– Бабусю, чому тебе в селі ворожкою називають? – запитала якось внучка моя старша – у нас же навіть карт в будинку немає.
– Сідай, Анечко, видно прийшла пора і тобі розповісти цю історію. Давно справа була, ще у воєнні часи, почалося все з приїзду до нас в сільську школу нової вчительки, до себе пожити пустила. Приїхала Надюша з самої столиці, по розподілу до нас потрапила. Оселилася вона у мене, в порожній кімнаті, де син жив колись … чомусь ця дівчина мені сподобалася відразу, обличчя біле, довге пшеничні волосся, яке вона завжди красиво укладала, а фігура то … просто чудо.
Йде вона бувало на заняття, немов лебідонька пливе, голову відкине, якби не військовий час, хлопці наші таку наречену ні за що б на пропустили … Надія ж знайшла чоловіка під стать собі – міського. Якось заходжу до неї в кімнату, а вона вся в сльозах сидить, конвертик смикає. Слово за слово розповіла про свого Олександра, в той час той служивий був, служба його була пов’язана з доставкою боєприпасів іншим частинам. І було все добре у них, але листів кілька місяців уже не було …
Ось Надюша моя і злягла, світу білого бачити не хотіла, як би я не втішала її, а одного ранку раптом встала, заплела коси, плаття ошатне одягла, пам’ятаю я млинці пекла тоді, підходить і каже: – Поворожіть мені, будь ласка, – і вказує на стару колоду, що на підвіконні років сто вже лежала.
– Та що ти, мила, не вмію я, ці карти ще з часів Федора мого лежать.
– Валентино Гнатівно, не можу я, перевелася вся, – вона знову в сльози кинулася. Ось і пошкодувала, розклала карти, як ще у своєї прабабусі бачила в дівоцтві, розповіла про червового короля, звістку пообіцяла, запевнила, що все добре у нього, ну і все в такому дусі. Сидимо з нею, я говорю а сама поглядаю – личко у моєї Надійки все світліше, радісніше стає.
Через тиждень прибігає додому з занять, рум’янець на щоках грає, посмішка не сходить з обличчя. – Збулося! Тьотя Валя спасибі вам, ось звісточку отримала, приїде скоро. Я так і схопилася за стілець, що збулося? Придумала ж я все, не вміла я ворожити то толком!
– Поворожіть ще, – знову просить. – Я ж тобі все сказала вже, – відмахувався я. – Ну будь ласка, туга лежить на серці, а від ваших слів так легко стає, літати хочеться. Нічого не вдієш, знову розклала карти, пообіцяла на той раз швидкий приїзд короля її червового, любов, що серце її зігріє. – Живий значить, – прошепотіла Надія. – Так живий, неушкоджений, ось він в казенному домі знаходиться. А це шлях його, значить скоро приїде.
– Дякую вам, – прошепотіла дівчина і вийшла до себе. А я ще довго сиділа над картами, все думала, що ж я творю, гріх же це … зібрала карти і прибрала подалі. Досить, подумала, що б вони там не пообіцяли, а недобре, чого удумала, ворожінням зайнялася … Минали дні, Олександр і правда приїхав незабаром, глянула я на нього одним оком, поки моя квартирантка чепурилася – молодий, красивий чоловік, та недовго він затримався в селі, служба кликала, і на тому моя Надюша вже щаслива була, вмить перетворилася, ось що любов робить з жінками.
А вечорами, коли рум’яна, щаслива вона поверталася зі своїх побачень, раптом згадувалися мені часи, коли ще Федір був живий, коли ще війна не розлучила нас … дістала альбом, перебрала всі наші фотографії, розридалася. Останньою в альбомі похоронка лежала, невеликий сіренький папірець, який розділив моє життя на до і після …
Невдовзі розлетілася звістка по всьому нашому селі, прилеглих округах та селах, що я ворожу, та все, що не скажу – збувається. Ех, удружила моя Надюша, та не звинувачувала я її, не від хорошого життя жінки приїжджали до мене, війна то їх і приводила. У кого чоловіка забрала, у кого синів, скільки материнських сліз пролилося на цій кухоньці, ех …
Пам’ятаю, сама дивувалася, звідки це в мені, зроду ніхто не навчав, а відмовити жінкам язик не повертався. Ось і сиділи, бувало за північ, я розкладала карти, а жінки уважно слухали кожне моє слово. І знаєш, голубонько, збіги вони траплялися, і причому досить часто, а я раділа, дивись прийде з відповіддю жінка.
– Дякую, прийшов мій любий, всю правду ви мені тоді сказали … – Та немає за що, що мила моя, – а сама думаю, може дійсно дар який відкрився – людям допомагати, нехай навіть через карти. Сиділа якось я ввечері з одною зі своїх відвідувачок, а та візьми та запитай мабуть через незнання: – Валентино, а твій то як? Давно нічого не чула?
– Нема мого, півроку вже як, он похоронка лежить. А син відписався недавно, живий, вся надія тепер на нього рідного.
– А ти поворожи собі, може що поплутали … У той же вечір зважилася я, розклала собі карти, і що ти думаєш … карти вперто показували зустріч, не повірила, зібрала, вирішивши, що все на цьому, час припиняти … Ох, проплакала я всю ніч, зрозуміла, на своїй, що говориться шкурі, яку надію в душах людських запалювала своїми обіцянками. Так напевно не дарма, ось і я повірила, чекати початку, і знаєш, виявилося, що не дарма.
… А до осені прийшов мій Федір. Йшов тихо так, повільно, обводячи очима рідні простори, зупиняючись, з сусідами вітаючись, а ті дивилися на нього, як на диво, адже знали давно, що я звістку отримала, змирилася, у вдови себе записала. Я у дворі була, білизну вішала, дивлюся, майже все село зібралося, баби фартухами сльози витирають, а з натовпу виходить мій Федя … живий!
Кинулася я тоді до нього, закрутив він мене, сміється. – Ну, здрастуй, Валюшка, кохана моя! Все позаду, живий я, не плач … Слідом за батьком син прийшов, всі цілісінькі – неушкоджені. З тих пір не ворожила я нікому, прибрала карти, та й не звертався начебто ніхто, війна закінчилася, життя тривало. Ось звідки до мене і причепилося прізвисько це – «ворожка».
Фото ілюстративне з вільних джерел
