Віра Павлівна завжди вважала, що головне завдання матері — не просто виростити дитину, а вберегти її від помилок, які можуть зламати долю. Вона з юності повторювала синові Артему:
— Стережись жінок, які бачать у чоловікові не людину, а гаманець.
Хіба діти слухають, коли їм здається, що весь світ лежить біля їхніх ніг?
У той серпневий вечір Віра Павлівна сиділа на своєму дивані у маленькій квартирі на околиці міста й розгадувала кросворд з газети. Телевізор монотонно бубонів про погоду, за вікном стрекотіли коники — життя текло своїм звичним, розміреним, трохи самотнім плином.
Дзвінок мобільного вирвав її з напівсонного стану.
— Мамо, привіт! — голос Артема звучав незвично піднесено, навіть урочисто, ніби за його спиною грав невидимий оркестр.
— Здрастуй, сину! — Віра Павлівна машинально відклала газету. — Щось трапилось?
— У хорошому сенсі, — засміявся він. — Завтра заїду до тебе десь о другій. Приготуй щось смачненьке.
— Звісно, приготую. А нагода яка?
— Є привід. І ще, мамо, постав три тарілки. Я буду не сам.
Серце Віри Павлівни раптом тьохнуло — то від радості, то від дивного передчуття.
— А з ким ти прийдеш? — обережно спитала вона.
— Завтра дізнаєшся, — у голосі сина бриніла знайома, хлоп’яча грайливість. — Це сюрприз. Цілую, мамо!
Він вимкнувся. А жінка ще довго сиділа з телефоном у руках, вдивляючись у порожнечу. «Нарешті», — подумала.
Артему тридцять два роки. Пора б і сім’ю створювати. Віра Павлівна давно мріяла про онуків — уявляла, як в’яже їм шкарпетки, пече пироги на неділю. Але дивне передчуття не відступало. Материнське серце відчувало щось недобре.
Наступного дня вона зранку закрутилася на кухні. Зварила борщ — Артем обожнював мамин борщ зі сметаною та часниковими пампушками, підсмажила котлети, зробила салат і навіть спекла яблучний пиріг. До другої години стіл ломився від страв, а Віра Павлівна, перевдягнувшись у найкращу блузку, метушилася біля скатертини й дослухалася до кожного звуку у під’їзді.
Рівно о другій задзвонив дзвінок. Вона відчинила двері — і завмерла. На порозі стояв Артем із широкою усмішкою. Поруч — дівчина. Висока, струнка, з довгим темним волоссям, що м’якою хвилею спадало на плечі. Обличчя красиве, правильне: витончений носик, повні губи, великі, майже лялькові очі. Одягнена зі смаком — вузькі джинси, біла блузка, на шиї тонкий золотий ланцюжок.
Віра Павлівна одразу оцінила: таких жінок чоловіки помічають здалеку. Але в її погляді було щось холодне, розважливе.
— Мамо, знайомся, — Артем аж світився. — Це Аліна. Аліно, це моя мама.
— Дуже приємно, Віро Павлівно, — дівчина простягнула руку й бездоганно усміхнулася. Ямочки на щоках — усе було занадто ідеальним. — Артем так багато про вас розповідав.
— Заходьте, заходьте, — Віра Павлівна відступила, пропускаючи їх до квартири. — Обід на столі.
Вони сіли. Артем одразу взявся за борщ, а мати крадькома спостерігала за гостею. Та сиділа прямо, тримала ложку витончено, усміхалася вчасно — але її погляд… Він ковзав по кімнаті, ніби щось оцінював.
Вірі Павлівні було шістдесят років і вона багато бачила. Жінка вірила у перше враження — і цього разу воно було не з приємних.
— А як ви познайомилися? — спитала вона, намагаючись говорити спокійно й доброзичливо.
— У кав’ярні, — відповів Артем, не відриваючись від тарілки. — Вона там працювала. Я заходив на обід, і якось ми заговорили.
— Працювала? — перепитала Віра Павлівна.
— Так, я звільнилася нещодавно, — опустила очі Аліна.
— А чому? Не склалося? — повисла пауза.
Артем відклав ложку, взяв дівчину за руку.
— Мамо, ми хотіли тобі сказати… У нас буде дитина.
Світ перед очима Віри Павлівни на мить потьмарився.
— Дитина? — перепитала вона повільно.
— Так, мамо, у Аліни вже восьмий тиждень. Ми щасливі.
— А ви давно знайомі? — запитала вона, дивлячись то на сина, то на його обраницю.
— Пів року, — тихо відповіла Аліна. — Але ми справді любимо одне одного. Ми одружимося, мамо, — додав Артем і показав на її руку. Блиснуло кільце з невеликим каменем.
— Вітаю, — сказала Віра Павлівна сухо. — Дуже… несподівано.
Решта обіду минула в натягнутій тиші. Артем жартував, намагаючись розрядити напругу. Аліна мило усміхалася, розповідала про майбутнє весілля, а Віра Павлівна лише кивала, думаючи одне: «Невже мій син нічого не бачить?»
Коли вони пішли, жінка ще довго сиділа біля вікна, дивлячись на порожню вулицю. Усередині все вирувало. Вона сама виховала Артема. Його батько пішов, коли синові було три роки. Пішов до іншої, залишивши їх без копійки. Віра Павлівна працювала вдень бухгалтером, увечері прибиральницею в школі, економила на всьому, щоб син мав майбутнє.
І в нього все склалося — закінчив інститут, влаштувався у велику IT-компанію, швидко піднявся фінансово, винаймав квартиру в центрі міста. І ось тепер — це.
Наступного дня мати подзвонила:
— Артеме, приїдь сьогодні ввечері. У мене люстра барахлить. Допоможеш?
— Мамо, може, електрика викликати?
— Навіщо мені електрик, коли у мене такий майстерний син? Приїдь, будь ласка.
Він приїхав близько сьомої вечора. Віра Павлівна відчинила двері й одразу сказала:
— Пробач. Люстра справна. Мені треба поговорити.
Артем зітхнув, сів на диван.
— Мамо, я знаю, про що ти.
— Тоді вислухай мене. Ти хоч розумієш, що робиш?
— Мамо, я її люблю.
— Любиш? — Віра Павлівна сіла навпроти. — Синку, ти знаєш її всього пів року. Що ти взагалі про неї знаєш?
— Усе, що потрібно. Вона добра, ніжна. Я її люблю, і ми одружимося, — твердо промовив син. — І буде краще, якщо ти змиришся з цим.
Він розвернувся й пішов, грюкнувши дверима.
Віра Павлівна лишилася сидіти у порожній квартирі. Сльози підступили до горла, але вона не дала їм пролитися. «Не слухає… Закохався. А я що можу? Лише дивитись, як він сам руйнує собі життя…»
За кілька днів прийшло повідомлення: «Мамо, у нас двійня! Два хлопчики. Лікар сказав — усе добре».
Віра Павлівна довго дивилася на екран телефона. Двоє онуків. Вона мала б радіти… але радість не приходила. Її місце зайняло неприємне передчуття.
Весілля зіграли у листопаді. Віра Павлівна прийшла у своєму темно-синьому костюмі, сіла за стіл тихо, з лагідною усмішкою, вітала молодих, коли треба, — як личить матері. Вона бачила, як Артем дивився на дружину — закохано. І бачила, як Аліна приймала ці погляди — спокійно, наче це щось належне.
Після весілля Артем купив двокімнатну квартиру у новобудові. Віра Павлівна допомогла з ремонтом — віддала всі свої заощадження.
— Це на онуків, — сказала вона.
Артем тоді обійняв її, подякував. Аліна теж посміхнулася, але Віра Павлівна встигла помітити в її очах щось — не подяку, не ніжність, а задоволення. Майже тріумф.
Малюки з’явилися вчасно. Двоє хлопчиків, Кирило й Максим. Крихітні, галасливі. Віра Павлівна приїхала до пологового з квітами, побачила їх крізь скло — і розплакалася. Онуки. Її щастя. Хай би там як, але діти не винні.
Після виписки почалося нове життя. Аліна сиділа вдома з немовлятами, Артем пропадав на роботі — треба було годувати сім’ю, сплачувати кредит за квартиру. А Віра Павлівна стала для них нянькою — спершу раз на тиждень, потім двічі, потім тричі.
— Віро Павлівно, посидите з ними пару годин? — питала Аліна. — Мені треба до лікаря.
А потім:
— Заберіть хлопців на день, я з подругами зустрінуся. Треба трохи розвіятися.
А ще через тиждень:
— Завтра у мене перукар. Залишу дітей зранку, заберу ввечері.
Віра Павлівна ніколи не відмовляла. Вона любила онуків — годувала, гуляла з ними, співала колискові. Але кожного разу, коли Аліна приїжджала забирати дітей — свіжа, нафарбована, у новій сукні — всередині в неї щось стискалося від образи.
Артем працював цілий день, а його дружина, здавалося, жила для себе: салони краси, зустрічі, відпочинок. Про роботу вона навіть не згадувала. Але яка ж там робота, коли діти малі.
Минали місяці. Хлопчикам виповнився рік, потім півтора. Артем змінився. Він став мовчазним, похмурим. Раніше заходив до матері усміхнений, розповідав про справи, про нові проєкти, а тепер приходив, сідав на кухні й мовчки дивився у вікно.
— Сину, що сталося? — питала Віра Павлівна.
— Нічого, мамо. Просто втомився.
— А як у вас із Аліною?
— Нормально. Все нормально.
Та по очах було видно — далеко не нормально.
І ось на початку літа сталося несподіване. У п’ятницю вранці Аліна привезла хлопців.
— Віро Павлівно, я заберу їх після обіду.
— Знову по салонах? — не втрималася Віра Павлівна.
Аліна обурилася.
— Якщо вам важко сидіти з онуками, скажіть прямо!
— Річ не в цьому, — спокійно відповіла Віра Павлівна. — Ти ж мати, а поводишся… як…
— Як хто? — її очі блиснули.
— Як дівчина, у якої немає дітей, і яка ні за що не відповідає, — тихо сказала Віра Павлівна. — Артем працює до ночі, а ти тільки витрачаєш його гроші.
— Я — мати його дітей! — підвищила голос Аліна. — Маю право!
— Право мають ті, хто його заслужив.
Аліна різко обернулася й вийшла. Віра Павлівна зітхнула. «Дарма я це сказала… тільки гірше зробила», — подумала вона. Та слова вже не повернеш.
Після обіду хлопчики заснули, і Віра Павлівна вийшла на балкон подихати свіжим повітрям. Взяла телефон, відкрила гру — і раптом побачила внизу знайому постать.
Аліна. Вона стояла біля стіни будинку, говорила телефоном. Віра Павлівна інстинктивно затримала подих.
Слів було не чути, але інтонації — так. Аліна сміялася, нахиляла голову. Потім у неї задзвонив інший телефон — вона глянула на екран і відповіла. Тепер слова було чути чітко. Голос напружений, роздратований:
— Так, я над цим працюю… Та яка різниця, все одно виплати будуть. Плюс допомога на дітей, плюс ще як для самотньої матері. Нарешті житиму по-людськи. Квартиру суд залишить мені, не хвилюйся. Він піде до своєї мами, а я тут залишуся.
— Ну й що, що на ньому кредит? Діти важливіші. А там, може, іншого знайду — із грошима. Головне — усе правильно оформити.
Віра Павлівна заніміла. Вона швидко дістала телефон, увімкнула відеозапис і навела камеру вниз. Аліна продовжувала говорити, не підозрюючи, що кожне її слово фіксується.
— Мені вже знайомі юристи підказали, — продовжувала вона. — Кажуть, справа виграшна. Головне — першою подати, поки він не отямився. А далі… може, й за кордон поїду. А він нехай платить.
Віра Павлівна вимкнула запис. Руки тремтіли так, що телефон ледь не випав. Усередині все кипіло, але й дивне відчуття полегшення: «Я знала. З першого дня знала».
За пів години Аліна повернулася по дітей. Віра Павлівна мовчки відчинила двері, мовчки допомогла одягти хлопчиків. Слухала, як Аліна щось говорить, але не сприймала жодного слова. Дивилася на неї й думала тільки одне: «Ти не отримаєш моїх онуків. Ніколи».
Коли Аліна пішла, Віра Павлівна набрала номер сина.
— Сину, приїдь негайно. Я не дуже добре себе почуваю.
Він примчав через пів години — блідий.
— Мамо, що сталося? Тобі викликати лікаря?
— Сядь, — тихо сказала вона, показуючи на диван. — Подивися ось це.
Вона простягнула йому телефон із ввімкненим відео. Артем подивився спершу з подивом, потім його обличчя змінювалося на розгубленість й образу. Він дослухав до кінця, вимкнув телефон і підвів очі на матір.
— Коли це було?
— Сьогодні. Дві години тому.
Артем мовчав, пройшовся кімнатою, зупинився біля вікна.
— Ти мала рацію. У всьому.
—Ти просто хотів бути щасливим, — Віра Павлівна встала й обійняла його.
— А що тепер? Вона ж дітей забере… Суд завжди на стороні матері.
— Не забере, — твердо сказала Віра Павлівна. — У нас є доказ. Вона сама себе видала. Будь-який суддя побачить, хто вона є насправді.
— Думаєш, спрацює?
— Спрацює, — впевнено відповіла мати. — Ми знайдемо хорошого адвоката. Зберемо всі факти: що вона не працювала, що постійно залишала дітей мені, що витрачала твої гроші на себе. А цей запис — головне підтвердження. Вона сама сказала, що бачить у дітях не любов, а вигоду.
Артем обійняв її міцно.
— Дякую, мамо. Дякую, що не залишила мене.
— Я твоя мати, — просто сказала Віра Павлівна. — І я завжди буду поруч.
На розлучення подали за тиждень. Артем найняв адвокатку — досвідчену жінку років п’ятдесяти, з холодним поглядом і залізною хваткою. Вона уважно переглянула запис, опитала свідків, зібрала всі потрібні документи.
Коли Аліна дізналася про розлучення, влаштувала сварку, плакала, підвищувала голос, вимагала квартиру, аліменти, машину. Але коли їй показали запис, зблідла й замовкла.
Суд тривав три місяці. Віра Павлівна не пропустила жодного засідання — сиділа на задніх рядах, стискаючи в руках сумочку, й уважно спостерігала за процесом.
Суддя оголосив рішення: «Діти залишаються з батьком. Аліна сплачує аліменти на кожну дитину. Побачення — двічі на місяць, під наглядом. Квартира залишається за Артемом».
Аліна вийшла із зали суду з червоними очима, кинула на Віру Павлівну погляд, сповнений образи, й зникла за дверима. А жінка обняла сина — й заплакала вперше за всі ці довгі місяці. Від полегшення, від щастя, від втоми.
— Все, синочку, — прошепотіла вона. — Все позаду. Тепер ми разом виховаємо хлопців. Я допоможу. Ми впораємось.
І вони впоралися. Артем працював, Віра Павлівна сиділа з онуками, але їй допомагала няня. Жінка років п’ятдесяти з великим досвідом роботи у дитячому садку. Грошей на няню йшло набагато менше, ніж на Аліну, тож Артем міг дозволити таку допомогу. І мамі було веселіше, жінки здружилися. Вечорами вони збиралися на кухні, пили чай, сміялися. Хлопчики росли, почали ходити, говорити. І щоразу, коли Віра Павлівна брала їх на руки, вона дякувала долі за те, що вчасно розпізнала неправду, за те, що відразу все розказала сину, за те, що материнське серце ніколи не обманює. Воно завжди знає — де любов, а де тільки вигода.
