Ремонт, який ледь нас не розлучив: хроніка одного вікенду, що змінив усе
Все почалося в суботу, о восьмій ранку. Рівно о восьмій, як і планувалося за нашою «сімейною стратегією». У нас було три відра фарби з красномовною, майже іронічною назвою «Скандинавський спокій», дві драбини, купа старих простирадл, легке тремтіння в руках і абсолютно грандіозний, як нам здавалося тоді, план — «освіжити вітальню за два дні».
Петру здавалося, що це дрібниця. Він підрахував усе на папірці, як серйозний підрядник: «Галю, тут дев’ять квадратів стін. Я в армії паркан фарбував швидше, ніж ти вариш каву. За суботу впораємося, в неділю будемо пити вино на новому дивані і дивитися серіал». Мені здавалося, що це початок нового життя. Щойно ці стіни змінять колір, зміниться все: настрій, відчуття простору, навіть те, як ми дивимося телевізор. Я мріяла про світло, про легкість, про оновлення, яке нарешті витіснить той затиснутий побут, що накопичувався тут роками.
Як же ми помилялися. Ми не просто помилялися — ми, як дві дорослі людини, недооцінили саму природу безладу.
Перші тріщини в нашому «спокої» з’явилися вже за три години.
— Галю! — голос чоловіка з-під старої газети «Факти» за 2018 рік, якою він ретельно накривав паркет, звучав глухо і якось приречено, наче він виявив у фундаменті будинку тріщину. — Ти впевнена, що цей колір називається «ніжна ранкова зоря»? Бо мені він більше нагадує «колір недосмаженої яєчні, яку впустили в пісок після дощу».
Я зупинилася посеред кімнати з валиком у руці. Ми вже три години малювали одну стіну, і я починала підозрювати, що «зовсім трохи змінити інтер’єр» — це стратегічна помилка стратегічного масштабу. Фарба на стіні виглядала зовсім не так, як на кришці відра під яскравим світлом магазину. Тут, у напівтемряві нашої вітальні, вона набула дивного, жовтувато-болотяного відтінку, який навіював думки не про «скандинавський спокій», а про дуже тривалу осінь.
— Петре, — я спробувала вкласти в голос всю свою ангельську терплячість, хоча всередині вже закипав чайник. — Це дизайнерський відтінок. Це тренд сезону. Це розширює простір. Мені дизайнерка в інтернеті сказала, що цей колір візуально додає кімнаті глибини.
— Глибини? — він визирнув з-за газети. Його обличчя було в дрібних бризках фарби, а в очах читалося глибоке сумнівне ставлення до моїх дизайнерських навичок і, мабуть, до всього мого покоління користувачів соцмережі. — Галю, він звужує мій оптимізм. Ми тут живемо тридцять років. Стіни пам’ятають, як наші діти вчилися ходити, як ми сварилися через першу машину, як святкували кожен новий рік. І ти хочеш замазати цю історію оцією… гірчицею?
— Це не гірчиця! Це колір «теплий пісок»! — я відклала валик, і на лакованому паркеті залишилася жирна пляма. Я почала її відтирати, але стало тільки гірше — пляма розмазалася, як символ мого розчарування. — Ми хочемо змін! Ти сам казав, що тут затиснуто. Ти сам казав, що хочеш «як у людей», щоб не соромно було перед сусідами, коли вони заходять на чай.
— Я казав «як у людей», а не «як у психіатричній лікарні для естетів»! — вигукнув він, махаючи шпателем, наче це була шабля в історичному фільмі. — Ти подивись на це! Воно виглядає так, ніби стіна хвора на жовтяницю! Хто це придумав? Де той «дизайнер»?
Ми завмерли. У повітрі завис пил, запах будівельного магазину, розчинника і таке знайоме відчуття, що ми зараз не стіни фарбуємо, а намагаємося перефарбувати наші характери, які за тридцять років стали твердими, як той бетон, що під шпалерами.
Напруга була майже фізичною. Я відчувала, як болить поперек, як ниють плечі, як кожна клітинка мого тіла протестує проти цього «освіження». Ми обидва були виснажені, але не стільки роботою, скільки усвідомленням того, що ми — різні. Він — людина, що цінує стабільність, яка не терпить змін. Я — жінка, яка в 60 років хоче хоч якось відчути, що життя ще триває, що я ще можу щось змінити.
— Знаєш що? — я сіла на драбину, відчуваючи, як тремтять ноги. — Може, ми просто старі? Може, ми просто боїмося, що якщо змінимо стіни, то зміниться щось інше? Що ми станемо чужими в цьому домі? Може, справа не у фарбі, Петре. Справа в тому, що ми намагаємося відремонтувати те, що вже давно не ремонтується — наші стосунки.
Петро витер руки об брудну ганчірку. Його обличчя, зазвичай таке спокійне, раптом стало втомленим. Він підійшов до мене, обережно переступаючи через банки з фарбою, через гори газет, через наше спільне життя, розібране на запчастини.
— Галю, — тихо сказав він. — Ти думаєш, я боюся шпалер? Я боюся того, що ти хочеш змінити все. А я… я просто хочу, щоб тут залишилося щось від того часу, коли ми були молодими і в нас не було грошей на ремонт, але ми сміялися, коли в нас протікав кран. Коли ми клеїли ці старі шпалери, ми сміялися, бо вони в нас постійно відклеювалися. А зараз ми сваримося через колір «яєчні». Мені страшно, що ці зміни — це початок кінця нашого затишку.
— Так давай сміятися зараз! — я глянула на нього, на його забруднені фарбою штани, на пляму на його щоці, яка чомусь здалася мені неймовірно зворушливою. — Давай подивимося на це як на комедію, а не як на катастрофу!
Він розсміявся. Раптово, щиро, від душі. — Ти бачила себе в дзеркало? У тебе волосся… — він показав на мою голову. — Що з волоссям? — я схопилася за чубчик і зрозуміла, що в мене там розмазана смуга «ніжної ранкової зорі». Я стала схожа на якогось екзотичного дивного птаха. — Ти схожа на бойового папугу, — сказав він, посміхаючись тією самою посмішкою, якою він дивився на мене в РАГСі, коли ми не знали, що нас чекає попереду.
Цей сміх розбив кригу. Ми просиділи на підлозі серед розібраних меблів до вечора. Ми не домалювали стіну. Фарба засохла в банці, валик став дубовим. Ми замовили піцу — велику, «Чотири сири», яку їли прямо з коробки на підлозі, розстеливши на ламінаті залишки плівки. Це була найкраща вечеря за останній рік. Ми говорили не про ремонт, а про те, куди ми хочемо поїхати, про те, як син дзвонив минулого тижня, про те, що ми нарешті маємо час просто посидіти.
— Слухай, — сказав Петро, запиваючи піцу чаєм з пластикового стаканчика. — А може, залишимо одну стіну такою, як є? Зі старими шпалерами. Як такий собі музей нашої молодості. А решту… хай буде твоя «яєчня». — Твоя «яєчня», — виправила я, сміючись. — І знаєш, вона не така вже й погана. Якщо на неї подивитися під іншим кутом, при гарному освітленні, вона виглядає як сонячне світло.
Ми закінчили ремонт через тиждень. Не за вікенд, звісно. Стіни вийшли кольору «теплий пісок». Коли ми сіли ввечері на новий диван, у кімнаті, яка пахла свіжістю, Петро взяв мене за руку.
Ми зрозуміли одну просту істину, до якої йшли тридцять років: ремонт — це не про стіни. Це про вміння домовлятися, коли навколо хаос. Це про здатність посміятися з того, що ти виглядаєш як бойовий папуга, посеред власної розрухи. Це про те, що дім — це не шпалери, які можна переклеїти. Дім — це той, з ким ти готовий ділити навіть найбільший безлад у світі.
— Ну що, — сказав він, — тепер тут затишно. Майже як тридцять років тому. Тільки тепер ми знаємо, що робити, коли тече кран. — І ми знаємо, який колір нам справді подобається, — додала я.
Ми не розлучилися. Ми навіть не посварилися до кінця. Ми просто навчилися приймати зміни — і в домі, і в одне в одному. Бо життя, як і ремонт, ніколи не закінчується. Воно просто змінює відтінки. Іноді ці відтінки бувають дивними, іноді — невдалими, але якщо ти фарбуєш ці стіни разом з кимось, кого ти любиш — це вже не просто ремонт. Це спільна історія.
