Галина приїхала до села в п’ятницю надвечір, коли сонце вже лягало на гори, а в повітрі пахло димом від чужих грубок. Вона не була вдома з похорону батька, рівно сорок днів. Тоді сестра сказала їй по телефону, що все потрібно зробити тихо, без зайвих людей, і Галина послухалась, бо не мала сил сперечатися.
Тепер вона йшла стежкою до знайомої хвіртки з валізою в руці й відчувала дивне. Хвіртка була пофарбована в новий, незнайомий зелений колір.
Вона натиснула на клямку, але та не піддалася. Тоді Галина побачила замок. Великий, блискучий, ще з наклейкою виробника.
Вона постукала в браму. Нічого. Постукала сильніше.
Лише за кілька хвилин на ґанку з’явилася Оксана. Вона була в теплому вовняному светрі, який колись носила їхня мама, і трималася так, ніби стояла у власному палаці.
— Чого ти стукаєш, — сказала Оксана, не рушаючи з місця. — Усі сусіди повиглядали.
— Відчини, будь ласка. Я з дороги, ледве трималась на ногах у маршрутці.
— Не відчиню.
Галина подумала, що недочула.
— Що значить не відчиниш?
— Те й значить. Я змінила замки ще у вівторок. Тут тепер мій дім, і я сама вирішую, кого пускати.
Галина поставила валізу на землю. Руки в неї затремтіли, і вона сховала їх у кишені.
— Оксано, це батьківська хата. Наша з тобою. Тут я народилася, тут виросла. Ти при своєму розумі?
— При своєму, — відповіла сестра рівно. — А от ти, схоже, забула, хто тут усі ці роки доглядав тата. Хто міняв йому постіль, хто возив його до лікарні в Коломию, хто не спав ночами. Ти в цей час жила собі в місті й дзвонила раз на тиждень.
— Я працювала. Я надсилала гроші.
— Гроші, — Оксана гірко всміхнулась. — Гроші всі надсилають. А руки в чужої людини не позичиш.
— Це несправедливо. Ти ж знаєш, що я просила забрати його до себе.
— Він не хотів у місто. Він хотів відійти в засвіти вдома. І помер вдома, на моїх руках, а не на твоїх.
Галина мовчала хвилину. Вітер ворушив гілки старої груші біля паркану, тієї самої, на яку вони дівчатками лазили по кислі плоди.
— Добре, — сказала вона нарешті. — Я не сперечаюся, що ти зробила для тата дуже багато. Але це не дає тобі права замикати двері перед рідною сестрою. Давай зайдемо й поговоримо спокійно.
— Нам нема про що говорити. У мене є папір.
— Який папір?
— Договір дарування. Тато підписав його в лютому. Хата й город тепер належать мені, а тобі тут більше нічого не належить. Так і запам’ятай.
Галина відчула, як земля хитнулася під ногами.
— Тато нічого мені не казав.
— А навіщо йому було казати? Ти ж далеко.
— Оксано, в лютому він уже ледве впізнавав людей. Ти сама мені розповідала, що він плутав твоє ім’я з маминим.
— Він був при пам’яті, коли підписував.
— Хто це бачив?
— Нотаріус бачив. Свідки були.
— Які свідки?
Оксана відвела очі, і Галина зрозуміла, що влучила.
— Свідки були, — повторила сестра вже тихіше. — Не твоя справа. Забирай валізу й ідь до готелю в Косів, там є дешеві кімнати.
— Я нікуди не піду, поки ти не покажеш мені цей папір.
— Тоді стій на вулиці хоч до ранку.
Двері грюкнули. Галина лишилася сама посеред подвір’я, яке тепер було їй чужим.
Вона просиділа на валізі майже годину. Смеркало, у вікнах хат загорілося світло, десь замукала корова. Аж раптом хтось торкнувся її плеча. Це була баба Ганна, найстаріша сусідка, яка знала Галину ще з пелюшок.
— Ходи до мене, дитино, — прошепотіла стара. — Простудишся тут.
У теплій кухні баба Ганна налила їй гарячого чаю з липою й довго дивилася, не кажучи нічого.
— Бабо Ганно, ви щось знаєте, — сказала Галина. — Я бачу по очах.
— Знаю, дитино. Та боюся казати.
— Чого боїтесь?
— Що ти мені не повіриш. Або що Оксана на мене сердитиметься.
— Я повірю вам, що б ви не сказали.
Стара зітхнула й опустила чашку на стіл.
— У лютому приїздив до вашого тата чоловік у чорному пальті. З портфелем. Я бачила з вікна. Він пробув годину. А потім Оксана провела його до машини й давала йому щось у конверті.
— Гроші?
— Не знаю. Конверт був товстий. Я бачила, як вона його пхала в кишеню того чоловіка.
Галина відставила чашку, бо боялася її розбити.
— Це не нотаріус, — сказала вона тихо. — Нотаріуси не беруть гроші на подвір’ї.
— Я теж так подумала. Але не мені судити.
— Бабо Ганно, а татові тоді було добре? Він міг говорити?
— У той день він спав майже весь час. Оксана навіть кликала мене помогти перевернути його. Він стогнав і не розплющував очей.
Галина закрила обличчя долонями. Стара погладила її по плечу сухою, теплою рукою.
— Є ще одне, — додала вона. — Твій тато мені якось сказав, що написав усе на папері й сховав. Каже, нехай діти не гризуться. Я тоді не зрозуміла, про що він.
— Де сховав?
— Того не казав. Лише додав, що в такому місці, де мама завжди тримала найдорожче.
Галина підвела голову. Вона раптом згадала.
— Образи в кутку, — прошепотіла вона. — За іконою Богородиці.
— Може, й так.
— Мені треба туди потрапити.
— Вночі Оксана спатиме, а на веранді вікно не зачиняється, бо рама перекошена. Тато все збирався полагодити, та не встиг.
Галина обійняла стару й заплакала вперше за ці сорок днів.
Було близько другої години ночі, коли вона обережно відсунула раму й пролізла на веранду. Серце калатало так гучно, що їй здавалося, ніби його чути на всю вулицю. Вона пройшла по скрипучих дошках, затамувавши подих, і прослизнула у велику кімнату.
Образ висів у кутку, як і завжди. Вона зняла його з гвіздка, перевернула. З-за дерев’яної рамки визирав складений учетверо аркуш. Галина розгорнула його при світлі телефона. Це була татова рука, нерівна й тремтяча, але впізнавана.
Вона не встигла прочитати й рядка, як у кімнаті спалахнуло світло.
— Що ти тут робиш, — сказала Оксана. Вона стояла на порозі в нічній сорочці, бліда, з розпатланим волоссям.
— Те, що мала зробити ще в п’ятницю. Читаю татів лист.
— Віддай.
— Ні.
— Віддай мені це зараз же, інакше я викличу поліцію.
— Викликай. Заодно розкажеш їм про чоловіка в чорному пальті й товстий конверт.
Оксана завмерла. Її губи стиснулися в тонку лінію.
— Хто тобі сказав.
— Не має значення.
— Ця стара відьма, правда. Баба Ганна завжди пхала носа не у свої справи.
— Вона єдина людина в цьому селі, яка не побоялася сказати мені правду.
— Яку правду, Галю. Що я хотіла врятувати хату.
— Від кого врятувати.
Оксана хотіла відповісти, але затнулась. Тоді різко підійшла й спробувала вирвати аркуш. Галина відступила до вікна.
— Не чіпай, — сказала вона. — Я прочитаю вголос, а ти слухай.
— Не смій.
— Смію.
Вона підняла листок до світла й почала читати повільно, ковтаючи сльози.
«Доньки мої, Оксано й Галю. Якщо ви читаєте цей лист, то мене вже нема. Не сваріться. Я знаю, що в житті не все справедливо, і що Оксана дала мені більше, ніж будь-хто, а Галя далеко й не завжди могла бути поруч. Але хата одна, і вона не моя, вона наша. Тому я пишу, що залишаю її вам обом порівну. Нотаріус Левицький у Коломиї має мій заповіт, складений ще шість років тому. Якщо хтось скаже вам інше, не вірте. А ще скажу, Оксано, що я все знаю про борги Тараса. Я простив би тобі навіть це, якби ти просто сказала мені правду. Ваш тато».
У кімнаті стало так тихо, що чути було годинник у передпокої.
Оксана повільно опустилася на стілець. Її плечі затрусилися.
— Він знав, — прошепотіла вона. — Увесь цей час він знав.
— Про які борги йдеться, Оксано.
— Не питай.
— Я питаю.
Сестра підняла на неї червоні очі.
— Тарас узяв гроші в людей, яких не слід було чіпати. Під заставу нашої хати, Галю. Він підробив татів підпис ще торік. Я дізналася тільки тоді, коли до нас прийшли двоє чоловіків і сказали, що через три місяці заберуть будинок, якщо ми не заплатимо.
— Чому ти мені нічого не сказала.
— А що б ти зробила. Дала б грошей. Скільки. Там сума в кілька разів більша за все, що ти маєш.
— Ми б щось придумали разом.
— Ти б сказала, що це мої проблеми й мого чоловіка.
— Не смій вирішувати за мене, що я сказала б.
— А що ти робила досі, Галю. Ти тікала. Завжди тікала. Спершу з села, потім від мами, коли вона хворіла, потім від тата.
— Це неправда.
— Це правда. Ти приїздила на два дні й виглядала, як гостя в музеї.
Галина відчула, як усередині щось ламається.
— Знаєш, що найгірше, — сказала вона. — Не те, що ти змінила замки. Не те, що виставила мене за двері. Найгірше, що ти не повірила, що я можу стати поруч у біді.
— А ти й не ставала.
— Бо ти мені ніколи не дозволяла. Ти завжди казала, що сама впораєшся. Пам’ятаєш, коли мама лежала в лікарні. Я просилася лишитися, а ти відправила мене на іспити.
Оксана заплющила очі.
— Я хотіла, щоб ти мала краще життя.
— А я хотіла мати сестру.
Вони замовкли обидві. За вікном починало сіріти, і десь далеко проспівав перший півень.
— А папір, — нарешті озвалася Галина. — Той, що з печаткою. Як ти його отримала.
— Чоловік у пальті виявився знайомим Тараса. Він не був нотаріусом. Просто сказав, що все зробить за гроші. А гроші я взяла з тієї скриньки, де тато тримав пенсію.
— Ти розумієш, що це підробка.
— Розумію.
— І що за це можуть посадити.
— Розумію, Галю. Я цілий місяць не сплю.
Галина підійшла до сестри й сіла навпроти. Вона довго дивилася на її змучене обличчя, на посивілі в тридцять вісім років скроні, на потріскані від роботи пальці.
— Слухай мене уважно, — сказала вона. — Завтра вранці ми поїдемо до нотаріуса Левицького. Покажемо справжній заповіт. Ця підробка буде скасована, і ми обидві станемо законними власницями.
— А борги.
— Борги розв’язуватимемо разом. Продамо частину землі, візьмемо кредит, знайдемо адвоката. Тараса зобов’яжемо відповідати за свої вчинки.
— Він мене кине.
— Тоді кине. Ти й так живеш із ним, як із чужим.
Оксана раптом розплакалась уголос, так, як не плакала навіть на похороні.
— Пробач мені, — вимовила вона крізь сльози. — Я була така налякана. Я думала, що якщо хата буде тільки на мені, вони не зможуть до тебе дістатися.
— Дурепо, — м’яко сказала Галина й обійняла її. — Хіба я колись питала, чи страшно мені.
— Ти правда не сердишся.
— Я дуже сердита. Але я ще й твоя сестра.
Вони просиділи так, поки в кімнату не пробилося перше світло. Тоді Оксана підвелася, пішла до дверей і повернула ключ у замку. Потім відчинила їх навстіж.
— Заходь, — сказала вона. — Це й твій дім.
Галина вийшла на ґанок. Над горами займалася ясна заграва, груша біля паркану шелестіла листям, а з-за хвіртки вже махала їм рукою баба Ганна з кошиком свіжих яєць.
— Ну що, мої дівчатка, — гукнула стара. — Помирилися.
— Помирилися, — відповіла Оксана й вперше за довгий час усміхнулася.
— От і слава Богові. Тоді ставте чайник. Я принесла вам до сніданку.
Сестри перезирнулися й засміялися. Чайник закипів швидко, а на столі в кухні, як колись у дитинстві, з’явився хліб, сир і мамине варення з аґрусу.
Наступного дня вони поїхали до Коломиї, і справжній заповіт було знайдено в архіві нотаріуса Левицького.
Справа про підробку розгорталася довго й важко, але вони пройшли її разом, пліч-о-пліч, і більше жодного разу не замикали одна перед одною двері.
Галина Червона
