Рідні чоловіка вирішили поділити квартиру без невістки, але дружина поставила на місце хитрих родичів.
Галина вимила тарілки й вимкнула воду. Телефон дзенькнув сповіщенням. Вона витерла руки й прочитала: «Завтра в мами збираємося. Важлива розмова. Приходьте до п’ятої».
Повідомлення надіслала Ліда, сестра чоловіка. Не «привіт», не «як справи» — одразу до діла. Типово для неї.
— Колю, — гукнула Галина в кімнату, — завтра твоя мама нас кличе. Ліда пише — важлива розмова.
Микола відірвався від телевізора:
— Про що?
— Не написала. Просто «важлива».
Чоловік знизав плечима й повернувся до футбольного матчу. Після сорока років шлюбу Галина вже не дивувалася його спокою. Сама вона так не вміла — одразу починала перебирати варіанти. Особливо коли справа стосувалася свекрухи.
З Антоніною Павлівною стосунки завжди були… складними. Не ворожими, але прохолодними. Навіть через стільки років Галина залишалася для неї «жінкою Колі», а не самостійною людиною.
Вранці Галина прокинулася з важким передчуттям. За сніданком Микола жував бутерброд і гортав новини в телефоні.
— Як думаєш, що там за важлива розмова? — не витримала вона.
— Дізнаємося ввечері, — він відпив чаю. — Може, ремонт у маминому домі затіяла.
На роботі Галина не могла зосередитися. Дві помилки в звіті, забута на столі теку, пропущений дзвінок. Колеги навіть питали, чи все гаразд.
Рівно о п’ятій вони з Миколою натиснули двері свекрухи. Антоніна Павлівна відчинила й мовчки кивнула в бік кухні. Там уже сиділа Ліда — ідеальна зачіска, манікюр, дорога сукня. Поряд порожні чашки.
— Чай? — запропонувала свекруха, не дивлячись на Галину.
— Дякую, — відповіла та.
Вони сіли. Незручна пауза затяглася.
— То що сталося? — спитав нарешті Микола.
Антоніна Павлівна перезирнулася з дочкою.
— Колечку, — почала вона, — ось уже місяць, як тата немає з нами. Час вирішувати зі спадщиною.
Галина напружилася. Яка спадщина? У свекра, крім старого автомобіля, нічого не було.
— Квартиру потрібно оформлювати, — продовжила свекруха. — Ми з Лідою подумали…
— Яку квартиру? — перебив Микола.
— Вашу, — просто відповіла Ліда. — Вона на татовому імені була. А тепер — спадщина.
У Галини перехопило подих. Їхню квартиру? Де вони з Колею прожили майже все життя? Де кожен сантиметр підлоги був вимитий її руками?
— Тато давно хотів по-справедливому все розділити, — вступила Ліда. — Ми вирішили: продаємо квартиру, гроші навпіл — тобі й мені.
— А Галя? — спитав Микола.
Свекруха знизала плечима:
— А до чого тут Галя? Вона не спадкоємиця. Квартиру купували тобі.
Галина мовчала. У голові крутилося: «Я там тридцять п’ять років живу. Іпотеку платила. Ремонт робила».
— Мамо, так не можна, — почав Микола.
— Можна, — відрізала Ліда. — За законом усе правильно. Галя тут ні до чого.
Галина встала. Руки тремтіли.
— Мені потрібне повітря, — сказала вона й вийшла з кухні.
У коридорі вона прихилилася до стіни. Серце калатало. «Тридцять п’ять років. Виплати з моєї зарплати. Штори, диван, ламінат — усе ми разом купували».
Із кухні донеслося:
— Ми вже рієлтора знайшли. Гарного. Швидко продасть.
Галина заплющила очі. Уперше за сорок років вона відчула, що повинна щось зробити. Щось своє. Не змовчати. «Не родичка. Не має стосунку». Слова свекрухи дзвеніли у вухах усю дорогу додому. Микола мовчав, тільки іноді зітхав і хитав головою.
Вдома Галина роззулася й пройшла просто на кухню.
— Колю, чому ти мовчав там?
— А що я мав сказати? — він розвів руками.
— Що це наша квартира! Що ми разом за неї платили! Що я тобі дружина, а не прислуга!
Микола потер лоба.
— Галю, ну ти ж знаєш маму. Вона завжди така була.
— І що тепер? Віддамо квартиру?
— Не знаю, — він утомлено опустився на стілець. — Треба подумати.
Галина стиснула кулаки. «Подумати». Завжди одне й те саме. Сорок років «подумати».
— Я завтра до Тані схожу, — рішуче сказала вона.
— До якої Тані?
— Юристка вона. Дочка Зінаїди Сергіївни з третього поверху.
Микола поморщився:
— Навіщо нам юрист? Це сімейна справа.
— Отож бо, Коле. Сімейна. А я, виявляється, не сім’я.
Уночі Галина не спала. Перебирала в голові всі ці роки. Перший ремонт, коли шпалери клеїли до третьої ночі. Нова ванна, на яку вона збирала півроку. Шафа в передпокої, яку вони з Колею самі збирали. Усе це тепер не її?
Уранці вона дістала стару коробку з документами. Квитанції, чеки, виписки з рахунків — усе акуратно розкладено по теках. Галина завжди була педантичною. «Навіщо зберігаєш?» — сміявся Коля. От навіщо.
В обід вона вже сиділа в офісі Тетяни.
— Тітко Галю, не переживайте так, — Таня переглядала папери. — Ви ж у шлюбі квартиру купували?
— Так. Оформляли на свекра, бо він поручителем був.
— І іпотеку платили разом із чоловіком?
— Звісно! Я всі квитанції зберегла.
Таня всміхнулася:
— Чудово. За законом, навіть якщо майно оформлене на одного з подружжя, воно вважається спільно нажитим. Ви маєте право на половину.
— Правда? — Галина не вірила вухам.
— Абсолютно. Плюс усі ці чеки на ремонт, меблі. Ви молодець, що зберігали.
Додому Галина повернулася іншою людиною. У голові був план.
— Колю, сідай, — сказала вона чоловікові. — Нас знову кличуть на «сімейну раду» завтра. Ходімо. Але я теж дещо приготувала.
Микола здивовано підвів брови:
— Що ти задумала?
— Побачиш, — уперше за багато років Галина відчула силу. — Просто будь поруч.
Наступного дня свекруха зустріла їх з усмішкою переможниці:
— Ми вже все вирішили! Рієлторка Світланочка сказала, що за вашу квартиру можна гарні гроші виручити. Розділити на кожного.
— На кожного, це на кого? — тихо спитала Галина.
— Ну як? — здивувалася Ліда. — Колі й мені.
Галина дістала теку з документами:
— А мені?
Ліда розсміялася:
— Галю, ти що, не зрозуміла? Ти тут взагалі ніхто. Квартира татова.
Галина повільно відкрила теку й виклала на стіл перший документ.
— Ось виписка з банку. Усі платежі по іпотеці. Подивіться, хто відправник — Галина Петрівна Ковальова. Моє дівоче прізвище.
Вона дістала ще стос паперів:
— А ось чеки на меблі. На мою картку купували. І ось договір на ремонт — я замовниця.
Ліда фиркнула:
— І що? Папірці якісь. Квартира все одно була записана на тата.
— А ось це, — Галина поклала на стіл ще один документ, — висновок юристки. За законом я маю право на половину квартири. Без моєї згоди ні продати, ні подарувати її не можна.
У кімнаті повисла тиша. Микола дивився на дружину так, наче бачив уперше.
— Це неправда, — процідила Ліда.
— Можете подзвонити будь-якому юристу й перевірити. Я вже консультувалася з трьома, — Галина поклала на стіл візитку. — Ось телефон мого адвоката. Він готовий представляти мої інтереси. У суді, якщо знадобиться.
Свекруха зблідла:
— Колю, ти що мовчиш? Це твоя мати сидить перед тобою!
Микола важко зітхнув:
— Мамо, Галя має рацію. Ми цю квартиру разом заробляли. Кожна цеглинка в ній — наша спільна.
— Зраднику, — прошипіла Ліда. — Ти ж чудово знаєш, що тато хотів, щоб я…
— Тато хотів, щоб ми жили дружно, — перебив Микола. — А ви з мамою затіяли ділку за спиною в моєї дружини. Сорок років разом прожили, а ви її за людину не вважаєте.
Галина склала документи назад у теку.
— У мене пропозиція, — сказала вона. — Ми з Колею залишаємося у своїй квартирі. А питання спадщини вирішуємо цивілізовано. Свекор не вклав і копійки у нашу квартиру, просто був поручителем. І це легко довести. Проте можеш забрати його машину.
— Це грабіж! — обурилася Ліда.
Микола взяв дружину за руку:
— Я згоден з Галею. Лідо, це чесна пропозиція.
Антоніна Павлівна схопилася за серце:
— Мені зле. Води… вода…
Галина мовчки налила склянку води й простягнула свекрусі. Та відпила, не дивлячись на невістку.
— Добре, — нарешті сказала Ліда. — Тільки не йдіть до суду.
Вони сперечалися ще годину. Галина більше не втручалася — сиділа тихо, дивлячись у вікно. Дивне почуття наповнювало її: не злість, не торжество, а щось схоже на повагу. До самої себе.
