МЕНЕ ПОДІЛИЛИ МІЖ ДОНЬКАМИ, ЯК СТАРУ РІЧ… А Я Ж ДЛЯ НИХ УСЕ ЖИТТЯ ПОКЛАЛА
У парку, через який я щодня поверталася додому, завжди було людно. На дитячому майданчику галасували малюки, мами прогулювалися з візочками, пенсіонери неквапливо сиділи на лавочках, а біля річки працював невеличкий літній бар.
Того дня я вже майже дійшла до виходу з парку, коли почула плач. Не тихе схлипування, а такий гіркий, беззахисний плач, від якого мимоволі стискається серце.
На лавочці сиділа літня жінка. Маленька, худенька, у світлому пальті, з акуратно зав’язаною хусткою. Вона зіщулилася, притиснувши до грудей сумочку. Поруч стояв пакет, у якому виднілися пляшка мінеральної води та батон.
— Бабусю, вам погано? Може, швидку викликати? — запитала я, присівши поруч.
Жінка заперечно похитала головою, але заплакала ще дужче.
— Та що ж ви… Не плачте. Скажіть, що сталося?
Вона витягнула з кишені хустинку, витерла очі й нарешті заговорила:
— Нічого вже не сталося. Усе давно сталося. Тільки я, дурна, ніяк не звикну.
Я не стала розпитувати. Підвелася, підійшла до берега, зірвала кілька незабудок, які росли біля води, і поклала їх на її пакет.
Жінка подивилася на квіти, а тоді на мене.
— Як вас звати?
— Олена.
— А мене Емілія. Тільки всі Мілею називають.
Вона знову опустила голову.
— А ви чому тут сидите? Чекаєте когось?
— Ні. Просто не хочу додому.
— До себе?
— До доньки. Я зараз у неї живу.
Жінка гірко всміхнулася.
— Точніше, сьогодні в однієї, а за три місяці поїду до другої.
Я не відразу зрозуміла, що вона має на увазі.
— Як це?
— А ось так, серденько. У мене тепер життя за розкладом. Три місяці в Олі, три в Тані. Уже шостий рік.
Вона подивилася на річку, а тоді додала:
— Знаєте, я колись мала такий дім, що й царівні не соромно було б жити. А тепер навіть власного куточка не маю.
І почала розповідати. Емілія народилася в селі. Там минуло все її молоде життя, там вона зустріла Ярослава, там народила двох доньок. Чоловік був роботящим, хазяйновитим, із тих, хто не звик сидіти без діла.
— Мілю, будемо будуватися, — сказав він їй після народження другої доньки. — Не хочу, щоб наші дівчата росли в тісноті.
— А гроші де візьмемо, Ярославе?
— Заробимо. Я ще молодий.
І заробили. Поставили великий будинок на два входи, облаштували літню кухню, розвели худобу, завели птицю. За хатою посадили яблуні, груші, сливи, вишні. Ярослав навіть пасіку облаштував.
Емілія працювала вихователькою в дитячому садочку, чоловік — бригадиром тракторної бригади. У їхньому домі завжди пахло свіжим хлібом, молоком і яблучним пирогом.
Особливо часто до них приїжджала Надія, міська подруга Емілії. Вони познайомилися ще в училищі, коли жили в одній кімнаті гуртожитку.
Надя рано залишилася сама з маленьким сином Максимом. Батько хлопчика не захотів брати відповідальність за дитину, а його родичі лише розвели руками. Емілія тоді не залишила подругу напризволяще.
— Збирайся, Надю. Поїдемо до його батьків. Нехай хоч подивляться, яку дитину їхній син залишив без батька.
— Мілю, не треба. Вони мене знати не хочуть.
— А ти не мовчи! Ти не винна, що він виявився негідником.
Але розмова нічого не дала. Родичі Максима відмовилися допомогти. Надя отримала квартиру як мати-одиначка й почала самостійно виховувати сина.
Її дружба з Емілією не припинилася. Кожного разу, коли Надя приїжджала в село, Ярослав навантажував її сумки продуктами.
— Та куди ж стільки? — сміялася вона. — У мене вдома холодильник не гумовий!
— То не клади в холодильник, — відмахувався чоловік. — Сусідів пригости. Добро не повинно пропадати.
Діти теж росли разом. Максим особливо товаришував зі старшою Еміліїною донькою Олею. Коли вони підросли, між молодими людьми спалахнули почуття. Надя була на сьомому небі.
— Мілю, ну хіба це не доля? Ти мені колись допомогла, а тепер наші діти стануть однією родиною!
— Дай Боже, Надю. Тільки б вони були щасливі.
Весілля Олі й Максима справили в сільському кафе. Гуляли два дні, співали, танцювали, а Ярослав навіть пустив сльозу, коли проводжав доньку до машини. Та вже за кілька тижнів Ольга повідомила:
— Мамо, ми з Максимом вирішили жити в місті.
— Як це? А тут вам місця не вистачає?
— Мамо, ну не починай. Максим у місті виріс. Йому тут нудно. Та й мені хочеться нормального життя.
Емілія промовчала. Тоді ще сподівалася, що молоді просто хочуть пожити окремо. А через два роки заміж вийшла молодша донька Тетяна. Вона теж поїхала. Того вечора Ярослав довго сидів на ґанку, дивлячись на порожнє подвір’я.
— Мілю, скажи мені одне: для кого ми все це будували?
— Для себе, Ярославе. І для дітей.
— А діти де? Одна в місті, друга в іншому кінці області. Ми з тобою тут удвох залишилися.
Емілія сіла поруч і поклала голову йому на плече.
— Зате вони щасливі.
— Та я не проти. Але досить. Продаємо худобу, птицю, залишаємо собі гроші. Я вже не хочу все життя гарувати заради тих, кому й не потрібне наше господарство.
Він говорив сердито, але дружина знала: насправді чоловікові просто боліло, що доньки так швидко віддалилися. Вони ще довго жили разом. Ділили домашні турботи, приймали гостей, доглядали сад.
Чоловік пішов раптово, залишивши дружину саму в їхньому великому будинку. Після смерті Ярослава доньки стали частіше телефонувати. Щоправда, приїжджали переважно на свята.
Емілія не скаржилася. Господарство ще тримала, город обробляла, молоко, сир і сметану продавала на ринку. Заощаджувала кожну копійку.
Коли доньки приїжджали, вона обов’язково збирала їм передачі. Ользі — домашнє м’ясо, яйця, овочі, баночки варення. Тетяні — те саме.
— Мамо, навіщо ти стільки накладаєш? — іноді дивувалася молодша.
— Та візьміть, дітки. У вас усе магазинне, а це домашнє.
— Ну добре, — відповідала Таня, уже зачиняючи багажник автомобіля.
Емілія раділа кожному їхньому приїзду. А потім настав той самий недільний день, після якого її життя змінилося. Доньки приїхали разом із чоловіками. А з ними була Надія.
— Ой, Мілю, яка ти молодець! — вигукнула сваха, заходячи до будинку. — Як усе в тебе гарно!
— Та що там гарно, Надю. Сідай. Зараз я щось приготую.
— Нічого не треба. Ми торт привезли, каву. Посидимо, поговоримо.
Емілія насторожилася. Надто вже незвичним було таке зібрання. Після кави Надя відставила чашку й почала:
— Мілю, ми тут із дітьми порадилися. Тобі самій у селі вже важко.
— Та ні, Надю. Я ще даю собі раду.
— Сьогодні даєш. А завтра? Раптом захворієш? Хто тобі допоможе?
Ольга одразу підхопила:
— Мамо, ми ж хвилюємося. Тобі потрібно переїхати до нас.
— То я й так до вас приїжджаю.
— Не в цьому річ, — втрутилася Тетяна. — Треба продати будинок. Для чого тобі така господа?
Емілія повільно поставила чашку на стіл.
— Як продати?
— Ну, мамо, подумай сама, — Ольга розвела руками. — Ти одна, будинок великий, господарство. Скільки сил на це йде!
Надя нахилилася до подруги.
— А гроші поділиш між доньками. Буде справедливо. Вони ж твої діти. А ти житимеш по черзі в кожної. Три місяці в Олі, три в Тані. І онуки з тобою побудуть.
Емілія переводила погляд з однієї доньки на іншу.
— А я? Мене хтось запитав, чи хочу я продавати свою хату?
Ольга зітхнула.
— Мамо, ну не починай. Ми ж не чужі люди.
— Я тут усе життя прожила! Кожну яблуню сама садила! Кожну стіну ми з батьком будували!
— І що тепер? — раптом різко запитала Тетяна. — Будеш триматися за стіни, а потім нам доведеться розбиратися з усім після тебе?
У кімнаті запала тиша. Емілія подивилася на молодшу доньку так, наче побачила її вперше.
— Таню, ти розумієш, що говориш?
— А що я такого сказала? Я правду кажу!
Ольга втрутилася:
— Не сваріться. Мамо, ми все вже продумали. Покупці є. Будинок у хорошому стані, гроші отримаєш хороші.
— Покупці? — перепитала Емілія. — Які ще покупці?
Надя відвела очі.
— Ми виставили оголошення. Люди вже цікавилися.
— Ви що?! Без мого дозволу?!
— Мамо, не кричи, — попросила Ольга. — Ми ж для твого добра.
— Для мого добра? А хто вас просив?!
Емілія підвелася. Руки тремтіли.
— Виходить, ви вже все вирішили? А мене просто поставили перед фактом?
— Мілю, не роби з цього трагедії, — сказала Надя. — Ти ж не на вулиці залишаєшся.
— Я у власному домі не можу вирішувати, де мені жити, а ти кажеш, що я не на вулиці?!
Ольга почала плакати.
— Мамо, ну навіщо ти так? Ми ж тебе любимо!
— То чому ж ви не хочете, щоб я залишилася у своїй хаті?
Ніхто не відповів. А через кілька тижнів будинок продали. Спочатку Емілія намагалася пристосуватися.
У Ольги було просторо, сучасно, чисто. Але донька з чоловіком працювали, онуки навчалися, і стара жінка більшу частину дня залишалася сама. Одного разу вона вирішила приготувати обід.
— Мамо, ти навіщо стільки наварила? — невдоволено запитала Ольга, повернувшись із роботи.
— Та я подумала, ви прийдете голодні.
— Ми замовили їжу. Ти ж знаєш, Максим не дуже любить домашні супи.
— Але ж раніше любив…
— Мамо, не треба постійно згадувати, як було раніше. Зараз інше життя.
Наступного дня Ольга попросила:
— Тільки, будь ласка, не переставляй нічого в кухні. Я потім нічого не знаходжу.
Емілія кивнула. За кілька днів вона почула, як донька розмовляє телефоном.
— Та я вже не знаю, що з нею робити. Вона цілий день ходить за мною хвостиком. То їй треба поговорити, то щось показати. У мене свого життя немає!
Емілія зупинилася за дверима.
— Та відправлю її до Тані раніше, — продовжувала Ольга. — Нехай тепер сестра займається.
Жінка тихенько повернулася до своєї кімнати. Коли настав час переїжджати до молодшої доньки, Емілія навіть зраділа. Але там усе повторилося. Тетяна мала двох дітей, чоловіка, роботу й постійно кудись поспішала.
— Бабусю, ти знову мої речі переклала? — обурювалася онука.
— Я тільки прибрала, дитинко.
— Не треба мене прибирати! Я сама знаю, де в мене що лежить!
Тетяна теж не завжди стримувалася.
— Мамо, ти можеш не сидіти постійно на кухні? Ми з чоловіком хочемо спокійно повечеряти.
— Та я ж нічого не роблю…
— От саме! Тобі треба якесь заняття знайти.
— Яке заняття, Таню? Мені вже сімдесят…
— Ну, не перебільшуй. Інші в твоєму віці ще подорожують.
Емілія опустила очі. Найболючіше було не те, що доньки часом дратувалися. А те, що вона почала почуватися зайвою.
Перші роки вона ще мала заощадження. Інколи купувала онукам подарунки, давала донькам гроші на свята, допомагала, чим могла.
Але гроші поступово закінчилися. Тоді змінилося й ставлення. Одного разу Ольга прямо запитала:
— Мамо, а ти більше нічого не відкладала?
— Та ні, доню. Усе потроху пішло.
— А пенсія?
— На ліки, на одяг, на дрібні витрати.
— Ну, ти ж розумієш, що нам теж нелегко.
Емілія мовчки кивнула. Іншого разу Тетяна сказала:
— Мамо, може, ти могла б хоча б частину комунальних оплачувати? Бо ми за тебе теж платимо.
— Таню, я ж пенсію отримую. Дам, скільки зможу.
— Та ми не про це. Просто треба бути реалістами.
Емілія віддала доньці гроші, які берегла на нове взуття. А потім почала частіше виходити з дому.
У парку було спокійніше, ніж у квартирах доньок. Там ніхто не зітхав, коли вона довго розповідала якусь історію. Ніхто не поглядав на годинник, поки вона пила чай. Там вона могла просто посидіти.
— А сьогодні чому ви плакали? — обережно запитала я, коли Емілія закінчила розповідь.
Вона витерла очі.
— Сьогодні Оля сказала, що їм із Максимом треба трохи пожити своїм життям. Мовляв, я вже надто довго в них гостюю.
— Але ж ви домовлялися про три місяці.
— Так. Тільки до Тані ще два тижні не можна. У неї ремонт, каже, немає де мене поселити.
— То куди ж ви підете?
— Та нікуди. Посиджу тут, погуляю. А ввечері повернуся до Олі.
— І вона знає, що ви зараз у парку?
— Знає. Я сказала, що вийшла подихати повітрям.
Емілія дістала з пакета батон.
— Ось, купила собі. А вдома Оля сказала, що не треба нічого приносити, бо в них усе є.
Я не витримала.
— Еміліє, а чому ви не скажете їм прямо, що вам боляче?
Вона подивилася на мене.
— Казала, серденько. Якось сказала Олі: «Доню, я ж не чужа тобі, я твоя мама». А вона відповіла: «Мамо, ну починається! Ти ж сама погодилася».
— А Надя? Ваша подруга? Вона ж усе це запропонувала.
Емілія зітхнула.
— Надя тепер із Олею живе. Після продажу будинку вона залишилася в неї. Каже, що їй там зручно. А я… Я їй колись так довіряла. Думала, вона мені сестра.
— Ви з нею говорили?
— Нещодавно. Кажу: «Надю, навіщо ти мене тоді вмовляла? Ти ж знала, як я люблю свій дім». А вона знаєте що відповіла?
Емілія замовкла.
— Що?
— «Мілю, не вигадуй. Я ж хотіла, щоб тобі було добре. Хто ж знав, що ти будеш такою невдоволеною?»
Я відчула, як у мене стискаються кулаки.
— І ви після цього ще спілкуєтеся?
— А куди мені діватися? Вона ж тепер із моєю донькою під одним дахом.
Жінка поклала батон назад у пакет.
— Знаєте, Оленочко, я не хочу ні в кого забирати квартиру, не хочу, щоб мене на руках носили. Мені б тільки маленьку кімнатку. Щоб була своя чашка, своя шафа, свої ключі. Щоб я могла прокинутися вранці й знати: сьогодні мене ніхто нікуди не відправить.
У цей момент задзвонив її телефон. На екрані висвітилося: «Оля». Емілія швидко витерла обличчя й відповіла.
— Так, доню.
Я почула різкий голос із телефону:
— Мамо, ти де? Я вже прийшла додому!
— У парку, доню. Зараз іду.
— Я ж просила не затримуватися! Ми з Максимом збираємося виходити.
— Уже йду, Олечко.
— І не забудь купити хліба. У нас закінчився.
Емілія подивилася на батон у пакеті.
— Я вже купила, доню.
— Ну от і добре. Тільки швидше.
Розмова закінчилася. Я не втрималася:
— Вона навіть не запитала, чи ви поїли, чи не змерзли…
Емілія приклала палець до губ.
— Тихо, серденько. Не треба. Вона ж моя дитина.
Вона підвелася, поправила хустку й узяла пакет.
— Дякую, що посиділи зі мною. Давно вже ніхто так не слухав.
— Зачекайте, я вас проведу.
— Не треба, доню. Я сама.
Ми зробили кілька кроків, коли вона раптом зупинилася.
— Оленочко, а можна я вас про щось попрошу?
— Звичайно.
— Якщо колись зустрінете свою маму в парку, не проходьте повз. Навіть коли вона буде говорити про одне й те саме десятий раз. Навіть коли вам здаватиметься, що вона надокучає. Просто посидьте з нею. Бо настане день, коли захочете почути її голос, а не буде кому відповісти.
Вона змахнула сльозу й пішла доріжкою до виходу. А я ще довго дивилася їй услід.
