Приїхавши на власну дачу, Марина навіть очманіла від побаченого і не одразу знайшлася, що сказати.
— Вась! Василю! Ти чуєш мене, чи ні? Де ти, озвись? О, як завжди, — у своєму улюбленому комп’ютері зависає! — обурилася дружина. — Та відірвись ти вже від нього! Скільки я можу тебе кликати!
— Ну, чого тобі? — незадоволено відповів чоловік, який уже вийшов на фінальний етап своєї улюбленої гри. — От причепилася, і на вихідних спокою від тебе немає!
— На дачу треба з’їздити, Васю. Урожай зібрати. Поїдемо? Там тепер усього наросло. Помідори, і перець, баклажани. Зібрати б треба, а то ж увесь тиждень там не були. Добре, дощі нам помогли, поливати не треба. Але ж і травою тепер усе заросло. Поїхали.
— Слухай, ну з’їзди сама. Що, без мене врожай не збереш? Пожалій ти мене. Я на роботі за тиждень так втомився, що зараз хочу тільки одного — побути в спокої та тиші.
— Васю, ну поїхали. Я не хочу сама, — продовжувала наполягати Марина. — І матері твоїй я обіцяла овочів дати. А вона нам потім ікру зробить, у банки закатає, всю зиму будемо їсти. Смакота!
— Марино, їдь сама. Ну не хочу я на цю дачу їхати, кажу ж! Спочатку дача, потім у матері доведеться ще години дві-три сидіти, поки ви всі плітки обговорите. Збереш там усе потроху, не поспішаючи. Подихаєш повітрям. А потім до матері заїдеш. Там у неї й пообідаєш, напевно, вона пирогів напекла. І повечеряти можеш там само — і тобі не готувати, добре! А я за цей час хоч висплюся за весь тиждень, — умовляв дружину Василь.
— Ох, і ледацюга ти в мене, Васю! Прям якийсь вайло! І коли тільки ти таким став? — дивувалася Марина.
— Та й ти теж раніше іншою була — молодою та красивою! — відповів їй чоловік з усмішкою.
— А зараз що ж? — Марина, ніби жартома образившись, кинула в чоловіка диванною подушкою. — Некрасива я для нього, бачте, стала, немолода! От який!
Але нічого не вдієш, їхати треба. Марина почала збиратися на дачу. Їй і самій не дуже туди хотілося. Вона теж із задоволенням повалялася б на дивані у свій вихідний. Але справа є справа, та й свекруха чекає. Вони вчора якраз зв’язувалися з нею з цього питання.
— О, а ти матір із собою візьми, — подав ідею Василь. — Вона з радістю з тобою з’їздить на дачу. Якраз і поможе тобі там. Удвох вам веселіше буде.
— Гарна ідея. Зараз подзвоню і запитаю в Анфіси Романівни, чи складе вона мені компанію, — дістаючи з сумочки мобільний, відповіла Марина.
Свекруха була приємно здивована і одразу погодилася. Вбравшись у спортивний костюм та старенькі зручні кросівки і прихопивши з собою мішки та корзини з відрами, жінка вирушила в дорогу. Сівши за кермо свого улюбленого автомобіля, Марина поїхала в бік будинку Анфіси Романівни.
Варто зазначити, що свекруха гідно підготувалася до виїзду на дачу. Заварила в термосі ароматний чай з травами, додавши туди свого фірмового вишневого варення, спорудила бутерброди з ковбасою та сиром. Усе це вона гарно запакувала і віддала приємно здивованій невістці.
— Ви як завжди на висоті!
— А що? Я люблю перекусити на природі, — міркувала в машині свекруха. — Будь-яка їжа на свіжому повітрі набагато смачнішою здається. От упораємося ми з тобою, Маришо, на ділянці, приберемо весь урожай, смикнемо бур’ян, а потім сядемо в альтанці й перекусимо з апетитом. А, як тобі? Добре ж?
— Добре, Анфісо Романівно. Хвалю вас за виявлену ініціативу, — майстерно лавіруючи між машинами на завантаженій суботній трасі, відповідала їй Марина. — Я, признатися, про перекус навіть і не подумала. Усе Васю вговорювала з собою поїхати, а він відмовився.
— От ледацюга! — з усмішкою видала мати чоловіка.
У розмовах з товариською свекрухою дорога вийшла цікавою та недовгою. Марина й не помітила, як вони домчали до дачного товариства, де розташовувалася їхня ділянка. Незважаючи на вихідний день, людей на дачах було зовсім небагато. Видно, всі під кінець літа вирішили розслабитися і відпочити від трудів, ловлячи останні спекотні дні на пляжі.
Під’їжджаючи до своєї ділянки, Марина з досадою зазначила, як усе навколо заросло травою. Дощі, які лили два останні тижні, зробили свою справу.
— Ох, тепер і на ділянці, швидше за все, все затягнуло бур’янами, — припустила вона. — У заростях доведеться нам із вами врожай шукати.
— Нічого, нас цим не налякаєш! Знайдемо, було б що, — бадьоро відповідала свекруха.
Але коли, вивантаживши з машини тару для овочів, жінки зайшли на територію дачі, то просто втратили дар мови. Те, що вони там побачили, було неймовірним і обурливим одночасно.
На грядках Марини в цей момент як у себе вдома орудувала її сусідка по дачі Зінаїда. Поруч із нею була її двадцятирічна дочка. Ділянка Зіни знаходилася через одну від ділянки Марини та Василя. Але цю жінку вона знала добре, бо сусідка постійно навідувалася до Марини, щоб попросити в неї то солі, то цукру, то сірників.
— Ой, так чайку хочеться. Умоталася вся, втомилася, відпочити треба. А цукор вдома забула. Приготувала й забула. І цукерочок ніяких немає, прям як на зло, — обмахуючись листком лопуха наче віялом, говорила Зінаїда, прийшовши до Марини.
— Ось візьміть, мені без потреби, минулого разу привозили, але не знадобився, — Марина ділилася з сусідкою цукром.
— А ти випадково не багата на цукерочки? — забираючи цукор, не забувала уточнити Зіна.
— Ні, не багата. Ми їх взагалі не їмо, — незадоволено відповідала Марина, бо терпіти не могла таких нахабних людей.
Тепер же сусідки, які збирали у свої відра чужий урожай, були такі захоплені, що навіть не помітили появи господині. Вони гучно перемовлялися між собою, жартували і навіть сміялися, не боячись бути побаченими чи почутими іншими сусідами. І взагалі, судячи з їхньої нахабної поведінки, почувалися вони тут дуже впевнено.
— Зінаїдо? — гукнула її Марина. — А ви часом ділянки не переплутали? Чи вирішили допомогти нам зі збором урожаю?
— А? Що? — обидві жінки різко прийняли вертикальне положення, тримаючи при цьому в руках щойно зірвані м’ясисті помідори.
Неподалік від них стояли відра та пакети, вже вщерть наповнені перцем і баклажанами. Усьому було видно, що орудували вони тут уже давно і добряче почистили дачу Марини.
— Крадете, значить? Так, так! А совість маєте? Адже ви наші сусіди? — продовжувала Марина, в лоб поставивши запитання трохи розгубленим жінкам. — І не соромно вам?
Її свекруха поки не промовила жодного слова, вражена побаченим.
— Мариночко, здрастуй! — швидко прийшла до тями спритна Зінаїда. — Хто краде? Про що ти? Грубо як висловлюєшся, слухати навіть неприємно! От і добре, що ви приїхали. А то я вже не знала, що й думати. Переживала, знервувалася тут уся.
— І про що ж ти переживали? Чуже добро спокою не давало? — раптом подала голос сувора Анфіса Романівна. — Посоромилася б, літня жінка, а таке чиниш. Ще й доньку залучила до свого бізнесу. Злочинну шайку створила. Куди котиться цей світ?
— Ви про що це? Чому ображаєте? Ми просто вирішили ваш урожай врятувати. Так, так, усе саме так! Донька ось приїхала на машині. Каже мені, давай, мамо, на ринок відвеземо овочі. Продамо, їх там з руками відірвуть, такі свіжі, достиглі. А гроші хазяям дачі віддамо, коли вони приїдуть. От як ми хотіли зробити! Щоб урожай не згнив на грядках, щоб не пропав. Вас же тут уже скільки днів немає! А ви одразу — злодії! Не розібравшись, ярлики навішуєте! — уже взяла себе в руки і впевнено віщала Зінаїда.
Вона навіть підперлася з боку для більшої важливості й дивилася в обличчя приїхалим упевненим і вельми нахабним поглядом.
— А! Тепер це так називається? Не крадіжка, а турбота про ближнього? Ну, вразили ви мене, Зінаїдо! Давно я так не дивувалася, — незадоволено відповіла Марина.
— Так, турбота! Тільки так і не інакше. Ми з донькою з раннього ранку, зігнувшись, стоїмо тут, на ваших грядках. Стараємося, збираємо, щоб нічого не зіпсувалося. Ось бачите, допомогли вам зібрати урожай. Ви приїхали, а нічого вже робити не треба, все зібрано. Хоч би спасибі сказали. А ви одразу сваритися, — продовжувала цинічна Зінаїда.
— А якщо ми зараз дільничного покличемо, він прийме вашу версію, як ви думаєте? — з отруйною усмішкою запитала в неї Марина.
— Ну навіщо дільничного? До чого це? Адже ми вам усе пояснили. І продукція ваша вся тут, он стоїть у пакетах і відрах. Нічого не пропало. Подивіться самі. Можете навіть перевірити. Усе на місці — і перчик, і баклажани, і помідори. Навіть цибулю зелену зрізали, все одно ж пропаде, Мариночко. Осінь скоро, а ви її, я дивлюся, зовсім не їсте. А люди на ринку дуже добре її беруть. І петрушку теж розхоплюють щойно зрізану.
— То ви ще й петрушку з цибулею зрізали? Ну це вже зовсім нахабство! — обурилася Марина. — А може, ви й будиночок наш обчистили? Винесли з нього все, що погано лежить. Треба терміново перевірити, чи все там на місці!
— Та ніколи їм було, Мариночко. Який будиночок, ну про що ти? Вони поспішали весь урожай швидше зібрати, щоб на ринок рвонути! А будиночок можна й потім, увечері, спокійно обстежити, — з сарказмом промовила свекруха.
— Та що ви заладили? Ми не злодії! Ми чесні люди, просто захотіли допомогти вам…
— Чесні люди по чужих ділянках не нишпорять, — видала свекруха свій вердикт.
— А те, що ви зараз зібрали, просто не встигли поцупити, я так розумію, — уточнила Марина, глянувши на стояні осторонь відра та пакети з овочами. — Вам просто не пощастило, що ми так рано приїхали. Що, зовсім не очікували нас сьогодні побачити? Прорахувалися чи сподівалися на злодійську удачу? — продовжувала господиня дачі з незадоволеним виглядом.
— Марино, ну перестань, прошу тебе! Чого ти заладила одне й те саме? Ну, які ми злодії? Ти ж мене багато років знаєш! Я тільки з чистих спонукань…
— Ось! — раптом голосно вигукнула Анфіса Романівна, чим налякала всіх присутніх! — Люди з чистих спонукань встали о п’ятій ранку, покинули всі свої справи і самовіддано пішли на чужу ділянку рятувати врожай. Який героїзм! Яка самопожертва! Мені здається, що це гідне заохочення. Як ти вважаєш, Марино?
Невістка розгублено витріщилася на свекруху, не розуміючи, що з нею коїться. Але потім помітила, як та їй підморгнула, і зрозуміла — зараз буде щось цікавеньке. Любила Анфіса Романівна розігрувати такі вистави для непосвячених.
— Ну так, — Зінаїда навіть трохи розгубилася, не вірячи своєму щастю. — От же, літня жінка, мудра й досвідчена, вона одразу все зрозуміла, тому й змогла розібратися в ситуації.
— Звичайно! Я розібралася, це було нескладно. А як зрадіє мій приятель, генерал поліції Арнольд Михайлович, у якого ми вже багато років знімаємо цю дачу, ви не уявляєте! А ви хіба цього не знали? Ні? Та ви що? Ну як же… Ось уже котрий рік Арнольд люб’язно надає для нашої родини свою ділянку.
— Як ви сказали? Генерал поліції?.. — видала дивним голосом Зінаїда. — Ви серйозно?
— Я що, схожа на жартівницю? Звичайно, серйозно. Справжній генерал. Давним-давно, багато років тому Арнольд пропонував мені вийти за нього заміж. Тоді він, звичайно, не був ще генералом. Та й, зізнатися чесно, я вже любила свого Вітю. А Арнольд так мене й не розлюбив. Стільки років уже таємно від дружини в мене закоханий. Але це все зараз неважливо, я щось відволіклася, — раптом посерйознішала Анфіса Романівна. — Несіть свої паспорти! Швидко! Негайно!
— Що? Які паспорти? Навіщо? — знову злякалася вже було розслаблена Зінаїда.
— Як це — навіщо? Я передам ваші документи справжньому господареві цієї дачі, Арнольду Михайловичу. Нехай він занесе ваші дані куди треба, а заодно випише вам нагороду за невсипуще пильнування, неспокій і турботу про врожай. Та й потім — якщо тут щось трапиться, у нього вже будуть усі необхідні відомості — хто, навіщо й чому!
Сусідки стояли мовчки, наче громом уражені, ще не знаючи, як реагувати.
— Ну, несіть паспорти! Чого застигли? Дві хвилини тому он які жваві були, орудуючи на чужих грядках. А я поки наберу Арнольда, щоб одразу все й продиктувати йому з листа, як то кажуть. Ідіть, а я побалакаю з ним про своє. Нам є що згадати. Ідіть! — свекруха махнула рукою в бік, показуючи, куди їм іти.
Анфіса Романівна впевненим рухом дістала з сумки свій телефон і справді почала набирати якийсь номер.
— Е… зачекайте! Стійте! Як вас там… не знаю! — закричала Зінаїда.
— Мене? Анфіса Романівна. Ви щось хочете додати? — вельми здивувалася вона.
— Не треба! Не телефонуйте своєму генералові, ми все зрозуміли! Таке більше не повториться! Обіцяємо вам, що ми ніколи більше не переступимо межі цієї ділянки! — голосно заторохтіла Зіна.
— Пізно вже. Все, справа зроблена. Країна має знати своїх героїв. Таку боротьбу за врожай розгорнули, це ж незбагненно! Сили вклали й кмітливість виявили. Ні, ні, несіть свої паспорти, я зараз же запишу всі ваші дані й передам їх у поліцію по нашому регіону, де працює Арнольд Михайлович.
— Нічого ми не принесемо! Ще чого вигадала, улюблениця якогось там генерала! — раптом схаменулася Зінаїда. — Ходімо звідси, доню! Не було нас тут, і все! Ніхто нічого не доведе. Та кинь ти цей помідор, що ти в нього вчепилася! Он усі овочі ваші на місці, можете переконатися й перелічити. А записувати нас не треба. Ні за що!
Сусідки швидко залишили ділянку Марини, навіть жодного разу не озирнувшись. А невістка зі свекрухою ще довго сміялися з такого вдалого фіналу такої неприємної події.
— Ну ти подивися, що робиться! Зовсім совісті в людей не залишилося. Добре хоч не встигли нічого до себе втягти та на ринок відвезти, як планували.
— Так, вчасно ми з тобою, Маришо! Хвилин на двадцять би запізнилися й залишилися б без урожаю, — зауважила свекруха.
— Але з іншого боку, і нам добре — збирати нічого не треба, майже все вже зібрано. Хоч якась користь від цих сусідок. Може, й справді виписати Зінаїді подяку?
Свекруха лише всміхнулася у відповідь, згадавши свою міні-виставу. Ну, акторка, який талант пропадає!
— Зараз траву посмикаємо, чай ваш ароматний з бутербродами поп’ємо й додому вирушимо. Відпочивати будемо.
— Так і зробимо, — відповіла Анфіса Романівна. — А то мене там Арнольд Михайлович зачекався!
Жінки від душі засміялися. Все добре, що добре закінчується.
