Мар’яна сиділа на кухні, тримаючи в руках чашку з охололим чаєм. За вікном лив дощ, і краплі стукали по підвіконню, ніби намагаючись привернути її увагу.
Вона дивилася на екран телефону, де блимали повідомлення від подруг: “Як ти? Тримайся!” і “Забудь про нього!”. Але Мар’яна не відчувала ані гніву, ані відчаю.
Ні, її почуття були складнішими. З одного боку, вона дивувалася: що такого Андрій знайшов у тій Марині? А з іншого – якщо чесно, вона була частково рада, що все це закінчується.
Вони з Андрієм були разом п’ять років. Познайомилися на студентській вечірці в університеті, де він, високий і впевнений у собі хлопець з факультету економіки, підійшов до неї і сказав: “Ти виглядаєш так, ніби знаєш, як зробити цей нудний вечір цікавим. Розкажи мені про себе”.
Мар’яна, тоді ще студентка філологічного, засміялася і відповіла: “А ти виглядаєш так, ніби намагаєшся вразити кожну дівчину в кімнаті. Чому саме я?”
З того вечора все закрутилося. Вони гуляли парками Києва, їли шаурму на вулицях, мріяли про майбутнє.
Андрій говорив: “Ми побудуємо дім, Мар’яно. З великим садом, де ти зможеш читати свої книги, а я – рахувати наші гроші”. Вона вірила йому.
Але роки минають, і мрії тьмяніють. Андрій став менеджером у великій компанії, почав зникати на роботі допізна.
“Це для нас, кохана, – казав він, повертаючись додому з запахом парфумів. – Ще трохи, і ми будемо жити як королі”. Мар’яна працювала в школі вчителькою української мови, приходила втомлена, але завжди намагалася підтримати його.
“Андрію, може, ввечері підемо в кіно? – пропонувала вона. – Ми давно не були удвох”.
Він відповідав: “Вибач, Мар’яно, завтра важлива зустріч. Давай наступного тижня”.
І ось з’явилася Марина. Спочатку Мар’яна не звернула уваги. Андрій згадував її як “колегу з маркетингу”. “Марина така креативна, – казав він одного вечора за вечерею. – Вона придумала кампанію, яка принесла нам мільйони. Ти б її полюбила”.
Мар’яна підняла брову: “Полюбила? А чому б не запросити її в гості? Розкажеш про свої мільйони”. Андрій засміявся: “Може, й запросимо. Вона класна дівчина”.
Мар’яна не була ревнивою за натурою. Вона довіряла Андрію, бо вірила в їхню історію. Але дрібниці накопичувалися.
Одного разу він забув про їхню річницю. “Вибач, Мар’яно, – сказав по телефону. – З Мариною допізна працювали над проектом. Я принесу квіти завтра”.
Вона відповіла тихо: “Квіти? Андрію, мені не квіти потрібні. Мені потрібен ти”. Він зітхнув: “Ти завжди така драматична. Робота – це життя”.
Потім були фото в соцмережах. Андрій репостив історії Марини: вони на корпоративі, сміються, тримаються за руки.
“Командний дух!” – підписав він. Мар’яна запитала: “Що це за фото? Виглядаєте дуже близькими”. Він відмахнувся: “Це ж робота, Мар’яно. Не вигадуй”.
Але правду не приховати. Одного вечора Андрій прийшов додому рано, сів навпроти неї на кухні і сказав: “Мар’яно, нам треба поговорити”. Вона вже знала, що буде далі.
Серце стислося, але не від болю – від передчуття звільнення. “Про Марину?” – запитала вона спокійно. Він кивнув: “Так. Я… я закохався в неї. Вона розуміє мене, Мар’яно. З нею все легко, без драми. Ми з тобою… ми просто вигоріли”.
Мар’яна дивилася на нього, і в голові крутилися думки. Що такого він знайшов у тій Марині? Вона бачила її фото: висока блондинка з ідеальною зачіскою, завжди в модних сукнях, з посмішкою, ніби з реклами.
“Вона ж поверхова, Андрію, – сказала Мар’яна. – Ти сам казав, що вона любить тільки вечірки і шопінг. А я? Я завжди була з тобою в усьому”.
Він похитав головою: “Ти не розумієш. З Мариною я відчуваю себе живим. Вона не скаржиться на мою роботу, не вимагає уваги щодня. Вона… вільна”.
“Вільна? – перепитала Мар’яна. – А я що, кайдани для тебе? П’ять років, Андрію! Ми планували весілля, дітей. А тепер ти кажеш, що вигоріли?”
Він встав: “Так, вигоріли. Я не хочу брехати. Краще розлучитися зараз, ніж мучити одне одного”. Вона кивнула: “Добре. Йди до своєї Марини. Бажаю щастя”.
Коли двері зачинилися, Мар’яна не заплакала. Вона сіла на диван, увімкнула телевізор і подумала: “Частково рада. Так, рада”. Бо останні місяці були пеклом. Андрій став дратівливим, постійно на телефоні. “Мар’яно, не чіпай мене, я втомлений”, – казав він, коли вона намагалася обійняти.
А з Мариною? Напевно, він сміється, як колись з нею. Але чому Марина? Що в ній такого?
Наступного дня Мар’яна пішла до подруги Оксани. “Розкажи все, – сказала Оксана, наливаючи каву. – Як це сталося?”
Мар’яна зітхнула: “Він сказав, що закохався в Марину. Ту колегу. Пам’ятаєш, я розповідала?” Оксана закотила очі:
“Ту блондинку? Мар’яно, вона ж пластикова лялька! Що він у ній знайшов? Гроші? Зв’язки?” Мар’яна засміялася: “Не знаю. Може, молодість. Вона на п’ять років молодша за мене. Або просто новизна. Зі мною все стало рутиною”.
Оксана обійняла її: “Ти краща за неї. Він пошкодує. А ти? Як почуваєшся?” Мар’яна помовчала: “Дивно. З одного боку, дивуюся: що такого в тій Марині?
Вона ж не читає книг, не любить глибоких розмов. Андрій завжди казав, що цінує мою інтелектуальність. А з іншого… я рада. Частково. Бо останнім часом я відчувала, що тягну все сама. Він не допомагав по дому, не цікавився моїми справами. Може, це шанс почати заново”.
Оксана кивнула: “Точно. Ти заслуговуєш на кращого. Пам’ятаєш, як ми в університеті мріяли про пригоди? Тепер ти вільна! Поїдемо в Карпати, або в Одесу. Забудемо про Андріїв і Марин”.
Мар’яна повернулася додому з посмішкою. Але ввечері, переглядаючи старі фото, вона знову задумалася. “Що такого в ній?” – прошепотіла вона.
Згадала, як Андрій хвалив Марину: “Вона така оптимістична! Завжди каже: ‘Все буде супер!'”. Мар’яна ж була реалісткою.
“Андрію, не витрачай гроші на дурниці”, – казала вона, коли він хотів купити новий гаджет. Може, Марина каже: “Купуй, життя одне!”
Наступні дні були сумішшю спогадів і полегшення. Андрій забрав речі. “Мар’яно, давай залишимося друзями, – сказав він на прощання. – Ти чудова жінка”. Вона відповіла: “Друзями? Після всього? Ні, Андрію. Йди своїм шляхом”. Він пішов, а вона закрила двері і подумала: “Рада. Так, рада”.
Але здивування не минало. Вона почала стежити за Мариною в соцмережах – анонімно, звісно. Марина постила фото з подорожей: “Життя – це пригода!. Андрій коментував: “Моя кохана!”
Мар’яна подумала: “Моя кохана? Так швидко?” Вона подзвонила сестрі Наталі. “Наталю, уяви: він уже називає її коханою. Що в ній такого?”
Наталя засміялася: “Мар’яно, чоловіки – як діти. Нове – завжди краще. Але ти ж знаєш, що Марина – це фасад. Пам’ятаєш, як ти розповідала, що вона змінює хлопців щороку? Андрій буде наступним”.
Мар’яна погодилася: “Може, й так. Але чому він обрав її? Зі мною він мав стабільність, любов. А з нею – що? Вечірки?” Наталя порадила: “Забудь. Зосередься на собі. Запишись на курси, знайди хобі”.
Мар’яна послухала. Записалася на йогу. Там познайомилася з Іриною, яка теж пережила розлучення. “Мій колишній пішов до молодшої, – сказала Ірина під час перерви. – Спочатку боліло, але потім я зрозуміла: він зробив мені послугу. Тепер я вільна!”
Мар’яна кивнула: “Так само. З Андрієм все стало нудним. Він не цінував мене. А Марина… що він у ній знайшов? Вона ж поверхова”.
Ірина засміялася: “Може, поверхова – це те, що йому потрібно. Не глибокі розмови, а просто веселощі. Чоловіки іноді хочуть простоти”.
Ці слова зачепили Мар’яну. Може, вона була надто серйозною? Завжди планувала, думала про майбутнє. “Андрію, давай відкладемо на квартиру”, – казала вона. А Марина, напевно, каже: “Давай витратимо все на поїздку!”
Минув місяць. Мар’яна пішла на побачення з колегою Сергієм. “Ти виглядаєш чудово, – сказав він за вечерею. – Розкажи про себе”. Вона посміхнулася: “Я вчителька, люблю книги. А ти?” Вони розмовляли годинами. “Це так приємно, – подумала вона. – Без драми”.
Але одного вечора Андрій подзвонив. “Мар’яно, привіт. Як ти?” Вона здивувалася: “Нормально. А ти?” Він зітхнув: “Знаєш, з Мариною все не так, як я думав. Вона… вона завжди хоче розваг. Не хоче говорити про серйозне”.
Мар’яна мало не засміялася: “А що ти очікував? Ти ж сам казав, що вона вільна”. Він відповів: “Може, я помилився. Суму за тобою”.
“Сумуєш? – перепитала вона. – А Марина? Що в ній такого було?” Андрій помовчав: “Новизна. З нею було легко. Але тепер розумію: легко – не значить добре. З тобою було справжнє”.
Мар’яна сказала: “Занадто пізно, Андрію. Я рада, що ми розлучилися. Бажаю щастя з Мариною”. Вона поклала трубку і посміхнулася. Здивування минуло. Тепер тільки полегшення.
Але історія на цьому не закінчилася. Мар’яна вирішила змінити життя. Переїхала в нову квартиру, почала писати блог про розлучення. “Дівчата, не тримайтеся за минуле, – писала вона. – Іноді розлучення – це подарунок”.
Одного дня вона зустріла Марину в кафе. Та сиділа сама, дивилася в телефон. Мар’яна підійшла: “Привіт, Марино. Я Мар’яна”. Марина підняла очі: “О, колишня Андрія? Привіт. Сідай”.
Вони розмовляли. “Що ти в ньому знайшла?” – запитала Мар’яна. Марина зітхнула: “Він веселий, амбітний. Але знаєш, він постійно говорить про тебе. ‘Мар’яна б це зробила так’. Мене це дратує”. Мар’яна засміялася: “А я дивувалася, що він у тобі знайшов. Ти така… яскрава”.
Марина кивнула: “Може, тому. Але яскравість тьмяніє. Він нудний, якщо чесно”. Вони розсміялися разом. “Бажаю удачі”, – сказала Мар’яна, йдучи.
Тепер вона була повністю рада. Життя починалося заново.
Ввечері подзвонила Оксана: “Мар’яно, чула? Андрій і Марина посварилися. Він виклав пост: ‘Іноді ми помиляємося'”. Мар’яна засміялася: “Нехай. Мені байдуже”. Оксана запитала: “Справді? Не хочеш повернутися?” “Ні, – сказала Мар’яна. – Я рада розлученню. Частково – бо тепер бачу, як багато я втрачала”.
Вона згадала їхні спільні поїздки. Одного разу в Карпати. “Андрію, дивися, які гори!” – кричала вона. Він відповідав: “Так, гарно. Але давай сфоткаємо і назад, бо робота”. З Мариною, напевно, він би залишився довше.
Але тепер Мар’яна поїхала в Карпати сама. Зустріла там групу туристів. Один, Віталій, сказав: “Ви виглядаєте як людина, яка любить пригоди. Приєднуйтеся до нас”. Вона погодилася. “Розкажи про себе”, – попросив він увечері біля вогнища.
Мар’яна розповіла про розлучення. “Я дивувалася, що він знайшов у ній. Але тепер рада”. Віталій кивнув: “Іноді люди шукають не те, що потрібно, а те, що блищить”.
Вони розмовляли довго. “Ти сильна, – сказав він. – Багато б зламалися”. Вона відповіла: “Я не зламалася. Навпаки, ожила”.
Повернувшись, Мар’яна продовжила блог. Читачки писали: “Дякую, ваша історія надихає!” Одна запитала: “Що порадите, якщо чоловік пішов до іншої?” Мар’яна відповіла: “Дивуйтеся, але радійте. Життя продовжується”.
Минув ще місяць. Андрій подзвонив знову: “Мар’яно, можемо зустрітися? Поговорити”. Вона погодилася, з цікавості. В кафе він сказав: “Я розлучився з Мариною. Вона… не те. Суму за нами”.
Мар’яна запитала: “Що ти в ній знайшов спочатку?” Він зітхнув: “Новизну. З нею було легко. Але легко – не глибоко. З тобою було справжнє кохання”.
“Справжнє? – перепитала вона. – А чому пішов?” “Помилився, – сказав він. – Давай спробуємо знову”. Мар’яна похитала головою: “Ні, Андрію. Я рада, що розлучилися. Тепер я щаслива сама”.
Він пішов сумний, а вона – з посмішкою. Здивування минуло повністю. Залишилася тільки радість.
Мар’яна почала нове життя. Записалася на курси фотографії, подорожувала. Зустріла Віталія знову. “Привіт, мандрівнице”, – сказав він. Вони пішли на побачення. “Ти не шкодуєш про минуле?” – запитав він. “Ні, – відповіла вона. – Воно навчило мене цінувати себе”.
Одного дня Марина написала їй: “Привіт. Дякую за розмову тоді. Ти права: він не для мене. Удачі”. Мар’яна відповіла: “І тобі”.
Тепер Мар’яна знала: життя – це не про те, що хтось знаходить в іншому, а про те, що ти знаходиш у собі.
Юлія Хмара
