Степан Петрович, батько нареченого, та Мар’яна Іванівна, майбутня теща, сиділи в напівтемряві маленької кав’ярні, схожі на двох генералів, що планують захоплення сусідньої держави. Перед ними лежав кошторис весілля їхніх дітей — Дениса та Оленки.
— Ви розумієте, Мар’яно Іванівно, — прошепотів Степан, поправляючи вуса, — що діти зараз молоді, вітряні? Вони ж ті гроші, що гості надарять, на якусь «подорож на острови» спустять. А нам з вами треба дахи крити, паркани ставити. Ми життя поклали на їхнє виховання!
— Ой, не кажіть, Петровичу! — зітхнула Мар’яна, театрально приклавши хустинку до ока. — Моя Оленка вже марить якимось балійськими заходами сонця. А в мене у ванній плитка відпадає! Гроші мають бути в надійних руках. В наших.
План був простий і підступний: переконати дітей, що весілля має бути «традиційним», з двома скринями для дарунків, ключі від яких «випадково» залишаться у батьків для «безпеки».
За тиждень до свята всі зібралися за одним столом. Повітря було наелектризоване.
— Любі наші, — почав Степан Петрович, наливаючи Денису компот, — ми з мамою Мар’яною вирішили взяти всі фінансові клопоти на себе. Ви просто відпочивайте. Навіть скрині для конвертів я змайстрував власноруч — дубові, з подвійним дном… ой, тобто з подвійним захистом!
— Тату, — підозріло мружився Денис, — ми ж домовлялися, що все буде просто. Коробка на столі, потім ми самі все заберемо в сейф готелю.
— Який сейф?! — вигукнула Мар’яна Іванівна, сплеснувши руками. — В готелях одні злодії! Ви що, хочете, щоб працю всього мого життя вкрали за одну ніч? Тільки до мене додому! Під подушку!
— Мамо, — втрутилася Оленка, — це наші подарунки. Ми планували перший внесок за квартиру…
— Квартиру?! — Степан Петрович аж підстрибнув. — А совість у вас є? А хто вам пелюшки прала? Хто диплом купував… тобто, допомагав писати? Ви хочете залишити батьків на поталу долі, поки самі будете в бетоні розкошувати?
Чим ближче було до весілля, тим гучнішими ставали суперечки. У день примірки сукні Мар’яна Іванівна та Степан Петрович зійшлися в епічній битві прямо в салоні.
— Я кажу вам, Петровичу, тамада має оголосити, що всі гроші йдуть на «фонд розбудови родового гнізда»! — кричала Мар’яна.
— Яке гніздо?! Ви свій курник гніздом називаєте? — відбивався Степан. — Гроші мають зберігатися у мене в гаражі, там погріб надійний, залізобетонний!
— У вашому гаражі тільки миші та порожні пляшки! — не вгавала теща. — Ви ж їх розтратите на запчастини до свого старого корита!
— Як ви смієте! — задихався від обурення батько нареченого. — Я — людина честі! Я кожну копійку запишу в зошит! А ви? Ви ж на ці гроші собі вставите зуби з білого золота і будете перед сусідками хвалитися!
Діти, які стояли поруч, перезирнулися. В їхніх очах промайнуло розуміння.
— Знаєте що? — тихо сказала Оленка, але її голос прорізав крики дорослих. — Весілля не буде.
У салоні запала мертва тиша.
— Як це не буде? — прошепотіла Мар’яна. — А гості? А холодець?
— А так, — додав Денис. — Ми бачимо, що вас цікавлять не ми, а «фонди» і «погреби». Тому ми завтра йдемо в РАЦС удвох, розписуємось і летимо. А ви діліть між собою порожні скрині.
Батьки заціпеніли. Першим оговтався Степан Петрович.
— Денисе, синку, ну ми ж як краще хотіли… щоб не розтринькали…
— «Як краще» для кого, тату? — Денис склав руки на грудях. — Ви вже поділили гроші, яких ще навіть немає. Ви сварилися через наші подарунки так, ніби це ваша здобич на полюванні.
Мар’яна Іванівна раптом сіла на диванчик і справді заплакала — цього разу без театральщини.
— Соромно, — видавила вона. — Степане, нам справді має бути соромно. Ми ж старі дурні. Хотіли дітей обхитрити, а лишилися біля розбитого корита.
Степан Петрович важко зітхнув і підійшов до сина.
— Пробачте нам. Біс поплутав. Мабуть, старість — це коли жадоба стає сильнішою за розум. Обіцяю: жодної скрині. Жодних ключів. Навіть до конвертів не доторкнуся.
— І я, — схлипнула Мар’яна. — Навіть плитку сама переклею. Або нехай відпадає, аби ви щасливі були.
Весілля таки відбулося. Воно було гучним, веселим і… чесним. Степан Петрович весь вечір демонстративно тримав руки в кишенях, коли гості підходили до молодят. А Мар’яна Іванівна, замість того щоб стежити за конвертами, щиро танцювала гопака.
Коли в кінці вечора Денис підійшов до батьків і вручив їм два конверти зі словами: «Це вам на відпочинок, ви заслужили», Степан і Мар’яна почервоніли так, що могли б затьмарити весільний феєрверк. Виявилося, що щирість приносить набагато більше, ніж будь-яке подвійне дно.
Після весілля, коли перший туман ейфорії розсіявся, Степан Петрович та Мар’яна Іванівна опинилися в дещо незручному становищі. Конверти, які діти вручили їм «на відпочинок», пекли руки сильніше за кропиву. Совість — звір рідкісний у їхньому віці, але цього разу вона прокинулася й почала вимагати реваншу.
— Слухайте, Мар’яно, — почав Степан, зустрівши сваху біля паркану наступного ранку. — Я на ті гроші дивитися не можу. Відчуваю себе так, ніби в дитини цукерку відібрав, хоч він сам її мені всунув.
— І не кажіть, Петровичу, — зітхнула вона, спираючись на сапу. — Моя Оленка дзвонила з аеропорту, дякувала за «підтримку». А в мене всередині все перевертається. Ми ж ледь не пересварили їх на все життя через той клятий дах і мою плитку!
Саме в цей момент у голові Степана Петровича народився новий план, але цього разу — світлий.
— А знаєте що? — його очі знову заблищали, але вже не від жадоби. — Діти полетіли на два тижні. А ми з вами що, не господарі? Давайте-но зробимо їм «сюрприз». У них у новій квартирі, яку вони в кредит взяли, стіни голі. Тільки штукатурка та вітер гуляє.
Мар’яна Іванівна миттєво підхопила ідею.
— Ви натякаєте на ремонт, Петровичу? Ой, не знаю… Ми ж знову почнемо сваритися! Ви захочете шпалери в лінійку, а я — у квіточку!
— Ніяких сварок! — відрубав Степан. — Наймаємо бригаду, а самі тільки контролюємо. Гроші з конвертів підуть у справу. І ще своїх додамо — тих, що я на «чорний день» у банці з-під кави тримав.
Наступні десять днів нагадували бойові дії. Тепер Степан і Мар’яна сварилися не один з одним, а з виконробом.
— Який ще «лофт»? — кричала Мар’яна на нещасного хлопця-дизайнера. — Це що, ми гроші платимо за те, щоб цеглу було видно? Ану мажте зверху рожевим!
— Мар’яно Іванівно, вгамуйтеся! — втручався Степан. — Лофт — це модно. Але оцей унітаз за п’ятсот доларів — це вже перебір. Він що, з підігрівом совісті? Ставте наш, вітчизняний, він надійніший!
Вони бігали базарами, торгувалися за кожен мішок цементу, вибивали знижки на ламінат так, ніби від цього залежало їхнє життя. Коли гроші з «подарункових» конвертів закінчилися, Степан Петрович мовчки дістав свою заначку, а Мар’яна Іванівна зняла з книжки кошти, відкладені на «зуби з білого золота».
— Знаєте, Петровичу, — сказала вона, витираючи пил з підвіконня за день до прильоту дітей, — а це навіть приємніше, ніж обманювати. У мене аж спина перестала боліти.
— То у вас азарт, свахо, — посміхнувся Степан, закручуючи останню розетку. — Ми з вами справжню спецоперацію провернули.
Коли Денис та Оленка, втомлені та засмаглі, відчинили двері своєї квартири, вони застигли на порозі. Замість сірого бетону їх зустрів затишний передпокій, запах свіжої фарби й сяюча паркетна дошка. А на кухні, за новеньким столом, сиділи «змовники» з чайником і купою чеків.
— Тату… мамо… це як? — прошепотіла Оленка, проводячи рукою по стіні (яка, на щастя, була не рожевою, а приємного бежевого кольору — Степан таки переконав).
— Це, діти, наш «фонд розбудови», — урочисто оголосив Степан Петрович. — Тільки не нашого гнізда, а вашого.
— Ми тут трохи… — Мар’яна Іванівна зніяковіло поправила фартух. — Порахували, що острови — це добре, але спати на бетоні — не для нашої родини. Пробачте, що без дозволу влізли.
Денис підійшов до батька і міцно його обійняв. Оленка розплакалася на плечі в матері. Цього разу в хаті не було сварок, не було підступних планів — тільки тихий звук закипаючого чайника та відчуття, що справжній скарб — це не гроші в скрині, а те, що ти можеш дати іншому без жодного заднього наміру.
Хоча Степан Петрович все ж не втримався і пошепки спитав у сина: «А кран у ванній не протікає? Бо я за нього пів години з продавцем бився!
Галина Червона
