Софія зібрала робочі папери у теку і підвелася з-за столу.
П’ятниця видалася короткою, зміна закінчилася о другій, і в повітрі висіла та рідкісна, майже невагома свобода, якою зазвичай пахнуть вихідні дні. Проте настрій у неї був зовсім не святковий.
Вона викликала таксі і поїхала до квартири, де ще зовсім недавно намагалася будувати спільне життя з Тарасом. Шлюб розсипався не в один день, він струхлявів поступово, розмитий дріб’язковістю, постійними підрахунками кожної копійки та патологічною ощадливістю, яку Тарас завжди гордо називав раціональним плануванням сімейного бюджету.
У коридорі офісу досі шепотілися колеги після ранкового візиту її законного чоловіка. Тарас з’явився без попередження, у пом’ятому плащі, з тремтячими руками і вологими очима, у яких читався не стільки біль розлуки, скільки палюча образа людини, чиї фінансові інвестиції не виправдали сподівань.
— Ти збираєшся просто так піти і зробити вигляд, що нічого не було, — голосно, на весь коридор, промовив він тоді, привертаючи увагу бухгалтерів та менеджерів. — Я все для тебе робив. Я вкладав у нас душу. Поверни мої подарунки, Софіє. Поверни те, що я купував на власні чесно зароблені гроші.
— Тарасе, перестань ганьбитися, — тихо відповіла Софія, стримуючи хвилю сорому за дорослого тридцятирічного чоловіка, який стояв посеред чужого офісу. — Тут люди працюють. Що саме ти хочеш повернути. Мультиварку, яку сам обрав, щоб я варила тобі супи. Чи сковорідку.
— Усе, що було куплено для тебе особисто, — вперто повторив він, і нижня губа його зрадницьки сіпнулася. — Ти користувалася цим, ти забирала мій ресурс.
Софія тоді лише похитала головою, дістала з сумочки старі пластикові сонячні окуляри з тріснутою лівою дужкою, які він купив їй два роки тому на придорожній розкладці за сорок п’ять гривень, коли вона забула свої вдома, і мовчки поклала йому в долоню.
— Тримай, — сказала вона спокійно. — Це єдине з твоїх особистих подарунків, що зараз зі мною.
Він не посоромився. Він узяв ті пластикові окуляри, обережно витер скельця краєм рукава, дбайливо сховав їх у внутрішню кишеню піджака і пішов геть, навіть не попрощавшись.
Люди дивилися йому вслід із сумішшю подиву й огиди, а Софія стояла посеред приймальні і думала лише про одне: як вона примудрилася прожити з цим чоловіком майже чотири роки.
Тепер, піднімаючись сходами до квартири, Софія тримала в руках великі сміттєві пакети високої міцності. Їй треба було забрати залишки своїх речей: шкарпетки, ремені, обідки для волосся, численні баночки з кремами та лосьйонами, які вона в поспіху покинула у ванній кімнаті минулого тижня.
Коли ключ повернувся в замку, двері відчинилися занадто легко. Тарас був удома. Він сидів на кухні над розгорнутим зошитом у клітинку і щось зосереджено рахував на калькуляторі смартфона.
— Ти прийшла без дзвінка, — не підводячи очей, зауважив Тарас. — Я міг бути зайнятий.
— Це поки що і моя орендована квартира також, половину вартості за цей місяць сплатила я, — рівним голосом нагадала Софія, проходячи до передпокою. — Я заберу свій дріб’язок і піду.
Тарас підвівся з-за столу, склав руки на грудях і перегородив їй шлях до спальні.
— Ти вже достатньо винесла минулого разу, — сказав він, пильно стежачи за кожним її рухом. — Мені треба перевірити, що саме ти пакуєш. Багато речей ми купували спільно.
— Спільно, — гірко всміхнулася жінка. — Спільно — це коли я давала картку, а ти шукав знижковий купон на три гривні. Пропусти мене, Тарасе, не влаштовуй ще одну виставу.
— Я маю право захищати своє майно, — його голос став глухим і напруженим. — Ти забрала плед. Той сірий, вовняний.
— Той плед подарувала мені моя мама на день народження, — відповіла Софія, відсуваючи його плечем. — Ти навіть на букет квітів тоді пошкодував грошей, сказав, що зрізані рослини швидко в’януть і це неекологічно.
— Це раціонально, — заперечив він, слідуючи за нею до спальні. — Живі квіти — це марнотратство. А от сільничку на кухні ти теж плануєш потягнути. Я бачив, як ти на неї дивилася минулого разу. Скляна банка купувалася за мої гроші. І сіль там екстра, пачка коштує тридцять гривень.
Софія зупинилася посеред кімнати, повільно повернулася і подивилася йому в очі. У його погляді не було ані жалю, ані суму за втраченою родиною — там горів лише чистий, фанатичний азарт дрібного скнари, який боїться втратити бодай грам солі.
— Ти серйозно зараз говориш про сільничку, — тихо запитала вона. — Людина, яка вранці їхала через усе місто в мій офіс заради дешевих китайських окулярів, зараз переживає за тридцять копійок вартості солі.
— Принцип має значення, — твердо заявив Тарас. — Справа не в сорока п’яти гривнях і не в солі. Справа в справедливості. Ти пішла від мене, розриваєш шлюб, отже, не маєш права користуватися тим, що давав тобі я.
— Добре, — кивнула Софія, відчуваючи, як усередині замість образи підіймається холодна, кришталева лють. — Раз ми граємо за твоїми правилами, давай зіграємо по-справжньому.
Вона кинула порожні пакети на ліжко, дістала телефон і відкрила додаток банку.
— Що ти робиш, — насторожився Тарас.
— Відкриваю виписки за останні два роки, — відповіла вона, прямуючи до комода. — Раз ти вимагаєш назад кожен свій копійчаний подарунок, ми зробимо дзеркальний переоблік. Давай почнемо з шафи.
Софія різко відчинила дверцята гардероба і витягла звідти світло-сіру брендову футболку з тонкої бавовни.
— Це я подарувала тобі на річницю нашого знайомства, — сказала вона, кидаючи річ собі під ноги. — Чудова тканина. Вона стане ідеальною ганчіркою для миття підлоги в моєму новому житлі.
— Ти з глузду з’їхала, — обурився Тарас, роблячи крок уперед. — Це моя улюблена річ. Ти не маєш права її забирати.
— Маю, Тарасику, — спокійно заперечила Софія. — Це був особистий подарунок від мене. А ти щойно заявив, що після розриву стосунків обдарована сторона втрачає на них право. Далі. Де електробритва, яку я замовляла тобі з Німеччини на день ангела.
— Вона у ванній, і я нею користуюся щодня, — він спробував затулити двері коридору.
— Нічого, тепер знову перейдеш на одноразові станки, по три штуки в упаковці, як ти любиш для економії, — мовила жінка, прослизаючи повз нього. — А бритва мені дуже згодиться. Моя подруга розповідала, що сітковою насадкою надзвичайно зручно зрізати кошлатість із вовняних светрів і пальта. Вона знайде гідне застосування в моєму господарстві.
Тарас пішов за нею у ванну, його обличчя почало вкриватися червоними плямами.
— Це дріб’язкова помста, Софіє. Ти поводишся негідно, ти просто мстишся мені за те, що я вмію рахувати гроші.
— Рахувати гроші і бути жадібним скнарою — це різні речі, — відрізала вона, згрібаючи з полиці електробритву разом із зарядним блоком у пакет.
— Ти вважав нормою перевіряти довжину чека з супермаркету і дорікати мені за куплене яблуко іншого сорту, бо воно на чотири гривні дорожче за кілограм. Ти вимагав звіту за кожну чашку кави, яку я пила з колегами після роботи. Але коли тобі потрібен був дорогий інструмент, ти раптом забував про економію і чекав подарунків від мене.
Вона впевнено покрокувала до комори в кінці коридору.
— Не смій туди лізти, — вигукнув Тарас, голос його зірвався на хрип. — Там мої робочі речі.
— Твої, — вона відчинила двері комори і вказала на міцні пластикові кейси на нижній полиці. — Оцей ударний дриль і кутова шліфувальна машина — це мій подарунок тобі на тридцятиріччя. Я відкладала на них три місяці зі своєї премії, бо ти скаржився, що дешевий інструмент горить від навантаження. Вони поїдуть до мого батька в село. Він усе життя користується старим інструментом і дійсно заслуговує на якісну техніку.
— Я не віддам інструмент, — Тарас буквально кинувся до кейсів, притискаючи їх до себе. — Це непорівнювані речі. Окуляри коштували дріб’язок, а це коштує тисячі.
— Саме так, любий, — холодно промовила Софія, схрестивши руки. — Окуляри коштували сорок п’ять гривень, але ти не полінився приїхати за ними на роботу, аби принизити мене перед усім відділом. Ти хотів товарно-грошових відносин замість шлюбу. Отримуй.
Вона нахилилася і витягла з верхньої полиці менший футляр.
— А от і гравер, який я дарувала тобі на Новий рік, — додала вона, відчуваючи дивну, очисну легкість. — Знаєш, для чого він мені потрібен. Я візьму його і вигравіюю твій детальний портрет прямо на асфальті перед під’їздом. І великими літерами напишу на твоєму чолі одне просте, але дуже точне слово: жмот. Щоб кожна дівчина, яку ти надумаєш запросити на чай без цукру, заздалегідь знала, з ким має справу.
— Ти втратила будь-який сором, — просичав Тарас, міцно стискаючи валізку з дрилем. — Я зателефоную в поліцію. Я напишу заяву про крадіжку.
— Пиши, — спокійно знизала плечима Софія. — У мене в онлайн-банкінгу збереглися всі чеки з серійними номерами, виписки з моєї особистої картки і доставка на моє ім’я.
Поліція із задоволенням послухає, як дорослий чоловік намагається привласнити майно, придбане іншою людиною, поки сам вимагає повернення пластикових окулярів за сорок п’ять гривень.
Вона забрала кейс із гравером, бритву, футболку, повернулася до спальні і за п’ять хвилин згребла в інший пакет увесь свій дрібний гардероб, косметику та засоби догляду.
Тарас стояв у коридорі, притулившись до стіни, і дивився на неї очима, повними безсилої люті. Він звик, що Софія завжди поступалася, аби уникнути гучних сварок, звикав до її мовчазної згоди, списував усе на жіночу м’якість і терплячість. Але зараз перед ним стояла зовсім інша людина — впевнена, спокійна і абсолютно чужа.
— Якщо ти винесеш ці речі, ти остаточно спалиш усі мости, — спробував він останній маніпулятивний аргумент. — Ми могли б сісти і спокійно все розділити через юристів. Мій адвокат склав список.
— Твій адвокат навіть не відповів на дзвінок мого юриста, — відповіла жінка, застібаючи блискавку на куртці. — Тобі немає чим платити адвокату, Тарасе, бо консультація коштує грошей, а тобі шкода витратити зайву сотню навіть на власну гідність.
Вона підхопила пакети і кейс, відчинила вхідні двері і ступила на сходовий майданчик.
— Ти ще пошкодуєш, — крикнув він їй услід, висовуючись із дверей. — Ти нічого сама не варта без моєї ощадливості. Ти підеш по світу з порожніми кишенями через своє марнотратство.
Софія навіть не обернулася. Вона чула, як за її спиною важко грюкнули двері, а вже через кілька секунд крізь тонку панель почувся його збуджений, плаксивий голос.
Тарас телефонував своїй матері, квапливо і плутано розповідаючи, як його пограбували, як невдячна невістка забрала електробритву і що треба терміново шукати знайомих у прокуратурі.
На вулиці світило м’яке осіннє сонце, повітря було свіжим і прохолодним. Біля бордюру вже блимало аварійними вогнями викликане таксі. Водій вийшов, мовчки допоміг покласти пакети та важкий футляр у багажник і відчинив перед нею пасажирські двері.
Софія сіла на заднє сидіння, відкинулася на м’яку спинку і глибоко вдихнула. Уперше за довгі місяці вона відчула, що груди розправилися, а важкий, липкий тягар чужої дріб’язковості більше не тисне на плечі.
Машина рушила з місця, минаючи знайомий двір, сірі панельні будинки та пожовклі клени. На серці було напрочуд спокійно. Вона не знала, чи наважиться він написати якусь безглузду заяву, і їй було байдуже.
Попереду було нове, чисте, вільне життя, у якому більше ніхто не рахуватиме кожну ложку солі і не влаштовуватиме драм через копійчані пластикові речі.
Тетяна Макаренко
