Іван Остапович помер у жовтні, коли в садку ще висіли пізні яблука, а на горищі пахло димом від останньої в його житті копченості.
Ганна Дмитрівна поховала чоловіка тихо, без зайвих сліз при людях. Плакала вона вночі, коли хата стояла порожня і навіть годинник на стіні цокав якось соромливо.
Ковбасу він робив сам, як усе життя, за рецептом свого батька. Різав м’ясо ножем, а не пускав через мясорубку. Сам набивав кишки, сам вішав на дубову жердину в коптильні. Того року зробив шість ящиків. П’ять роздали на похороні й поминках. Шостий ящик Ганна сховала.
Вона загорнула його в чисту лляну тканину, поклала в старий дерев’яний скриньковий ящик у комірчині, під полотна, і сказала сама собі вголос:
— Це на сорок днів. Це він сам на свої сороковини наробив. Хай лежить.
Сороковини припадали на дев’ятий день листопада. Діти мали приїхати заздалегідь.
Першим приїхав Василь. Ще з дороги було чути його машину, велику, чорну, що ледве вмістилася у вузькі ворота. Він зайшов у хату, не роззуваючись, поцілував матір у щоку й одразу пішов оглядати подвір’я так, ніби прийшов оцінювати його.
— Мамо, дах треба міняти, — сказав він з порога. — Я ще влітку казав.
— Тобі б привітатися з хатою, а не з дахом, — відповіла Ганна.
— Я привітався. Ви ж бачили.
— Бачила. Ти привітався з кутком біля груші.
— Там гнилі дошки.
— Там твій тато сидів кожного вечора. Дошки як дошки.
Василь махнув рукою й сів до столу. Тарас, який жив у сусідньому будинку, через дві хвіртки, вже поставив чайник і мовчки нарізав хліб. Він був наймолодший, тихий, трохи згорблений від років за кермом вантажівки, і мати любила його тією мовчазною любов’ю, яка не потребує слів.
— Ти чому такий? — спитав Василь, дивлячись на брата.
— Який?
— Ніби хтось тобі заборгував.
— Ніхто мені не заборгував. Я просто втомився.
— Усі втомлюються. Я он із Франківська їхав чотири години.
— Ти їхав чотири години на машині, яка коштує як ціла ця вулиця, — тихо сказав Тарас. — А я їжджу по дві тисячі кілометрів на місяць і ніколи не жаліюсь.
— А я й не жаліюсь.
— А виходить, що жалієшся.
— Хлопці, — втрутилася Ганна, — не при батьковій фотографії.
Фотографія стояла на комоді, перев’язана чорною стрічкою. Іван Остапович дивився з неї трохи примруженим оком, ніби зараз скаже щось дотепне й усіх заспокоїть. Брати замовкли.
Увечері приїхала Ольга. Вона привезла торт, два пакети з гостинцями й нову сумку, яку одразу поставила так, щоб усі бачили. Обійняла матір довго, голосно зітхнула й сказала:
— Мамо, ви так схудли. Ви їсте взагалі?
— Їм.
— Що ви їсте?
— Те, що є.
— А що є?
— Є борщ. Є картопля. Є капуста.
— А м’ясо?
Ганна на мить завагалась, і саме ця мить потім коштувала їй дуже дорого.
— М’ясо мало буває, — відповіла вона. — Тарас привозить, коли може.
— Тарас привозить, — повторила Ольга, і в її голосі щось ледь помітно ворухнулося. — А ми, виходить, не привозимо.
— Я такого не казала.
— Але подумали.
— Нічого я не подумала, доню. Сідай, їж.
Сіли вечеряти. Говорили про погоду, про дорогу, про те, що в районі зачинили аптеку. Про батька говорили обережно, обходячи його, як обходять яму на дорозі. Потім Василь, відсунувши тарілку, сказав:
— Мамо, а пам’ятаєте, яку тато ковбасу робив. Чесно кажучи, я такої більше ніде не їв. Ні в ресторанах, ні в магазинах. Я навіть замовляв у одного фермера, не те.
— Таку не вдасться замовити, — сказала Ганна. — Там не рецепт був. Там руки були.
— Але ж лишилося щось? — Василь сказав це ніби між іншим, але підняв очі.
Ганна подивилась на нього довгим поглядом.
— Нічого не лишилося, — сказала вона. — Усе роздали на похороні.
Це була перша неправда в цій історії. Сказала її мати, і сказала не з жадібності, а з тихої, впертої ніжності до чоловікової останньої роботи.
Вона вирішила, що ковбаса має лягти на стіл у сороковий день, перед усіма, як остання батькова присутність у хаті. Але слова вже вилетіли, і взяти їх назад було неможливо.
Тієї ночі вона довго не спала й слухала, як у сусідній кімнаті ворочається Ольга, а за стіною, у гостьовій, важко ходить Василь. Їй здалося, що у хаті стало тісніше, ніж коли тут жили всі разом.
Вранці Ольга, шукаючи в комірчині сіль, відсунула полотна й побачила ящик.
Вона не збиралася нічого брати. Так вона потім казала всім і, мабуть, навіть вірила сама. Просто відкрила кришку, просто розгорнула тканину, і пахощі ударили в обличчя, густі, димні, дитячі, такі, що в неї на мить затремтіли пальці. Ковбаса лежала ціла, темна, блискуча, з білими крапками сала.
Ольга стояла кілька хвилин. Потім вийшла з комірчини, тихо прикрила двері й пішла до Василя.
— Вона збрехала, — прошепотіла вона в дверях його кімнати.
— Хто збрехав?
— Мама. Вона сказала, що ковбаси немає. А вона є. Цілі кільця Лежать у комірчині.
Василь повільно сів на ліжку.
— Ти впевнена?
— Я її бачила на власні очі.
— І навіщо їй брехати?
— Спитай у неї.
— Не буду, — сказав Василь. — Незручно. Але ми можемо подивитися самі.
— Ми можемо її взяти, — тихо сказала Ольга. — Одне кільце. Нас троє. Нам усім треба по шматку.
— Тарасу теж?
— Тарас тут живе. Він її їсть щодня, я певна. Мама його годує, мабуть, цією ковбасою ще з тата. А ми приїздимо раз на пів року.
Василь мовчав, і мовчання це було гірше за слова.
Увечері того ж дня, поки Ганна ходила до сусідки Марійки Хомівни по молоко, а Тарас лагодив у дворі паркан, у комірчині сталося те, чого потім ніхто не хотів визнавати. Василь і Ольга зайшли вдвох. Василь розгорнув тканину й дістав ножа.
— Треба відрізати по шматку, — сказав він. — Мама й не помітить. Вона ж не рахує.
— А якщо помітить?
— Скажемо, що миші.
— Миші, — повторила Ольга й нервово засміялась. — Вони ж по сантиметрах не відкушують.
— То ти відріж так, як би відкусила миша.
Василь відрізав чималий шматок, більше ніж на долоню. Ольга забрала його в хустинку. Потім відрізала сама, трохи менше, і сховала в сумку. Ковбаса помітно стала коротшою, мов обгризена.
Вони вийшли з комірчини, і на порозі зіткнулися з Тарасом. Він стояв із молотком у руці й дивився на них спокійно, без жодного виразу.
— Що ви там робили?
— Нічого, — відповів Василь надто швидко. — Шукали банку.
— У комірчині банки не стоять. Банки в підвалі.
— Ну то й помилилися.
Тарас кивнув і пішов до паркану. Але в Ольги в грудях заворушився страх, який вона вирішила заглушити нападом.
— Ти за нами стежиш? — кинула вона.
— Я працюю. Це ви за мною ходите.
— Ти маєш щось сказати?
— Нічого не маю.
— Тоді й мовчи.
— Мовчу.
Але мовчанка Тараса була такою, від якої хотілося кричати.
Наступного ранку Ганна пішла до комірчини по картоплю. Вона відсунула полотна, відкрила ящик і побачила скалічене кільце. Відрізаний край був нерівний, зроблений наспіх, і, як їй здалося, навіть із якоюсь нахабною недбалістю.
Вона довго стояла, тримаючи в руках тканину, потім сіла на ослінчик і заплакала тихо, по-старечому, з сухим схлипом.
Через годину вона зібрала всіх за столом.
— Хто брав, — сказала вона рівно, без єдиної нотки гніву.
Мовчання. Василь вивчав узор на скатертині. Ольга раптом зацікавилась чашкою. Тарас дивився матері в очі.
— Хто брав ковбасу? — повторила Ганна.
— Яку ковбасу? — Василь підняв брови з удаваною цікавістю. — Ви ж сказали, що її немає.
— Я сказала. А вона була. Це батькова. Остання. Я її берегла на сорокові.
— То чому ви збрехали? — спитала Ольга.
— Бо хотіла, щоб вона була цілою.
— Але ж це дивно, мамо, — Ольга говорила обережно, наче розгладжувала складки. — Ми ваші діти. Ми приїхали до вас. А ви ховаєте від нас їжу.
— Це не їжа, — тихо сказала Ганна. — Це пам’ять.
— Пам’ять не їдять.
— Ось і я про те.
Тарас, який досі мовчав, раптом підвівся.
— Це не я, мамо.
— Я тебе й не питала.
— Але вони подумають, що я. Бо вони всі так думають.
— Ніхто так не думає, — різко відповів Василь.
— Думають. Бо я тут живу. Бо я поруч. Бо мені найлегше приписати.
— Ти сам себе накручуєш, — сказав Василь. — Тобі завжди здавалося, що тебе всі недооцінюють.
— А хіба ні?
— Ні.
— Ти вже забув, як приїхав на тата восьмидесятиріччя й за вечір двічі згадав, скільки в тебе заробітків. Ти не про тата говорив. Ти про себе.
— Ти це зараз до чого?
— До того, що ти завжди приїздиш, щоб показати, який ти.
— А ти завжди сидиш у кутку й чекаєш, що тебе пожаліють.
— Припиніть, — сказала Ганна. — Прошу вас.
Але було пізно. Слова, зібрані за роки, посипалися, як з розірваного мішка.
Увечері Ольга подзвонила чоловікові й довго говорила з ним в пів голосу. Вона розповіла, що мати зовсім змінилася, що ховає речі, бреше, що поводиться дивно. Чоловік, людина практична, порадив показати її лікареві.
— Тобі треба поговорити з Василем, — сказав він. — Якщо вона справді втрачає розум, то треба вже зараз усе оформляти. Будинок, город, документи.
— Ти думаєш?
— Я не думаю. Я просто знаю, як це буває.
Ольга поклала слухавку й довго сиділа в темряві. Їй було ніяково, але сама ідея вже залізла в голову й почала там ворушитися, як насінина в теплій землі.
Вона пішла до Василя.
— Нам треба поговорити про маму, — сказала вона.
— Про яку маму? — Василь піднявся з крісла. — Про ту, що через шматок ковбаси влаштувала нам допит?
— Саме про цю.
— Що з нею?
— Вона дивна. Ти ж бачиш. Вона бреше, прикидається, ховає, засмучується через дрібниці. Мені здається, їй треба показатися лікареві.
— Лікареві, — повторив Василь повільно. — Якому саме?
— Невропатологу. Я домовлюся у Львові.
— А якщо вона не захоче?
— Ми її переконаємо. Ми ж діти.
— Ми діти, — погодився Василь. Він помовчав. — А що тоді буде з будинком?
— Не знаю. Мабуть, хтось має про нього подбати.
— Тарас живе поруч.
— Тарас, — Ольга скривилася, — не може нічим розпоряджатися. Ти ж бачиш, який він. Він не здатний. Мама його розбалувала.
— Тоді хто?
— Ну, ти, наприклад. Ти маєш досвід, зв’язки.
Василь повільно кивнув.
Це була друга розмова, та, яку Ганна не мала чути, але почула. Вона стояла за дверима з тарілкою в руках, бо хотіла покликати дітей до вечері.
Слова долинули чітко, одне за одним, як краплі з поламаного дашка. Вона слухала мовчки, і обличчя її не змінилося. Тільки пальці на тарілці побіліли.
Потім вона тихо повернулась і пішла на кухню. Поставила тарілку на стіл. Сіла. Подивилась на вікно, за яким темніло.
Через кілька хвилин до неї підійшов Тарас.
— Мамо, ти чого така бліда?
— Нічого, синку. Втомилася.
— Ти щось чула?
— Нічого я не чула.
— Мамо.
— Я кажу, нічого.
Тарас сів навпроти й узяв її за руку. Рука в неї була суха й легка, як осіннє листя.
— Вони щось задумали, — сказав він. — Я бачу. Вони ходять, шепочуться. Василь зранку розмовляв по телефону про нотаріуса.
— Про нотаріуса?
— Так. Я чув.
Ганна підвела голову й подивилась на сина довгим, дивним поглядом, у якому було щось нове.
— Тарасе, піди й принеси мені папір і ручку.
— Навіщо?
— Принеси.
Наступного дня до села приїхав дільничний, Мирослав Петрович, старий знайомий родини. Його викликала Ольга, сказавши, що в хаті «неспокійна обстановка» і що літня людина, схоже, потребує нагляду. Мирослав Петрович, людина добра й трохи втомлена, зайшов у двір, зняв кашкета й тихо привітався.
— Добрий день, Ганно Дмитрівно. Мені зателефонували. Кажуть, у вас тут якась непорозуміння.
— Яке непорозуміння? — спитала вона.
— Ну, щодо вашого здоров’я. І щодо дітей.
— Здоров’я моє, слава Богу, — сказала Ганна. — А діти мої, як бачите, вдома. Всі троє. Заходьте, Мироне Петровичу, чаю вип’ємо.
Він зайшов. За столом сиділи Василь і Ольга, обоє трохи напружені. Тарас стояв біля плити.
— То що тут сталося? — спитав дільничний.
— Нічого не сталося, — відповів Василь. — Ольга перебільшила.
— Я не перебільшила, — різко заперечила Ольга. — Мама поводиться дивно. Вона не пам’ятає, що говорила. Вона бреше.
— Я не брешу, — сказала Ганна.
— Брешете, мамо. Ви сказали, що ковбаси немає, а вона була.
— Яка ковбаса? — здивувався дільничний.
— Така, що тато зробив перед смертю, — пояснила Ольга. — Мама сховала й сказала, що її немає. А потім з’ясувалося, що вона є.
— І що?
— І це дивно.
Мирослав Петрович подивився на Ганну. Та сиділа рівно, склавши руки на колінах.
— Ганно Дмитрівно, ви справді сховали ковбасу?
— Сховала.
— Чому?
— Бо це останнє, що зробив мій чоловік. Я хотіла поставити її на стіл на сорокові. Хіба це дивно?
— Ні, — повільно сказав дільничний. — Не дивно.
— Але, мамо, — вигукнув був Василь, але вчасно стримався й понизив голос, — ви ж могли просто сказати. Ми б зрозуміли.
— А ви б зрозуміли? — запитала Ганна. — Тоді чому відрізали?
У кімнаті стало тихо. Навіть годинник, здавалось, затамував подих.
— Що ви маєте на увазі? — спитав Василь.
— Те, що кільце відрізане. З двох боків. Ножем. Не мишею.
— Це не ми, — швидко сказала Ольга.
— То хто?
— Може, Тарас.
Тарас повільно обернувся від плити.
— Ти це серйозно?
— А що? Ти тут живеш. Ти заходиш у хату коли хочеш.
— Я заходжу, щоб допомогти мамі.
— Або щоб поживитися.
— Ольго, — тихо сказав Тарас. — Ти справді так думаєш?
— Не знаю, що я думаю.
— Тоді не кажи.
— А чого ти так злишся? Якщо не ти, то й не злися.
— Я злюся, бо ти кажеш це при дільничному. При мамі. Про брата. За шматок ковбаси.
— Не за шматок ковбаси, — сказав Василь. — Тут питання довіри.
— Довіри, — повторив Тарас і гірко всміхнувся. — Ти, Василю, навіть не знаєш, де в мами лежать документи на будинок. А я знаю. Бо це я водив її до лікаря, коли їй стало зле на Паску. Я возив її в аптеку. Я косив город. Це я тут жив, поки ви були в містах.
— Ми працювали.
— А я що робив.
— Ти возив вантаж, — уїдливо сказав Василь. — Це не зовсім те саме, що будувати бізнес.
— А ти до мами за рік приїхав скільки разів?
— Не рахував.
— Я рахував. Три. Три рази за рік. І кожного разу з порадою, що змінити.
— Бо в тебе все розвалюється!
— Усе розвалюється, бо я залишився єдиним, хто тут є!
Мирослав Петрович підняв руку.
— Тихіше, добрі люди. Що ви, справді. Ганно Дмитрівно, чого ви мовчите.
Ганна повільно встала. Вона була невисока, суха, у чорній хустці, зав’язаній під підборіддям, але в ту мить здавалася вищою за всіх.
— Я мовчу, — сказала вона, — бо слухаю.
— І що ви почули? — запитав дільничний.
— Те, що мої діти не бачать одне одного, а мене бачать лише як річ, яку треба оформити.
— Мамо, — обурено почала Ольга, — що ви кажете?
— Я чула вашу розмову. Вчора. Про лікаря, про нотаріуса, про те, що мені потрібен нагляд.
Василь повільно почервонів. Ольга опустила очі.
— Це не так, як ви подумали, — пробурмотіла вона.
— Тоді розкажи мені, як.
— Ми просто хвилювалися.
— Через ковбасу.
— Не тільки.
— А через що ще?
Ольга мовчала.
— Скажи мені, доню, — тихо провадила Ганна, — коли ти зайшла до комірчини й побачила ту ковбасу, ти подумала про тата?
— Подумала.
— І що ти подумала?
— Що хочу її з’їсти.
— А ти її з’їла?
— Ні, — прошепотіла Ольга. — Я її в сумці привезла. Назад. Не з’їла. Не змогла.
Вона раптом заплакала, закривши обличчя руками. Василь стояв нерухомо. Дільничний тихо відсунув чашку й узявся за кашкет.
— Я, мабуть, піду, — сказав він. — Це ваша родинна справа.
— Лишайтеся, Мироне Петровичу, — зупинила його Ганна. — Бо я хочу, щоб ви були свідком.
— Чого?
— Того, що я зараз скажу.
Вона відійшла до комода, відчинила шухляду й дістала звідти аркуш паперу.
— Ось це, — сказала вона, — мій заповіт. Я написала його вчора ввечері. Тарас допоміг. Але це не те, що ви подумали.
— Мамо, — почав Василь, — навіщо…
— Мовчи. Я говорю.
Вона розгорнула аркуш.
— Будинок, город і сад я залишаю тому, хто їх береже. Це Тарас. Не тому, що я його більше люблю. Я люблю вас усіх однаково. А тому, що саме він тут був, коли було важко. Тобі, Василю, залишаю батьків годинник. Він іде вже сорок років, і, може, навчить тебе нікуди не поспішати. Тобі, Олю, залишаю мамину скриню з рушниками. Може, згадаєш, звідки ти.
— Це несправедливо, — прошепотіла Ольга.
— А справедливо те, що ви зробили?
— Ми нічого не зробили.
— Ви продали мене за шмат ковбаси.
Василь різко підвівся.
— Що за слова, мамо. Ніхто вас не продавав.
— Продавали. Просто дешево. Бо я думала, що коштую дорожче.
Стало так тихо, що було чути, як у дворі кудахче курка.
— Мамо, — голос Василя зірвався, — ми ж не хотіли…
— Хотіли, — сказала вона. — Не ковбасу. Не будинок. Ви хотіли, щоб хтось вирішив за мене, бо вам так було зручніше. Ось у чому біда.
— Прости нас, — тихо сказала Ольга.
— Я, може, й пробачу. Але не зараз. Мені треба час.
Вона сіла, і раптом стала дуже старою. Тарас підійшов і обережно поклав руку їй на плече.
— Мамо, може, не треба було так.
— Треба було, синку.
Дільничний пішов, тихо зачинивши за собою двері. У хаті довго стояла важка, глуха тиша.
Ввечері, коли всі розійшлися по кімнатах, Ганна зайшла до комірчини. Вона довго стояла перед ящиком, потім дістала з нього тканину з рештками ковбаси й почала загортати. У цю мить з-під полотна випав маленький зім’ятий папірець, який, очевидно, лежав там давно, уже пожовклий, з розмитими літерами.
Вона розгорнула його при свічці. Почерк був Іванів, нерівний, із натиском.
«Ганнусю, коли мене не буде, а ти будеш ділити цю ковбасу, пам’ятай: ділити треба не на шматки, а на людей. Хай кожен візьме по шматочку й згадає, як ми сиділи за одним столом. Бо коли ділять їжу на частини, діти стають чужими. А коли ділять пам’ять, вони стають родиною. Я тебе люблю. Іван».
Ганна стояла довго. Потім сіла на ослінчик, притиснула папірець до грудей і тихо, по-дитячому, засміялась крізь сльози.
— Ну ти й хитрий, Іване, — прошепотіла вона. — Навіть звідти вмієш мною керувати.
Вона не розповіла дітям про лист одразу. Вирішила почекати до сорокового дня.
Сорокові вийшли тихі, скромні. Прийшли сусіди, кума з Коломиї, старий священик, що колись хрестив Тараса. Стіл накрили просто: кутя, борщ, голубці, пампухи з пасокою. Посередині, на білому рушнику, лежала ковбаса. Укорочена, нерівна, але ціла в своїй суті.
Ганна підвелася, коли всі посідали. Діти сиділи поруч, усі троє, мовчазні, трохи винуваті.
— Я хочу вам щось прочитати, — сказала вона.
Вона дістала папірець і прочитала вголос, повільно, вдивляючись у кожне слово. Коли дійшла до останніх рядків, голос її затремтів.
Ніхто не рухався. Ольга плакала відкрито, не витираючи сліз. Василь сидів, втупившись у скатертину, а його широкі плечі раптом обм’якли. Тарас дивився на фотографію батька, і по його обличчю тихо стікала сльоза.
— Мамо, — сказав Василь хрипко, — можна мені.
— Що?
— Можна мені взяти шматочок. Не як раніше. Як він хотів.
Ганна подивилась на нього довго. Потім взяла ніж і відрізала невеликий кружок.
— Бери.
Василь узяв, тримав у долоні, ніби жар.
— Тату, — сказав він тихо, дивлячись на фотографію, — пробач.
Потім так само мовчки взяла шматочок Ольга. Потім Тарас. Потім Ганна відрізала собі, а решту розклала по тарілках гостей, по крихті, по скибочці, щоб кожен мав свою частку.
Сорокові закінчились пізно. Коли гості розійшлися, діти лишилися мити посуд. Вони робили це мовчки, але тепер мовчанка була іншою, не ворожою, а втомленою й чесною.
— Мамо, — сказала Ольга, витираючи тарілку, — ви справді залишите все Тарасові?
— Так.
— Це справедливо, — раптом сказав Василь. — Я це визнаю.
— Правда? — здивувався Тарас.
— Правда. Ти заслужив. Я просто не хотів цього бачити.
— Не треба, — відмахнувся Тарас. — Мені нічого не треба. Мені треба, щоб ви приїздили.
— Приїздитимемо, — пообіцяла Ольга.
— Ти це кажеш щоразу.
— Цього разу приїду.
— Побачимо.
Вони трохи посміялися, невесело, але щиро.
Ганна стояла біля дверей і дивилась на них. Ось вони, її діти, дорослі, посивілі на скронях, із зморшками біля очей, і досі ті самі, що колись билися за яблуко під грушею.
Вона думала, що, мабуть, нічого страшнішого за те, що сталося, у житті вже не буде. Бо біль від чужих людей минає. А біль від своїх лишається, але теж може стати лікарством, якщо не відвертатися від нього.
— Мамо, — тихо спитав Тарас, — а чому ви одразу не розповіли про лист?
— Бо хотіла подивитись, ким ви станете без нього.
— І ким ми стали?
— Поки що людьми, — сказала вона. — Це вже немало.
За вікном почав падати перший сніг, густий, лапатий, безшумний. Він лягав на дах, який Василь так хотів міняти, на гнилі дошки біля груші, на порожню лавку, де колись щовечора сидів Іван Остапович.
Ганна дивилась на сніг і думала, що, мабуть, чоловік сидить десь там, у білій тиші, й усміхається в вуса. Бо знав він свою ковбасу, знав своїх дітей і знав свою дружину. І навіть померши, зумів зробити так, щоб усі вони сіли за один стіл.
Наступного ранку Василь першим узявся лагодити паркан. Тарас, зачувши стукіт, вийшов із хати й мовчки взяв молоток. Ольга винесла їм чай, і вони пили його втрьох на подвір’ї, стоячи, у парі від кружок, під повільним снігом.
— Тарасе, — сказав Василь, не дивлячись на нього.
— Що?
— Дах я зроблю. За свій кошт. Не заперечуй.
— Не буду.
— І в мами залишусь до Різдва. Якщо ви не проти.
— Не проти, — сказала Ольга. — Я теж залишусь.
— А робота?
— Візьму відпустку.
Вони замовкли. Ганна дивилась на них із вікна й усміхалась, зовсім тихо, одними куточками губ.
На комоді, біля фотографії чоловіка, лежав тонкий обрізок ковбаси, залишений на потім. Вона не торкалась його. Вона знала, що вже нікому не потрібно доводити, кому він належить.
Бо тепер він належав усім.
Світлана Малосвітна
