сама собі на умі. А я просто нерішуча, не знаю, що до місця сказати. Боюся, щоб наді мною сміятися не почали. Батько завжди наказував, щоб дивилася, блюла себе, щоб їм соромно не було. Допоможи, настав на путь істинний. Амінь.
Неділя. Ранній весняний ранок. У будинку навпроти деінде у вікнах горить світло. Підхопила дві важкі сумки з продуктами, з фарбою для паркану та іншою різною господарською дрібницею. Пішла на вихід з квартири. Утіха мого життя — дача. Там я не самотня: і попрацюю, і через паркан із сусідками поговорю про плани на урожай.
Сумки відтягують руки до землі, добре, що живу недалеко від зупинки. На зупинці нікого нема, стою сама близько години. Повз проїхав один дачний автобус, другий, і всі повні. Якщо й третій пройде повз, повернуся додому, не доля, значить, сьогодні на дачі з’явитися.
За такої кількості народу назад не повернутися ввечері, а вранці на роботу. І ось диво: повний автобус пригальмував, випихнув чоловіка на підпитку зі сваркою і радісно запросив мене всередину. Видихаю, втискуюся, двері ледве зачиняються, стискаючи мене з усіх боків. Від нестачі кисню й наявності різноманітних запахів ледь не втрачаю свідомість…
Сорок п’ять хвилин поїздки, і я на своїй рідненькій дачі. До п’ятнадцятої години зі спини — копчений окіст, спереду — Білосніжка, до вісімнадцятої години — ледь жива. Повертаюся у будинок. Спина згорбилася, руки нижче висять, згаслий погляд.
Підморгнувши відображенню в дзеркалі, швиденько прийняла душ і вирішила прилягти перед телевізором перепочити годинку. Заснула в польоті, ледь зустрівшись із подушкою. Втомилася.
Прокинулася серед ночі. Телевізор показує якийсь фільм. Вимкнула його, завела будильник. І знову, скинувши халат, лягла спати. Однак сон не йшов. Помучившись якийсь час, встала, приготувала собі обід на роботу.
Відпрацювавши два дні, знову вирушила за відомим маршрутом на дачу. Зайшовши у дачний будиночок, остовпіла: електричний чайник гарячий, моя улюблена чашка стоїть із цукром і пакетиком чаю! Не повіривши очам, доторкнулася до чашки. Покрутивши головою, вийшла на вулицю… Погляд уперся в мій пофарбований паркан.
Пофарбований?! Нічого не розумію. Питання напрошувалося саме. Хто? Може, приїжджала мама? Підійшла, торкнулася одним пальцем штакетину, на ньому залишився слід зеленої фарби. Це не мама, фарба нанесена зовсім нещодавно. Нічого не розумію.
На сусідній дачі мелькнула серед малини хустка сусідки баби Каті. Пройшовши вузькими стежками свого городу, наблизилася до сусідського паркану й покликала:
— Бабо Катю!
З глибини сусідського садового будиночка приглушено прийшла відповідь.
— Це ти, Надіє? Почекай, зараз вийду. Щоб вас! Тьфу! Понаставляли. Нічого на місце ніколи не прибирають.
Бабуся, заслужений будівельник з бурчанням витираючи руки об старенький фартух вийшла на ґанок своєї хатини.
— Привіт, Надю. А чогось ти сьогодні рано? Ніби вчора вихідна була? Дивлюся, паркан підновила.
— Доброго ранку. Вчора працювала. А ви не бачили, хто мені паркан пофарбував?
— То що, не ти? Так, ніби, нікого не було. Я тут сьогодні ночувала. А чого ти так збентежилася? Може, мати твоя приїжджала? Тоді чого це вона до мене не зайшла? Вона завжди заходить, або я до неї, чайок погоняти.
— Сама не розумію. Паркан пофарбований, у будинку чайник гарячий, чашка із заваркою на столі стоїть.
— Ну-ну, чекай. Зараз разом поглянемо.
Сусідка попрямувала до хвіртки в паркані на мою дачу. Топали ми з нею з найрішучішим виглядом гуськом поміж моїх грядок до мого невигадливого спорудження, в якому відчувалося повна відсутність чоловічої руки.
— Показуй!
— Так ось, власне, і все.
— Глянь, чи нічого не пропало чи не прибавилося.
— Та ні, тільки хліб у мішечку залишався, кілька шматочків. А тепер його немає.
— Отак! Чого мучишся! Подзвони матері, а то давай я.
Як сама-то не здогадалася! Поспішно діставши з дамської сумочки телефон, я під бурчання сусідки набрала мамин номер. Довго не відповідали, на останньому гудку задиханий рідний голос запитав:
— Ти чого так рано? Трапилося щось?
— Привіт, мамо. Я на дачі, у мене все добре. Ма, ти вчора в мене на дачі була?
— Ні. Ми ж не домовлялися. Що трапилося? Я по твоєму голосу чую. Обікрали? У тебе там же брати нічого.
— Ні, мамо. Хтось мені паркан пофарбував.
— Ну, і дай Боже здоров’я людям, що помогли по-сусідськи. Чого збентежилася? Скажи спасибі. Та й сама їм чим підсоби. Ти пробач, доню, бігти треба, з батьком на ринок поїхали.
— Бувай, мамо, татові привіт.
— Добре. Бувай.
Переступаючи з ноги на ногу, баба Катя нетерпляче запитала:
— Ну, що там?
— Не вони. Може, дід Матвій? Я коли фарбу на дачу несла, він пропонував прийти допомогти. Я думала, жартує. Піду, подякую.
— Воно й правильно. Іди, доню. Як справи справиш, приходь, пообідаємо разом. Я борщ зварила.
Я обійшла всіх сусідів навколо своєї дачі. Ніхто нічого не бачив, не чув. І потихеньку наді мною стали посміюватися. За два дні, проведених на фазенді, нічого цікавого не трапилося. Ідучи, залишила на столі півбатона хліба, пару банок рибних консервів, банку тушонки й записку з одним словом «дякую».
На наступні вихідні летіла на дачу, як на крилах, з вірою в те, що мене там чекає сюрприз. Диво не змусило себе чекати. У будиночку були прибиті дві полиці, ідеальний порядок, навіть підлога помита.
Знову ніхто нічого не бачив. Я навіть якийсь азарт полювання відчула. Стала в різний час приїжджати на дачу. Із сусідами негласну охорону організували. Я спеціально відгули брала, щоб вистежити добровільного помічника.
Нічого! Грядки политі й прополоті, ягоди зібрані в банки й каструлі, свіжі польові квіти у вазі на столі, постійна чистота в будиночку, навіть мої старі дачні туфлі відремонтовані. Їжа пропадає, а в холодильнику із постійно залишаних мною продуктів стояли приготовані супи й салати з овочів, що росли на городі.
І що мені залишалося робити? Я навіть, як остання дурна, ставала посеред кімнати в моїй халабуді й вголос дякувала своєму невидимому господареві. Під кінець літа зухвала й уже віддавала накази, що до наступної моєї появи зробити. Говорила йому, що він, як хоче, а на зиму заберу його до себе додому, нічого йому тут одному зиму кукувати. Навесні знов приїдемо, щоб не переживав.
Настала осінь. Урожай був зібраний. Земля перекопана. За порадою сусідів в останню свою появу на дачі присіла на призьбу, поставила перед собою старий чоловічий черевик, позичений у діда Матвія, й промовила:
— Ну що, хазяйкувайко, поїхали на нове місце. Житимеш у мене, квартира, правда, однокімнатна, але думаю, помістимося.
З лівого боку від мене роздався веселий чоловічий голос:
— Не пожалкуєш?
Я від несподіванки підстрибнула сидячи. Повернула голову на голос. Передо мною стояв чоловік у старому, зношеному, але чистому одязі, з босими ногами, з відрослим чорним кудрявим волоссям до плечей і волошковими величезними очима, нервозно стискаючи й розтискаючи руки.
Німа сцена.
— Прости, що налякав. Чесно, не хотів. Ти ж від’їжджаєш до наступного літа. Ось я й прийшов. Ти обіцяла мене із собою забрати.
З моїх очей полилися непрохані сльози. Я дивилася на нього й мовчала.
— Ти того… не переживай, я піду.
Опам’ятавшись, ніби від сну, гаркнула:
— А ну, стояти! Куди зібрався?
І тихіше додала:
— Їсти хочеш?
— Трохи. Ти сьогодні цілий день нікуди не відлучалася, я не встиг перекусити.
— Потерпиш ще трохи, вдома манти є. Як же тебе везти? Посиди тут, дивися, не смій уходити. Піду в діда Матвія, яке взуття попрошу. А може, Санька до міста поїде, попрошу до дому підвезти.
На швидкості рванула до сусідів, не вірячи у те, що трапилося у моєму житті. Напевно, мені це сниться. У житті такого не буває. Якийсь бомж мені все літо допомагав, а тепер я забираю його додому. Такого просто не буває!
Минули роки. Узявшись по старій звичці за руки, йшли ми з моїм чоловіком Володимиром по ранкових алеях міського парку. Знову настала золота осінь, моя улюблена пора. Згадуємо, як багато років тому ми неймовірним чином познайомилися, як не могли наговоритися, розповідаючи один одному історії свого життя.
Мою ви знаєте, а в нього все просто. Народився, вчився, отримав вищу освіту, одружився, прожив у шлюбі близько десяти років. Перебудова, залишився без роботи, довго не міг знайти нову роботу. Дружина розлучилася. Він, гордий, просто пішов з дому.
Спочатку ночував у друзів. Вони нічого не казали, але відчував, що не потрібен, що заважає їм жити. Лазив по дачах, підкрадаючись: їсти хотілося. Одного разу побачив мене, що надривалася з сумками. Пожалів, став допомагати, ховався на горищі мого будинку. Весь час боявся, що знайду його і прожену. Потроху сміявся, бачачи, що детектив я ніякий. Іноді мріяв, щоб знайшла. Зараз смішно про це згадувати. Але от так все почалося.
Іноді Бог відповідає не так, як ми уявляємо. Не гучним дивом, не блискавкою з неба. А тихими кроками за парканом, теплим чаєм на столі й турботою без імені. Надія просила бодай когось і отримала людину, яка прийшла не взяти, а бути поруч. Без обіцянок. Без гучних слів. Просто залишитися. І цього виявилося достатньо.
