«Розлучайся, не муч сина!» — кричала свекруха. Я розлучилася — і забрала квартиру, залишивши його з мамою
— Мариночко? Ти ще не зібрала речі? Я сьогодні бачила в церковному календарі — день позбавлення від скверни. Саме час, не знаходиш?
Марина притисла телефон плечем до вуха, продовжуючи методично нарізати авокадо. На іншому кінці дроту голос Елеонори Аркадіївни вібрував від передчуття, як натягнута струна контрабаса.
— Доброго ранку, мамо, — спокійно відповіла Марина. — Про яку скверну мова? Про накип у чайнику чи про ваші сподівання на мій швидкий переїзд?
— Ой, не вигадуй! — у слухавці пролунав сухий кашель. — Ти ж бачиш: Пашенька марніє. Учора заїжджав по пиріжки, то в нього очі, як у побитого собаки. Ти йому життя псуєш своєю кар’єрою і цими… як їх… смузі. Коли вже розлучитеся? Не муч чоловіка, дай йому знайти нормальну жінку, яка знає, з якого боку підходити до плити.
Марина завмерла. У вікні тринадцятого поверху пливли сірі хмари. П’ять років. П’ять років щоденних дзвінків, у яких «Коли вже розлучитеся?» лунало частіше, ніж «Як справи?». Спочатку це ображало, потім злило, а тепер… тепер стало просто нудно.
— Знаєте, Елеоноро Аркадіївно, — Марина всміхнулася своєму відображенню в темному склі духовки. — А ви праві. Час закінчувати цей цирк.
— Що? — Свекруха на мить замовкла, приголомшена відсутністю спротиву. — Ти це серйозно?
— Абсолютно. Чекайте. Скоро все станеться. За тиждень.
— Нарешті прокинулася совість! — тріумфально видихнула Елеонора. — Ну, я Пашеньці сама повідомлю радісну звістку.
— Ні-ні, мамо, — Марина відклала ножа. — Хай це буде сюрприз. Мій прощальний подарунок вашій родині.
Коли Марина поклала слухавку, до кухні зайшов Паша. У розтягнутій футболці, з пом’ятим обличчям і саме тим поглядом «побитого собаки», про який так дбала його мати. Він не був поганою людиною. Він був… ніяким. Людиною-киселем, який за п’ять років так і не навчився казати «ні» жінці, яка його привела у світ.
— Знову мама дзвонила? — буркнув він, зазираючи в холодильник. — Чого хотіла?
— Питала, коли я тебе звільню, — Марина уважно дивилася, як він дістає банку з маминим лечо, ігноруючи приготований сніданок.
— Ой, ну ти ж її знаєш. Вона просто за мене переймається. У неї серце слабке.
«Серце в неї, як у термінатора», — подумала Марина, але вголос сказала інше:
— Пашо, а ти сам чого хочеш? Тобі не набридло жити у стані вічного «розлучення в режимі очікування»?
Паша стенув плечима, пережовуючи холодний перець.
— Та нормально ж усе. Квартира твоя, машина спільна, робота є. Ну, бурчить вона — то й хай бурчить. Тобі що, шкода, чи що?
Марині не було шкода. Їй було млосно. Млосно від того, що в її тридцять два роки головною подією дня був не новий проєкт в архітектурному бюро, а питання про те, коли вона збере валізи.
Наступний тиждень Марина прожила в дивному, майже ейфоричному стані. Вона більше не сперечалася, не доводила Паші, що його мати переходить межі, і навіть не кривилася, коли чула в трубці його телефону знайоме шипіння.
Вона діяла мовчки.
Поки Паша був на роботі, Марина зустрічалася з юристом. З тим самим, хватким хлопцем, який спеціалізувався на справах, де одна сторона вважала себе дуже хитрою, а друга — беззахисною.
— Отже, — юрист постукав ручкою по столу. — Квартира ваша, куплена до шлюбу. Тут без питань. А ось машина, дача і вклади…
— Дача оформлена на його матір, але будувалася на мої преміальні, — Марина виклала пачку чеків. — Я зберігала їх усі п’ять років. Наче знала.
— Чудово, — усміхнувся юрист. — Елеонора Аркадіївна буде в захваті. Ми не просто розлучаємося, ми забираємо свою частку в грошовому еквіваленті. Плюс поділ спільних заощаджень, які він так вдало переказував на «рахунок для маминого лікування».
Увечері Марина збирала дрібнички. Стару чашку з відбитою ручкою, яку Паша обожнював. Фотографії, де вони ще сміялися. Вона складала це не у сміттєвий бак, а в коробку з написом «Минуле». Без злоби. З гігієнічною точністю хірурга.
Елеонора Аркадіївна запросила їх на вечерю в п’ятницю. Це був її «переможний марш». Вона пурхала по кухні у накрохмаленому фартусі, розставляючи тарілки так, наче то були фігури на шахівниці, де мат уже поставлено.
— Їж, Пашенько, їж. Це домашні пельмешки, а не ті картонні коробки, якими тебе Марина годувала. Тепер у тебе почнеться нове життя.
Марина спокійно пригубила чай.
— Справді, Елеоноро Аркадіївно. Життя змінюється. Я, як і обіцяла, підготувала документи.
Свекруха завмерла, її очі азартно блиснули.
— Ну! Нарешті! Давай їх сюди, я сама особисто перевірю, щоб ти нічого зайвого не прихопила.
Марина дістала з сумки пухку теку. На першій сторінці великим шрифтом значилося: «Позовна заява про розірвання шлюбу та поділ спільно майна».
— Ось, — Марина поклала теку на стіл. — Тут усе. Згода на розлучення, яку ви так чекали. І копія позову, який сьогодні було зареєстровано в суді.
Паша поперхнувся чаєм. Елеонора Аркадіївна схопила папери, надівши окуляри на самий кінчик носа.
— Що це? — її голос зірвався на вереск. — «Поділ майна»? Яке майно?! Ти прийшла в цей дім з одним ноутбуком!
— У цей дім, який, нагадаю, належить мені, — м’яко уточнила Марина. — А ось дача, яку ви так вдало записали на себе, була побудована на мої гроші. Тут додані чеки на будматеріали, договір з бригадою, сплачений з моєї картки, і свідчення сусіда-пророба.
— Це грабіж! — Елеонора Аркадіївна схопилася, перекинувши соусницю. — Пашо, скажи їй!
Паша дивився на папери, як на інопланетне послання.
— Марин… Ти чого? Ми ж… Ну, мама просто бурчала…
— Ні, Пашо, — Марина підвелася. — Мама не бурчала. Мама замовляла музику, а ти під неї танцював. А я платила за банкет. Досить. Ви хотіли розлучення? Ви його отримали. Але за вхід у «нове життя» доведеться заплатити.
Вона подивилася на свекруху, яка раптово обм’якла на стільці.
— І так, Елеоноро Аркадіївно. У Паші є рівно три дні, щоб вивезти свої речі з моєї квартири. Інакше я виставлю їх на сходову клітку. Пам’ятаєте, ви радили мені «позбутися скверни»? Я послухалася вашої поради.
Коли Марина вийшла з під’їзду свекрухи, їй уперше за п’ять років здалося, що повітря в місті стало прозорим. Вона почувалася людиною, яка нарешті зняла занадто тісне взуття.
Телефон у сумці завібрував. «Мама Паші». Марина заблокувала номер одним порухом пальця.
За тиждень Паша поїхав. Він забирав із собою ту саму чашку з відбитою ручкою і три валізи одягу. Він не кричав, не сперечався. Він просто виглядав розгубленим, як дитина, яку висадили на незнайомій зупинці.
— Ти справді цього хотіла? — спитав він у дверях.
— Ні, Пашо. Я хотіла чоловіка. Але отримала тільки його маму в комплекті. Виявилося, що комплектація неповернена, довелося міняти весь пристрій цілком.
За місяць Марина сиділа у своїй тихій квартирі. Ніхто не дзвонив уранці з питаннями про розлучення. У холодильнику не було лечо, натомість стояла пляшка хорошого напою.
Суд пройшов буденно. Елеонора Аркадіївна намагалася сваритися, але цифри в чеках були переконливішими за її крики. Дачу довелося виставляти на продаж, щоб виплатити Марині її частку.
Заходячи у своє нове життя, Марина зрозуміла одну важливу річ: іноді на питання «Коли вже розлучитеся?» справді варто відповісти «Скоро». Тільки треба уточнити, що це буде не капітуляція, а звільнення території.
З кухні донісся аромат свіжої кави. Марина відкрила ноутбук і почала накидати новий проєкт. Цього разу — без зайвих стін і нав’язливих тіней із минулого.
